02. 03. 2026
Олексій Мягкий «Hillmont Partners» адвокат, радник, керівник практики кримінального права
Ірина Бєлоцька «Hillmont Partners» адвокатка, старша юристка практики кримінального права
Тенденції, які прослідковуються в рішеннях національних судів за останні роки, свідчать про те, що метою застосування запобіжних заходів все частіше стає не забезпечення належної процесуальної поведінки, а використання превентивного покарання і тиску на учасників кримінального провадження. Це підтверджується, зокрема, статистичними даними та висновками, наведеними під час круглого столу, проведеного у грудні 2025 року Комітетом з питань захисту прав людини Національної асоціації адвокатів України.
У річному звіті громадської організації «Інформаційно-аналітичний центр Міжнародного товариства прав людини» (Information and analytical center of the International society for human rights, далі — IAC ISHR), складеному за результатами моніторингу спостерігачами IAC ISHR судових засідань у кримінальних провадженнях в Україні, зазначено, що саме право на захист, яке є одним із ключових елементів гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) права на справедливий суд, піддається найбільшому нехтуванню з боку держави.
Нижче розглянуто деякі приклади порушень, які систематично допускаються слідчими суддями та судами під час розв’язання питань, пов’язаних із застосуванням та обранням запобіжних заходів. Нагадуємо, що ЄСПЛ розглядає кримінальне провадження в цілому, включаючи досудову стадію провадження у справі. Відповідно підозрюваний у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ також вважається обвинуваченою особою і користується гарантіями, передбаченими ст. 6 Конвенції.
Недопущення до участі в судових засіданнях
За приписами ч. 1 ст. 20 КПК України підозрюваний, обвинувачений має право на захист, що полягає у наданні йому можливості дати усні або письмові пояснення щодо підозри, право збирати та подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК України.
Згідно з ч. 3 ст. 21 КПК України кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов’язків, у порядку, передбаченому КПК України.
Законодавцем прямо передбачено право підозрюваного/обвинуваченого захищати себе, зокрема і самостійно (ч. 5 ст. 22 КПК України), а також покладено на суд обов’язок створити необхідні умови для реалізації учасниками їхніх процесуальних прав (ч. 6 ст. 22 КПК України).
Конституцією України гарантовано, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст.ст. 55, 64 Конституції України). Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у передбаченому процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції. Відповідне право також закріплено КПК України.
Право особи на участь у кримінальному провадженні щодо себе є фундаментальним правом особи, адже завдяки йому вона може ефективно реалізувати своє право на захист — подавати докази, заявляти клопотання тощо. Право бути присутньою під час судових засідань забезпечує особі право на справедливий судовий розгляд.
Право на доступ до суду є частиною права на справедливий судовий розгляд, гарантованого ст. 6 Конвенції (Church of Greece v. Greece, п. 45–47).
Як наголошує Верховний Суд у справі №607/9498/16-к, особиста присутність особи у судовому процесі виділена як одна з найбільш фундаментальних гарантій права на справедливий розгляд справи, гарантований ст. 6 Конвенції, відповідно до якої «кожна людина має право під час будь-якого кримінального обвинувачення, що їй пред’явлене, на справедливий розгляд справи судом». Цією самою статтею передбачене право особи захищати себе особисто.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ ефективність доступу до суду є ключовим аспектом цього права, усі сторони повинні мати реальну можливість брати участь у процесі та бути поінформованими про його перебіг (Cangi and Others v. Turkey, п. 46; Andersena v. Latvia, п. 87). При цьому процесуальні гарантії мають бути не формальними, а ефективними — такими, що дають змогу кожній зі сторін реалізовувати свої права (Lhermitte v. Belgium, п. 69).
Водночас є непоодинокі випадки недопущення національними судами в порушення наведених гарантій підозрюваних/обвинувачених до участі (дистанційної участі) в судових засіданнях та розгляд клопотань про обрання запобіжного заходу щодо таких осіб за процедурою, визначеною у ч. 6 ст. 193 КПК України.
Кримінальне процесуальне законодавство України та судова практика допускають дистанційну участь особи у кримінальному провадженні, зокрема з використанням власних технічних засобів та кваліфікованого електронного підпису (ст. 336 КПК України, ухвала Великої Палати Верховного Суду від 5 липня 2023 року у справі №415/2182/20, ухвала ВАКС від 2 липня 2024 року у справі №991/5567/24).
