20 листопада 2025 року в Івано-Франківському апеляційному суді у рамках кримінального провадження №12025090000000113 (справа – 344/19262/25) відбувся розгляд апеляційних скарг сторони захисту на ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 жовтня 2025 року про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно Зимогляда Василя Олександровича, підозрюваного в вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених  ч. 4 ст. 189, ч. 5 ст. 190, ч. 1 ст. 263 КК України (вимагання, шахрайство, незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами). У судовому засіданні брали участь захисники (один по відеозв’язку), прокурор та колегія суддів у складі Повзло В.В., Васильєв О.П. під головуванням судді Кукурудз Б.І. Підозрюваний Зимогляд В.О. був відсутній.

На початку судового засідання стало відомо, що підозрюваний не може долучитися до розгляду в режимі відеоконференції через погіршення самопочуття. За інформацією судових розпорядників, від установи тримання під вартою надійшло повідомлення про підвищену температуру та інший стан, який не дозволяє підозрюваному брати участь у засіданні; йому надається медична допомога.

Захисники уточнили, що перебування під вартою спричинило загострення хронічних захворювань, а на сьогодні та завтра підозрюваному заплановані медичні обстеження. У зв’язку з цим сторона захисту просила відкласти судове засідання до покращення стану здоров’я, зазначивши готовність надати відповідні медичні документи.

Прокурор наголосив, що участь у судовому засіданні є правом підозрюваного, а інформація про хворобу наразі фіксується лише зі слів захисників. Водночас заперечень проти відкладення він не висловив і повідомив, що сторона обвинувачення скерує запит до установи тримання під вартою для уточнення його стану.

Суд, вислухавши позиції сторін, ухвалив відкласти розгляд, зазначивши, що отримав офіційне підтвердження від установи тримання під вартою про виклик лікарів до підозрюваного.

З приводу вищезазначеного, експерти моніторингової місії IAC ISHR, вважають за необхідне звернути увагу, що участь підозрюваного в апеляційному розгляді щодо запобіжного заходу є важливою гарантією реалізації його права на захист та принципу змагальності. Відмова від участі, зумовлена погіршенням здоров’я, не може розцінюватися як добровільна або як зловживання правами, якщо існують об’єктивні підтвердження стану здоров’я. У даній справі інформація про погіршення стану була підтверджена не лише захисниками, а й установою тримання під вартою через судових розпорядників, що, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, усуває сумніви щодо штучного створення перешкод.

Крім того, оскільки розглядалась апеляційна скарга на клопотання щодо продовження строку на тримання під вартою, участь підозрюваного має вирішальне значення. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що особа має мати реальну можливість висловити свою позицію (Mamedova v. Russia, п. 91).

Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що в контексті погіршення стану здоров’я підозрюваного внаслідок тримання під вартою питання збереження його життя і здоров’я має залишатися одним із пріоритетних чинників під час ухвалення будь-яких процесуальних рішень. Відповідно до статті 3 Європейської конвенції з прав людини, заборона катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання є абсолютною гарантією, яка не допускає жодних винятків — навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Цей принцип є однією з ключових засад, на яких ґрунтується правопорядок у демократичному суспільстві.

Обов’язок держави полягає не лише в утриманні від неправомірного поводження, а й у забезпеченні таких умов тримання під вартою, які відповідають стандартам гуманного ставлення з урахуванням фізичного і психічного стану особи. Як зазначив ЄСПЛ у справах Golubar v. Croatia (п.п. 36–37) та Bigović v. Montenegro (п. 169), ненадання адекватної медичної допомоги може розцінюватися як нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. При цьому, як підкреслено у справі Fenech v. Malta, недостатньо лише констатувати діагноз — держава має забезпечити належне лікування. Особа, яка перебуває під вартою, є особливо вразливою, і саме держава несе повну відповідальність за її життя і добробут ( Rooman v. Belgium, п. 142–143). Заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання є невід’ємною цінністю цивілізованого суспільства та тісно пов’язана з повагою до людської гідності ( Schmidt and Šmigol v. Estonia, п. 120–121).

