29. 06. 2024
Експерти моніторингової місії IAC ISHR здійснюють моніторинг судових засідань на дотримання права на справедливий суд вже понад 8 років. Протягом цього часу наші спостерігачі фіксували систематичні порушення національними судами та органами досудового розслідування ст. ст. 5, 6 Європейської конвенції з прав людини (далі – ЄКПЛ), зокрема, автоматичне продовження запобіжного заходу, упередженість суду, порушення презумпції невинуватості тощо. Сьогодні нашу увагу привернуло питання визначення розміру застави. З початку 2024 року ми фіксуємо ріст скарг на призначення національними судами надмірного розміру застави, зокрема, така тенденція прослідковується у справах з корупційною складовою (див. звіти по справам Носова О. від 06.06.024, Коломойського І. від 11.04.2024).
Розглянемо питання визначення розміру застави крізь призму національного законодавства та практики ЄСПЛ.
Положення ч. 4 ст. 182 КПК України покладає на суд обовʼязок визначати розмір застави з урахуванням:
– обставин кримінального правопорушення;
– майнового та сімейного стану;
– інших даних про особу та ризиків, передбачених статтею 177 КПК України.
При цьому законодавець прямо вказує на те, що розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків та не може бути завідомо непомірним для нього.
Виходячи з цього, суд зобовʼязаний враховувати всі вищевказані обставини та призначити розмір застави такий, який би утримував особу від порушення покладених на неї обовʼязків та, при цьому, не був би для неї завідомо непомірним, оскільки при очевидній неможливості виконання умов застави, увʼязнення фактично стає безальтернативним, що можна кваліфікувати як порушення ч. 3 ст. 5 ЄКПЛ.
Варто зазначити, що національне законодавство визначає граничні розміри застави, при цьому надає повноваження суду виходити за їх межі у виключних випадках. Формулювання «виключні випадки» є доволі широким та не деталізованим законодавцем, як наслідок, на практиці нерідко зустрічаються ухвали суду з призначенням застави у розмірі, вищому від найвищої визначеної КПК межі, без належного обґрунтування.
Такі рішення судів не тільки суперечать національному законодавству, але і йдуть в розріз з прецедентною практикою ЄСПЛ.
Так, у справах «Mangouras v. Spain» (п. 78), «Neumeister v. Austria» (п. 14) ЄСПЛ зазначає, що гарантії, передбачені частиною 3 статті 5 Конвенції, покликані в першу чергу забезпечити не відшкодування шкоди, а, зокрема, явку обвинуваченого на слухання. Тому розмір застави має оцінюватись в першу чергу «з огляду на особу підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями, іншими словами, з огляду на ступінь вірогідності того, що перспектива втрати застави або вжиття заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду буде достатньою для того, щоб стримати його від втечі».
Крім того, розмір застави має бути належним чином обґрунтовано у рішенні про звільнення під заставу, також має бути враховано матеріальне становище обвинуваченого та його платоспроможність («Georgieva v. Bulgaria», п.п. 15, 30-31), «Toshev v. Bulgaria», п.п. 69-73).
У справах «Piotr Osuch v. Poland» (п.39), «Bojilov v.Bulgaria» (п.60) ЄСПЛ дійшов висновку про те, що органи влади мають підходити до визначення розміру застави з такою ж ретельністю, як і до прийняття рішення про необхідність продовження строку тримання особи під вартою.
Враховуючи вищевикладене, можемо дійти висновку, що при визначенні розміру застави суд першочергово має врахувати майновий, сімейний стан та інші дані про особу. А вже потім керуватися такими обставинами, як вагомість доказів про вчинення кримінального правопорушення, тяжкість покарання, наявність збитків і т.д.
Такий підхід забезпечить ухвалення законного та обґрунтованого рішення та збереже баланс між правами особи і можливою завданою шкодою суспільству.