Зокрема, введення воєнного стану, неможливість безпосередньої участі в судовому провадженні з поважних причин, необхідність забезпечення оперативності судового провадження (ч. 1 ст. 336 КПК України) є підставами для здійснення дистанційного судового провадження.
В обґрунтування клопотання про обрання запобіжного заходу в частині розгляду його в порядку ч. 6 ст. 193 КПК України сторона обвинувачення зазвичай посилається на те, що підозрюваний, обвинувачений нібито виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або оголошений у міжнародний розшук.
Багато людей залишили територію України, зокрема у зв’язку із повномасштабною збройною агресією російської федерації для забезпечення своєї безпеки. При цьому мають місце випадки, за яких сторона обвинувачення з метою подальшого розгляду клопотання про обрання щодо особи запобіжного заходу за її відсутності вживає заходів, спрямованих на штучне створення видимості переховування особи, свідомо ігнорує фактичні обставини, зокрема і письмові повідомлення сторони захисту, не підтверджує свої доводи (припущення) доказами, що залишається поза увагою суддів. Наразі єдина позиція щодо дистанційної участі особи у кримінальному провадженні відсутня навіть в межах одного суду.
Так, слідчими суддями ВАКС відмовлено у задоволенні клопотання підозрюваного про участь у судових засіданнях у режимі ВКЗ у справах №991/2295/25 (засідання 19 березня 2025 року) та №991/3665/25 (засідання 30 квітня 2025 року).
Водночас у цьому самому кримінальному провадженні в інших судових справах аналогічні клопотання підозрюваного задоволено та його допущено до дистанційної участі в судових засіданнях: судові справи №991/2627/25 (засідання 28 березня 2025 року) та №991/4619/25 (засідання 23 травня, 5 і 10 червня 10 2025 року).
У цьому контексті привертає до себе увагу сумнівна позиція АП ВАКС, яка йде всупереч як із національним законодавством, так і з практикою ЄСПЛ. Зокрема, під час засідання у справі №991/3959/22 з розгляду апеляційної скарги прокурора САП на ухвалу слідчого судді ВАКС про відмову в обранні запобіжного заходу підозрюваній головуючий суддя озвучив міркування, які зводяться до відсутності взагалі будь-яких прав у людини, яку оголошено в розшук, зокрема й відсутності права на дистанційну участь у засіданнях.
Такої позиції суддя продовжив дотримуватися як під час дисциплінарного провадження щодо нього та інших суддів колегії, так і після притягнення їх до дисциплінарної відповідальності (рішення Першої дисциплінарної палати ВРП №3569/1дп/15-24 від 9 грудня 2024 року, яке залишено без змін рішенням ВРП №520/0/15-25 від 13 березня 2025 року.
Тією самою колегією суддів АП ВАКС 10 квітня 2025 року у справі №991/2295/25 відмовлено в задоволенні клопотання підозрюваного про участь у судовому засіданні в режимі ВКЗ. Клопотання зумовлено тривалим проживанням підозрюваного за межами України та наявністю поважних причин, які об’єктивно перешкоджали його прибуттю. Як було доведено стороною захисту, підозрюваний виїхав за кордон, не маючи жодного статусу у кримінальному провадженні, не був повідомлений належним чином про виклики, ще до складення повідомлення про підозру щодо нього органу досудового розслідування, а надалі і суду, було достеменно відомо точну адресу його проживання.
Недотримання слідчими суддями та судами вимог кримінального процесуального закону при прийнятті рішення, яким фактично обмежується право на свободу та особисту недоторканість особи, позбавляє таку особу можливості використати передбачені законом можливості для повноцінного захисту, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Всупереч приписам ст. 409 КПК України такі порушення ігноруються, а подекуди і допускаються судами апеляційної інстанції.
Сучасні реалії, де масова міграція поєднується з широкими технічними можливостями, потребують адаптації норм процесуального законодавства для впровадження принципів ефективної участі осіб у процесі, навіть за умови їхньої фізичної відсутності в залі судового засідання.
Примусове залучення захисника
За приписами ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу, водночас кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Аналогічне положення закріплене у ст. 6 §3 (с) Конвенції, яка передбачає право обвинуваченого використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд.
