17. 12. 2025
9 грудня 2025 року в Івано-Франківському міському суді Івано-Франківської області у рамках кримінального провадження №12025090000000113 (справа – 344/19262/25) відбулось судове засідання щодо Зимогляда Василя Олександровича, підозрюваного в вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 189, ч. 5 ст. 190, ч. 1 ст. 263 КК України (вимагання, шахрайство, незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами). У судовому засіданні брали участь підозрюваний (через відеозв’язок), захисник (через відеозв’язок), прокурор та головуюча суддя Домбровська Г.В.
Основним предметом судового засідання було клопотання сторони захисту щодо зміни запобіжного заходу та скарги захисника в порядку статті 206 Кримінального процесуального кодексу України, щодо здійснення судом повноважень із забезпечення захисту прав і свобод людини у кримінальному провадженні.
Обґрунтовуючи необхідність задоволення клопотання про зміну запобіжного заходу захисник наголосив, що підозрюваний має міцні соціальні зв’язки, постійне місце проживання та позитивно характеризується. Захисник наголосив на активній волонтерській діяльності підозрюваного, що підтверджується численними подяками та заохоченнями від військових частин і благодійних організацій. Він додав, що підозрюваний є батьком чотирьох неповнолітніх і малолітніх дітей, яких матеріально забезпечує та у вихованні яких бере активну участь.
Він також звернув увагу, що у межах кримінального провадження не було заподіяно тілесних ушкоджень, не заявлено цивільного позову та не завдано майнової шкоди, а всі особи, які фігурують як потерпілі, фактично є агентами правоохоронних органів. З огляду на це захисник висловив позицію, що застосування менш суворого запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, зокрема домашнього арешту, може бути достатнім для забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного. Окремо адвокат звернув увагу суду на стан здоров’я підозрюваного, який має ряд хронічних захворювань, що загострилися в умовах тримання під вартою та потребують постійного медичного нагляду й обстежень, неможливих у слідчому ізоляторі. Також, він зазначив, що сестра підозрюваного є особою з інвалідністю та потребує постійного стороннього догляду.
Крім того, захисник подав скаргу в порядку статті 206 КПК України, у якій зазначив про систематичне ненадання підозрюваному належної медичної допомоги, а також про неможливість проведення необхідних медичних обстежень у ДУ «Івано-Франківська установа виконання покарань № 12». Він наголосив, що тривале ненадання медичної допомоги призвело до суттєвого погіршення стану здоров’я підозрюваного та унеможливило його участь навіть у режимі відеоконференції під час апеляційного розгляду 20 листопада 2025 року щодо скарг сторони захисту на ухвалу про продовження запобіжного заходу.
З огляду на наведені обставини підозрюваний та його захисник просили змінити запобіжний захід на більш м’який, а також зобов’язати компетентні органи забезпечити належне медичне обстеження і лікування.
Прокурор під час судового розгляду висловив заперечення проти задоволення як клопотання, так і поданої скарги, вказавши на відсутність належного обґрунтування заявлених вимог. За його позицією, обставини та підстави, з огляду на які до підозрюваного було застосовано запобіжний захід, на теперішній час не зазнали змін і продовжують залишатися актуальними. У зв’язку з цим прокурор просив суд відмовити у задоволенні клопотання про зміну запобіжного заходу та скарги захисника.
Заслухавши сторони, суд ухвалив відмовити у задоволенні клопотання захисника підозрюваного про зміну запобіжного заходу. Водночас скаргу захисника підозрюваного, подану в порядку статті 206 КПК України задовольнити. Суд зобов’язав відповідні органи організувати конвоювання підозрюваного до відповідного медичного закладу в місті Івано-Франківську для проведення необхідного медичного обстеження та лікування.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, застосування якого допускається лише за наявності належних, переконливих та достатньо мотивованих підстав. Обов’язок доведення таких підстав покладається виключно на сторону обвинувачення, яка має не лише формально посилатися на наявність ризиків, а й підтверджувати їх конкретними, індивідуалізованими доказами щодо саме цієї особи.
Крім того, у своїй усталеній практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що з плином часу первинні ризики, які могли обґрунтовувати тримання під вартою, мають тенденцію до зменшення і не можуть автоматично відтворюватися без повторної, ретельної оцінки. Відтак при кожному продовженні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою національний суд зобов’язаний здійснювати повноцінний перегляд усіх релевантних обставин справи, а не обмежуватися відсиланням до попередніх рішень.
Окремо варто зауважити, що посилання виключно на суворість можливого покарання як на самостійну підставу для тримання під вартою не відповідає стандартам статті 5 Конвенції та розцінюється ЄСПЛ як недостатнє й формальне обґрунтування. За відсутності належного аналізу альтернативних запобіжних заходів та індивідуальних обставин особи такий підхід створює ризик автоматизму у прийнятті рішень і нівелює саму сутність судового контролю як гарантії від свавільного обмеження свободи.
