15. 05. 2026
12 травня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у рамках справи № 991/5157/26 стосовно колишнього керівника Офісу Президента України Єрмака Андрія Борисовича, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 209 КК (легалізація майна, одержаного злочинним шляхом). На засіданні були присутні підозрюваний, його захисник, прокурор та слідчий суддя Ногачевський В.В. Моніторинговий звіт підготовлено за участю студентів юридичних факультетів у межах освітньо-аналітичного проекту, що реалізується за підтримки BMZ.
Предметом розгляду було клопотання сторони обвинувачення про застосування щодо підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
На початку судового засідання слідчий суддя повідомив про надходження клопотань від представників засобів масової інформації щодо надання дозволу на здійснення аудіо- та відеофіксації судового засідання.
Сторона обвинувачення не заперечувала проти задоволення зазначених клопотань, водночас звернувши увагу суду на те, що окремі матеріали кримінального провадження містять інформацію з обмеженим доступом, у зв’язку з чим їх дослідження може потребувати проведення частини судового розгляду у закритому режимі.
Сторона захисту підтримала таку позицію, зазначивши, що також має намір посилатися на матеріали, які містять інформацію з обмеженим доступом та стосуються обставин кримінального провадження.
З урахуванням позицій сторін суд зазначив, що у відкритій частині судового засідання можуть досліджуватися виключно матеріали, які не містять інформації з обмеженим доступом, тоді як розгляд матеріалів, що містять охоронювану законом таємницю або іншу конфіденційну інформацію, здійснюватиметься без присутності представників засобів масової інформації. Після цього клопотання представників ЗМІ було задоволено.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що принцип відкритості та гласності судового розгляду, гарантований статтею 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є однією з ключових гарантій справедливого судочинства. Водночас право на публічний розгляд не є абсолютним і може бути обмежене, зокрема у випадках необхідності захисту конфіденційної інформації, за умови дотримання принципу пропорційності.
З огляду на заяви обох сторін про намір досліджувати матеріали з обмеженим доступом, рішення суду застосувати часткове обмеження публічності лише до відповідної частини розгляду загалом видається таким, що узгоджується з вимогами статті 6 Конвенції та принципом мінімально необхідного втручання у відкритість процесу.
Такий підхід відповідає практиці Європейський суд з прав людини, який наголошує, що відкритий характер судового розгляду є важливим механізмом захисту від «таємного правосуддя» та забезпечення довіри до судової влади (Mraović v. Croatia, п. 44). Водночас Суд визнає, що захист конфіденційної інформації може виправдовувати часткове обмеження публічності за умови дотримання справедливого балансу між конкуруючими інтересами (Suslov and Batikyan v. Ukraine, п. 122).
У подальшому адвокат звернув увагу суду на те, що матеріали кримінального провадження були надані у день судового засідання о 11:30 (засідання було призначене на 16:00) та складаються з 16 томів, кожен з яких у середньому містить близько 250 сторінок. На думку захисту, за таких обставин сторона захисту об’єктивно не мала реальної можливості належним чином ознайомитися з матеріалами, проаналізувати їх зміст і підготувати обґрунтовану правову позицію.
У зв’язку з цим сторона захисту зазначила, що продовження розгляду клопотання без надання достатнього часу для ознайомлення з матеріалами може негативно вплинути на ефективну реалізацію права на захист та принцип рівності сторін. Відтак захист заявив клопотання про відкладення розгляду з метою надання часу для належного ознайомлення з матеріалами кримінального провадження.
Сторона обвинувачення, у свою чергу, зазначила, що розгляд клопотання може бути розпочато, однак погодилася, що повне опрацювання матеріалів у межах одного судового засідання є неможливим.
Суд зазначив, що в межах цього судового засідання свою позицію викладатиме сторона обвинувачення, тоді як сторона захисту матиме можливість представити свої заперечення та правову позицію у наступному судовому засіданні.
У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу, що реальна можливість сторони захисту своєчасно та повноцінно ознайомитися з матеріалами, на яких ґрунтується клопотання про застосування запобіжного заходу, є однією з ключових передумов дотримання права на справедливий судовий розгляд. Без надання стороні захисту достатнього часу для аналізу матеріалів, формування правової позиції та підготовки заперечень реалізація права на захист ризикує набути формального характеру.