Водночас у національному процесуальному законодавстві передбачено механізм залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії (ст.ст. 49, 53 КПК України), який нерідко використовується суддями при розгляді клопотань щодо запобіжних заходів. У деяких випадках таке призначення захисників відбувається в примусовому (поза волею учасника/підзахисного) порядку або за відсутності визначених процесуальних підстав.
У цьому контексті спостерігачі IAC ISHR неодноразово звертали увагу на такі порушення права на захист, що пов’язані з примусовим залученням захисників із Центру надання безоплатної вторинної правової допомоги за наявності у підозрюваних/обвинувачених адвокатів, які не прибули з об’єктивних підстав, зокрема і через неповідомлення (несвоєчасне, неналежне повідомлення) про виклик у судові засідання (судове засідання від 2 лютого 2024 року у справі №450/1357/17, судове засідання від 25 квітня 2024 року у справі №991/2944/24).
Такі дії можуть створювати умови, за яких не забезпечується ефективний захист для підозрюваного/обвинуваченого, а лише виконуються формальні умови для легітимізації процесу, що може містити ознаки порушення права на справедливий суд, визначеного ст. 6 Конвенції.
Так, ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово зазначав, що метою Конвенції є гарантування не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав практичних та ефективних (Đurić v. Serbia, п.п. 69, 71, Coventry v. The United Kingdom п. 77, Štefančič V. Slovenia п.п. 49–50). Призначення захисника само собою не забезпечує ефективність допомоги, яку він може надати обвинуваченому (Vamvakas v. Greece (№2), п. 36). Важливо, щоб кожна особа, обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, мала право звернутися по юридичну допомогу до захисника за своїм вибором (Martin v. Estonia, п.п. 90, 93).
Обмежувальні умови для сторони захисту
Ст. 6 §3 (b) Конвенції включає в підготовку захисту все, що є необхідним для судового розгляду.
Право на змагальний процес відповідно до ст. 6 §1 Конвенції означає, що у кримінальній справі як обвинувачення, так і захист повинні мати реальну можливість ознайомитися та прокоментувати зауваження, подані іншою стороною, а також докази, представлені іншою стороною.
Судовий процес може вважатися справедливим лише за умови дотримання всіх його гарантій. Відповідно неможливо визнати процес справедливим загалом, якщо порушено хоча б одну з гарантій (Snijders v. Netherlands, п. 72). Як зазначає ЄСПЛ, жодна сторона не повинна опинятись у процесуально менш вигідному становищі (Gaggl v. Austria, п. 48).
Зокрема, у справах F.S.M. v. Spain (п. 56) та Leas v. Estonia (п. 80) Суд підкреслив, що сторона має право коментувати докази опонента без невиправданих обмежень. У справі Jasper v. The United Kingdom (рішення від 16 лютого 2000 року, п.п. 53–54) ЄСПЛ вказав, що будь-яке обмеження у доступі до доказів або процесуальній активності сторін має бути врівноважене відповідними гарантіями, які забезпечують загальну справедливість процесу. Крім того, у справі Păcurar v. Romania (п.п. 149–151) ЄСПЛ підкреслив, що ефективна реалізація принципу змагальності передбачає надання стороні можливості не лише ознайомлюватися з доказами, наданими опонентом, але й активно брати участь у їхній оцінці, зокрема шляхом постановки запитань експертам, подання власних експертних висновків та надання коментарів до представлених матеріалів. Отже, належна процесуальна можливість ставити під сумнів достовірність або релевантність доказів є ключовою умовою забезпечення справедливості провадження загалом.
Водночас судді вдаються до поспішного розгляду клопотань про застосування (обрання) запобіжних заходів, не забезпечуючи стороні захисту реальну можливість вплинути на хід процесу. Особливо вказані порушення є характерними при затриманні осіб в порядку ст. 209 КПК України у зв’язку з обмеженим строком такого затримання особи без відповідної ухвали слідчого судді (ч. 1 ст. 211 КПК України).
Наведене зазвичай виражається в таких випадках:
- Надання очевидно недостатнього часу стороні захисту для ознайомлення з матеріалами. Наприклад, під час судового засідання від 31 січня 2024 року у справі №450/1357/17 стороні захисту надано лише чотири години на ознайомлення з 40 томами.