ЄСПЛ з цього приводу неодноразово зазначав, що для обґрунтування тримання під вартою не можна використовувати стандартний шаблон та обмежуватись абстрактним і стереотипним повторенням низки підстав для тримання під вартою, не наводячи жодних причин, чому слідство вважає ці підстави застосовними до справи заявника на даний час. Крім того, повинні наводитись конкретні факти, що стосуються цих підстав, а також додаткове обґрунтування їх відповідними та достатніми причинами. Будь-які ознаки повторюваного характеру стосовно обґрунтування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є прямим порушенням пункту 3 статті 5 ЄКПЛ (Sardar Babayev v. Azerbaijan, п. 50– 51). Більше того, чим довше триває досудове тримання під вартою, тим більше обґрунтувань потрібно для переконливої демонстрації передбачуваного ризику або ризиків у разі звільнення підозрюваного з-під варти (Maassen v. The Netherlands, п. 62). Крім того, ЄСПЛ послідовно наголошує, що тяжкість потенційного покарання, яке загрожує обвинуваченому, не може сама по собі бути достатньою підставою для застосування чи продовження тримання під вартою. Цей фактор може враховуватись лише як додатковий у системній оцінці ризиків, але не як основна чи єдина причина обмеження свободи. У справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124) Суд підкреслив, що необхідність утримання під вартою не може оцінюватися абстрактно, виходячи лише з тяжкості обвинувачення, — вона має аналізуватися з урахуванням комплексу інших обставин, які можуть або підтверджувати, або зменшувати реальність ризиків.
Водночас експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що обставини, які обґрунтовують скаргу за статтею 206 КПК (погіршення стану здоров’я, загострення хронічних захворювань, неможливість участі в судових засіданнях), мають безпосереднє значення і для оцінки пропорційності подальшого тримання під вартою. Практика ЄСПЛ послідовно підкреслює, що при продовженні або збереженні запобіжного заходу суд зобов’язаний враховувати індивідуальні обставини особи, включно зі станом здоров’я та наявністю альтернативних, менш обтяжливих заходів (Mouisel v. France, п. 40–47).
З цього приводу варто також зазначити, що відмова у зміні запобіжного заходу при одночасному задоволенні скарги за статтею 206 КПК України фактично може свідчити про визнання судом наявності порушень у сфері забезпечення базових прав підозрюваного під час тримання під вартою, зокрема права на належну медичну допомогу. Таким чином, хоча формально суд не знайшов підстав для зміни запобіжного заходу, сама необхідність втручання в порядку статті 206 КПК України може ставити питання про достатність і актуальність аргументації щодо винятковості тримання під вартою у цій справі. З огляду на це, експерти моніторингової місіїIAC ISHR вважають, що подальший судовий контроль має бути зосереджений не лише на формальній наявності ризиків, а й на реальній здатності держави забезпечити гуманні умови тримання та ефективний баланс між інтересами правосуддя і фундаментальними правами підозрюваного.
Крім того, сторона захисту звернула увагу на обставину, що особи, які у межах цього кримінального провадження визначені як потерпілі, за твердженням захисту, фактично є агентами або пов’язаними з правоохоронними органами особами. У контексті такої позиції захисту вбачається необхідність врахування підходів ЄСПЛ щодо оцінки ситуацій, у яких може порушуватися межа між допустимими оперативними заходами та недопустимим підбурюванням.
У практиці ЄСПЛ у подібних випадках ключовим є з’ясування питання, чи залишалася діяльність державних органів по суті пасивною та чи було б відповідне правопорушення вчинене без їх втручання. При цьому Суд бере до уваги, зокрема, наявність попередніх об’єктивних даних щодо можливої злочинної поведінки особи, причини застосування прихованих заходів, а також характер і межі участі правоохоронних органів у відповідних подіях.
Водночас ЄСПЛ наголошує, що у разі порушення стороною захисту питання можливого підбурювання, на сторону обвинувачення покладається обов’язок надати переконливі аргументи на підтвердження відсутності провокації. Суд також звертає увагу на значення належного дозволу, ефективного контролю та чіткої нормативної регламентації проведення прихованих операцій для оцінки відповідності таких заходів вимогам статті 6 Конвенції (Helme v. Estonia, пп. 48–51, 59).
Таким чином, доводи сторони захисту потребують подальшої судової оцінки та перевірки і на даному етапі не дають підстав для однозначних висновків.
У зв’язку з цим справа рекомендується до подальшого моніторингу.