У рішенні Morabito v. Italy (п. 101) Суд сформулював три ключові критерії, які слід застосовувати при оцінці сумісності тримання хворої особи під вартою зі статтею 3 Конвенції:

(a) стан здоров’я особи та вплив умов ув’язнення на нього;

(b) якість наданої медичної допомоги;

(c) доцільність подальшого тримання під вартою з огляду на стан здоров’я.

Отже, за наявності інформації про погіршення стану здоров’я підозрюваного, що унеможливлює його участь у судовому засіданні, суд зобов’язаний належним чином оцінити всі релевантні обставини, у тому числі під час розгляду апеляційних скарг щодо продовження строку тримання під вартою.

Разом із тим експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що перебіг саме цього судового засідання свідчив про дотримання принципів справедливого судового розгляду, оскільки:

● суд не ухвалював рішень за відсутності підозрюваного, врахувавши повідомлення про погіршення його стану здоров’я;

● суд належним чином перевірив інформацію щодо стану здоров’я, що узгоджується з обов’язком держави забезпечувати захист осіб, які перебувають під вартою;

● рішення про відкладення засідання було пропорційним і обґрунтованим у світлі відповідних стандартів ЄСПЛ.

У межах цього розгляду спостерігачі не зафіксували порушень зазначених гарантій.

Водночас ситуація підтверджує існування ширшої проблематики, раніше неодноразово зафіксованої моніторинговою місією IAC ISHR у інших провадженнях: вразливості осіб, які перебувають під вартою, та необхідності забезпечення належного й безперервного медичного супроводу. Погіршення здоров’я може безпосередньо впливати на можливість реалізації процесуальних прав, зокрема права на участь у суді та права на захист, що потребує послідовної й адекватної реакції з боку суду та сторони обвинувачення.

У цей же день, в Івано-Франківському апеляційному суді у рамках того ж кримінального провадження  відбувся аналогічний розгляд апеляційних скарг сторони захисту на ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 та 30 жовтня 2025 року про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно Федоренко Михайла Олеговича (справа – 344/19264/25) та Момотюка Сергія Олександровича (справа – 344/19286/25) підозрюваних в вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених  ч. 4 ст. 189, ч. 5 ст. 190, ч. 1 ст. 263 КК України (вимагання, шахрайство, незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами). У судових засіданнях брали участь підозрювані, захисники (у т.ч. черезвідеозв’язок), прокурор та колегія суддів у складі: Повзло В.В., Васильєв О.П. під головуванням судді Кукурудз Б.І.

Обґрунтовуючи необхідність задоволення апеляційних скарг, захисники звернули увагу на такі обставини:

• суд першої інстанції не врахував фактичні дані справи та належним чином не проаналізував ризики, визначені стороною обвинувачення;
• сторона обвинувачення не надала достатніх аргументів для підтвердження наявності ризиків;
• існують сумніви щодо достовірності доказів, на які посилається обвинувачення;
• повідомлення про підозру не є достатньо обґрунтованими;
• на утриманні підозрюваного Момотюка С.О. перебувають двоє малолітніх дітей, що підтверджує наявність міцних соціальних зв’язків і, відповідно, зменшує ризик переховування від органів досудового розслідування;
• визначені у кримінальному провадженні потерпілі жодного разу не бачили Момотюка С.О.; згідно з протоколами впізнання особи даних щодо нього немає, а на момент подій, описаних у провадженні, він перебував в іншому місті;
• на думку захисників, ситуація з контролем за вчиненням злочину була створена штучно.

З урахуванням перелічених доводів захисники просили задовольнити апеляційні скарги та застосувати більш м’який запобіжний захід замість тримання під вартою.

Прокурор, заперечуючи проти задоволення апеляційних скарг, зазначив, що суд першої інстанції належним чином оцінив усі обставини, докази та наявні ризики. Він також наголосив, що більш м’який запобіжний захід не забезпечить виконання підозрюваними своїх процесуальних обов’язків. Крім того, прокурор звернув увагу на те, що підозрюваним інкриміноване вчинення особливо тяжкого злочину та, враховуючи можливу суворість покарання, вони можуть переховуватися.

Суд, заслухавши позиції сторін, ухвалив відмовити у задоволенні апеляційних скарг.