Особливої уваги у цій ситуації потребує обсяг матеріалів кримінального провадження, наданих стороні захисту. За твердженням захисту, йдеться про 16 томів матеріалів, кожен з яких у середньому містить близько 250 сторінок, тобто фактично про декілька тисяч сторінок процесуальних документів та доказів, наданих у день судового засідання. За таких обставин навіть формальне ознайомлення з матеріалами у вкрай стислий строк об’єктивно видається суттєво ускладненим, тоді як їх належний аналіз, перевірка, співставлення та підготовка змістовної правової позиції можуть потребувати значно більшого часу. У цьому аспекті важливо, щоб сторона захисту не опинялася у процесуально невигідному становищі порівняно зі стороною обвинувачення, яка володіє матеріалами провадження та заздалегідь формує свою процесуальну позицію. Надмірно стислі часові межі для ознайомлення з великим масивом матеріалів можуть істотно послаблювати можливості захисту ефективно реагувати на доводи сторони обвинувачення, що, своєю чергою, потенційно впливає на дотримання принципів змагальності та рівності сторін.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що права захисту, гарантовані статтею 6 § 3 (b) Конвенції, спрямовані насамперед на забезпечення максимально можливої рівності між стороною обвинувачення та стороною захисту. Можливості, які повинні бути надані обвинуваченому, охоплюють усе, що є необхідним для підготовки захисту, включаючи реальну можливість ознайомитися з результатами розслідування та належним чином організувати свою позицію без необґрунтованих обмежень. При цьому питання достатності часу та можливостей має оцінюватися з урахуванням конкретних обставин справи (F.S.M. v. Spain, п. 55–57).Також ЄСПЛ підкреслює, що стаття 6 § 1 Конвенції гарантує кожній стороні право бути поставленою в умови, які не створюють істотного процесуального дисбалансу порівняно з іншою стороною та забезпечують реальну можливість ефективного представлення своєї позиції (UAB Ambercore DC and UAB Arcus Novus v. Lithuania, п. 107).
Водночас, враховуючи, що суд фактично розмежував стадії представлення позицій сторін та надав захисту можливість висловити свої заперечення у наступному судовому засіданні, на цьому етапі не вбачається однозначних ознак порушення гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції. Разом із тим подальшої оцінки потребує питання того, чи мала сторона захисту реальну та достатню можливість належним чином опрацювати значний обсяг матеріалів і підготувати ефективну правову позицію. Особливого значення це набуває з огляду на те, що наступне судове засідання було призначене вже на 13 травня 2026 року, тобто фактично на наступний день після отримання матеріалів кримінального провадження. За таких умов надмірно стислий строк для підготовки потенційно міг створювати для сторони захисту суттєво більш жорсткі процесуальні рамки порівняно зі стороною обвинувачення та впливати на ефективність реалізації права на захист.
У подальшому стороні обвинувачення було надано можливість обґрунтувати клопотання про обрання щодо підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Прокурор зазначила, що під час досудового розслідування в іншому кримінальному провадженні було зібрано достатньо доказів для повідомлення Андрію Борисовичу Єрмаку про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Сторона обвинувачення посилалася, зокрема, на матеріали листування, які, на її думку, підтверджують використання підозрюваним відповідного псевдоніма, листування у месенджерах щодо обставин кримінального провадження, результати огляду мобільного телефону, а також відомості з інших кримінальних проваджень, зокрема щодо Міндіча Т.М. та інших осіб.
Обґрунтовуючи наявність ризику переховування від органів досудового розслідування та суду, прокурор посилалася на тяжкість можливого покарання, наявність у підозрюваного значних майнових ресурсів, дипломатичних паспортів, численні перетини державного кордону, а також його попередню посаду та зв’язки з посадовими особами, які, на думку сторони обвинувачення, можуть сприяти безперешкодному виїзду за межі України. Щодо ризику знищення або спотворення доказів сторона обвинувачення зазначила, що підозрюваний, на її думку, вживав заходів для приховування факту будівництва резиденції та забезпечення власної анонімності. Крім того, прокурор посилалася на обставини, встановлені під час обшуку, зокрема на приховування мобільних телефонів та комп’ютерної техніки, а також на наявність зв’язків, які можуть бути використані для впливу на посадових осіб з метою приховування або знищення доказів.
Ризик незаконного впливу на свідків сторона обвинувачення пов’язувала з тим, що, попри звільнення з посади, підозрюваний, на думку прокурора, зберіг значний вплив серед посадових осіб та не обмежений у можливості спілкування зі свідками. Ризик перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином прокурор обґрунтовувала можливою причетністю підозрюваного до призначення окремих посадових осіб та потенційною можливістю впливу на них. Обґрунтовуючи ризик вчинення іншого кримінального правопорушення, прокурор посилалася на так званий «план очищення активів», який, за версією сторони обвинувачення, був спрямований на виведення активів з-під загрози можливої конфіскації. Також було зазначено про ймовірну спробу впливу на експерта та можливість використання зв’язків у правоохоронних органах для організації нових кримінальних правопорушень.