- Дослідження доказів сторони обвинувачення в судовому засіданні без попереднього ознайомлення сторони захисту з такими матеріалами з подальшим оголошенням перерви та продовженням розгляду після ознайомлення захисту із матеріалами, що об’єктивно створює загрозу порушення права захисту на належну підготовку, порушує принцип рівності сторін. Наприклад, за таких умов 28 жовтня 2025 року слідчим суддею ВАКС, попри клопотання захисника про відкладення судового засідання, проведено засідання у справі №991/10999/25, при цьому рішення щодо застосування запобіжного заходу було надалі прийнято лише 5 листопада 2025 року.
- Обмеження часу на викладення позиції захисту в судовому засіданні. Так, у судовому засіданні від 10 квітня 2025 року у справі №991/2295/25 АП ВАКС надано стороні захисту лише 10 хвилин для виступу, при тому, що сам лише текст апеляційної скарги був понад 40 аркушів. Тобто сторона захисту не отримала можливості аргументувати свої доводи і, відповідно, судом відмовлено у задоволенні апеляційної скарги.
Вказані умови не можуть розглядатися як такі, що відповідають стандартам справедливого судового розгляду, встановленим ст. 6 Конвенції. Така побудова процесу не відповідає духу змагальності та заздалегідь ставить сторону захисту в більш програшну позицію щодо обвинувачення, істотно обмежує можливості захисту належно представити свою позицію, що, зі свого боку, порушує право бути почутими та належний процесуальний баланс між сторонами.
Як вбачається, такі порушення допускаються також і судом апеляційної інстанції, що нівелює ефективність оскарження рішень у процесуальному порядку та вимагає внесення змін у національне законодавство для чіткішої регламентації цього питання.
Тримання у відгородженому боксі
Спостерігачі IAC ISHR також наголошували на порушенні захисту, яке полягає в триманні підозрюваних/обвинувачених у спеціальних боксах під час судових засідань, що, як зазначає у своїх рішеннях ЄСПЛ, може негативно впливати на ефективність правничої допомоги.
Верховний Суд у постанові від 6 листопада 2025 року у справі №335/4734/18 виклав висновки, за якими перебування особи у скляній кабіні в залі судових засідань, а не поруч із захисником поза межами кабіни, не порушує право такої особи на захист.
Аргументи суду в цій частині зводяться до необхідності забезпечення безпеки в залі судових засідань, дотримання вимог Інструкції з організації конвоювання та тримання в судах обвинувачених (підсудних), засуджених на вимогу судів, затвердженої спільним наказом №613/785/5/30/29/67/68 від 26 травня 2015 року, та відповідності загороджень, які обладнані в судах для перебування обвинувачених, вимогам ДБН.
Водночас такий захід обмеження в залі суду може вплинути на справедливість розгляду справи, порушуючи право обвинуваченого ефективно брати участь у судовому розгляді (Svinarenko and Slyadnev v. Russia, п. 134).
У справі Yaroslav Belousov v. Russia, п.п. 151–154 Суд визнав порушенням ст. 6 §1 нездатність заявника мати конфіденційний обмін інформацією зі своїм адвокатом під час судового засідання через його розміщення у скляній кабіні та нездатність суду першої інстанції визнати вплив цих судових заходів на права заявника на захист, який не вжив заходів, щоб компенсувати ці обмеження.
ЄСПЛ звертає увагу на те, що у ст. 6 §3 (b) Конвенції міститься невичерпний перелік «прав на захист», які були запроваджені насамперед для встановлення рівності, наскільки це можливо, між стороною обвинувачення та захисту. Засоби, які повинні бути надані обвинуваченому, обмежуються лише тими, які надають допомогу або можуть надати йому допомогу в підготовці його захисту (Mayzit v. Russia, п. 79).
Вказані положення передбачають, що дії, пов’язані з ґрунтовним захистом обвинуваченого, можуть включати усе, що необхідне для підготовки до судового розгляду. Обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист у належний спосіб і без обмежень щодо можливостей вживати усіх засобів захисту під час судового розгляду, а також впливати на його результат (Gregačević v. Croatia, п 51).
За такого вбачається, що право на захист під час розгляду питань про застосування (обрання) запобіжного заходу в національних судах часто залишається декларативним, що ставить під сумнів реальність гарантій справедливого суду. Сукупність порушень, зокрема недопуск до судового засідання, примусове залучення захисника, створення процесуально нерівних умов для сторін та ізоляція особи у відгородженому боксі, свідчить про відхід від конвенційних стандартів. Це вимагає не лише зміни підходів судової практики, а й формування сталої орієнтації на пріоритет прав людини над формальним дотриманням процедури.