З огляду на викладені обставини експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне підкреслити, що наведені захистом аргументи щодо недостатньої індивідуалізації ризиків, сумнівів у достовірності окремих доказів та припущення про можливе штучне створення умов контрольованого злочину становлять комплекс доводів, який потребує підвищеної та всебічної уваги суду.

У випадках, коли сторона захисту ставить під сумнів фактичні підстави підозри або достовірність доказів, національні суди мають забезпечувати детальну та критичну оцінку кожного елементу, адже рішення про подальше тримання під вартою може бути легітимним лише тоді, коли воно ґрунтується на чітко встановлених та доведених обставинах. Формальний або шаблонний підхід до продовження запобіжного заходу створює ризик порушення принципу пропорційності та може свідчити про відсутність належного судового контролю. З огляду на це судове рішення має демонструвати реальну, а не декларативну оцінку ризиків, доводів сторін та фактичних даних провадження. Лише за таких умов забезпечується дотримання стандартів справедливого судового розгляду та запобігається виникненню підстав для сумніву у добросовісності та обґрунтованості втручання в право на свободу особи.

Європейський суд з прав людини зазначає, що продовження тримання під вартою виправдане в даному випадку лише за наявності конкретних ознак того, що існує справжня вимога суспільного інтересу, яка переважає, незважаючи на презумпцію невинуватості, над правилом поваги до особистої свободи, викладеним у статті 5 Конвенції. Існування цих ризиків має бути належним чином встановлено, а міркування органів влади з цього приводу не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Національні судові органи, перш за все, несуть відповідальність за те, щоб у певній справі досудове утримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою не перевищувало розумного терміну. Органи влади повинні переконливо продемонструвати, що кожен період тримання під вартою, яким би коротким він не був, був виправданим. Вирішуючи питання про те, чи слід особу звільнити чи взяти під варту, вони повинні враховувати, чи існують інші способи забезпечення її явки до суду (Gomes Costa v. Portugal, п. 73-79). 

Крім того, ЄСПЛ послідовно наголошує, що тяжкість потенційного покарання, яке загрожує обвинуваченому, не може сама по собі бути достатньою підставою для застосування чи продовження тримання під вартою. Цей фактор може враховуватись лише як додатковий у системній оцінці ризиків, але не як основна чи єдина причина обмеження свободи. У справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124) Суд підкреслив, що необхідність утримання під вартою не може оцінюватися абстрактно, виходячи лише з тяжкості обвинувачення, — вона має аналізуватися з урахуванням комплексу інших обставин, які можуть або підтверджувати, або зменшувати реальність ризиків. 

Більше того, як наголосив Суд у справі Vrencev v. Serbia (п. 59), позбавлення волі має не лише відповідати нормам національного законодавства, а й бути обґрунтованим конкретними обставинами кожної окремої справи. Такий захід може застосовуватися лише як останній засіб, коли менш суворі альтернативи були ретельно розглянуті та визнані неефективними для досягнення цілей кримінального провадження.

Особливої оцінки потребує довід захисників про можливе створення ситуації для контрольованого злочину, оскільки ЄСПЛ послідовно підкреслює, що дії правоохоронців не можуть виходити за межі пасивного спостереження та фіксації вже наявної злочинної волі особи (Ramanauskas v. Lithuania, п. 54-56). За цих умов національні суди зобов’язані перевірити, чи не містять матеріали провадження ознак провокації, що може поставити під сумнів допустимість низки доказів.

Також в контексті тверджень захисників щодо обґрунтованості підозри варто звернути увагу, що Європейський суд з прав людини у справі Episcopo and Bassani v. Italy (п. 121) зазначив, що обвинувачення повинне довести вину особи «поза розумним сумнівом», а доказування має ґрунтуватися на достовірних, чітких та переконливих доказах. У справі SA-Capital Oy v. Finland (п. 107) Суд підкреслив, що тягар доведення лежить на державі, а будь-які сумніви щодо джерела або способу отримання доказів мають тлумачитися на користь обвинуваченого. Додатково цей підхід був підтверджений у справі B.T. and B.K.Cs. v. Hungary (п. 107), де Суд зауважив, що доказ може випливати з набору достатньо сильних, чітких та узгоджених висновків або подібних неспростовних презумпцій факту.

Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.