Крім того, сторона обвинувачення зазначила, що характер інкримінованого кримінального правопорушення та спосіб життя підозрюваного, на її думку, свідчать про невідповідність офіційних доходів фактичним витратам, а також можуть вказувати на можливе існування інших фактів легалізації коштів, які ще не були встановлені органом досудового розслідування. Окремо прокурор послалася на наявність виняткових обставин, які, на думку сторони обвинувачення, дають підстави для визначення застави у розмірі, що перевищує межі, встановлені КПК України. З урахуванням наведеного сторона обвинувачення просила застосувати до підозрюваного запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 180 млн грн, яку прокурор вважає єдиним ефективним альтернативним заходом для запобігання заявленим ризикам.
Наприкінці судового засідання сторона обвинувачення звернулася з проханням надати можливість долучити додаткові матеріали до наступного судового засідання. Суд зазначив, що такі матеріали мають бути завчасно надані стороні захисту, після чого призначив наступне судове засідання на 12:00 наступного дня.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є найбільш суворим процесуальним обмеженням права особи на свободу, гарантованого статтею 5 ЄКПЛ. Саме тому таке рішення має ґрунтуватися на особливо ретельному, індивідуалізованому та переконливому обґрунтуванні з боку національного суду, з урахуванням конкретних обставин справи та реальності заявлених ризиків. У цьому контексті недостатньо формального посилання на тяжкість інкримінованого правопорушення або загальні припущення щодо можливої неналежної процесуальної поведінки особи. Національні суди мають продемонструвати, чому саме у кожній конкретній справі менш обтяжливі запобіжні заходи не здатні забезпечити досягнення мети кримінального провадження.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не можуть мати абстрактного або стереотипного характеру. Вони повинні ґрунтуватися на конкретних фактичних даних щодо поведінки саме цієї особи, її зв’язків, попередніх дій та актуального процесуального статусу. Зокрема, ризик незаконного впливу на свідків або перешкоджання провадженню має підтверджуватися індивідуалізованими обставинами, а не загальними посиланнями на службове становище чи характер інкримінованого злочину. Як наголошено у справі Radonjić and Romić v. Serbia (пп. 64–67, 70), за можливості забезпечення належної процесуальної поведінки альтернативними заходами подальше тримання під вартою потребує особливо переконливого обґрунтування. З огляду на презумпцію невинуватості та принцип індивідуалізації, саме сукупність об’єктивних даних, а не окремі формальні обставини, повинна визначати висновок суду щодо необхідності тримання під вартою.
Окремої уваги заслуговує посилання сторони обвинувачення на тяжкість можливого покарання як аргумент на користь ризику переховування. ЄСПЛ послідовно підкреслює, що суворість санкції може враховуватися лише як додатковий чинник у комплексній оцінці ризиків, але не може бути самостійною або вирішальною підставою для обмеження свободи. У справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124) Суд зазначив, що необхідність тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно — виключно з огляду на тяжкість обвинувачення — без аналізу інших релевантних обставин, які можуть як підтверджувати, так і зменшувати реальність ризиків.
У контексті цього кримінального провадження, з огляду на те, що сторона обвинувачення детально обґрунтовує кожен заявлений ризик конкретними обставинами, зокрема посиланнями на дані, отримані під час досудового розслідування, важливо, щоб національний суд надав самостійну та мотивовану оцінку кожній із таких обставин у взаємозв’язку з відповідним ризиком. При цьому відповідні доводи мають бути належним чином підтверджені матеріалами кримінального провадження, з якими сторона захисту мала реальну можливість ознайомитися та щодо яких могла ефективно висловити свою позицію. Лише за умови такої перевірки можна говорити про належне дотримання принципів змагальності, рівності сторін та ефективного судового контролю за обмеженням права особи на свободу.
Крім того, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на запропонований стороною обвинувачення розмір застави як альтернативи триманню під вартою. При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу суд має оцінити не лише наявність ризиків, а й реальність та ефективність альтернативних заходів, здатних забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного.
Сам по собі факт визначення застави у розмірі, що перевищує межі, передбачені КПК України, не може автоматично розглядатися як порушення стандартів справедливого судочинства чи права на свободу. Закон допускає можливість визначення «виключного» розміру застави за наявності відповідного обґрунтування та особливих обставин провадження. Водночас застосування такого підходу потребує особливо ретельної, індивідуалізованої та прозорої мотивації як з боку сторони обвинувачення, так і з боку суду.
У цьому контексті особливого значення набуває не лише сам розмір застави у 180 мільйонів гривень, а насамперед ступінь його обґрунтованості. Із позиції сторони обвинувачення, озвученої під час судового засідання, не вбачається достатньо зрозумілим, яким саме чином було сформовано запропоновану суму застави, які конкретні критерії були покладені в її основу та як вона співвідноситься з майновим станом підозрюваного, заявленими ризиками та цілями запобіжного заходу. За відсутності належної аргументації визначення настільки значного розміру застави може створювати враження недостатньо прогнозованого або формального підходу до її обчислення.
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, принцип індивідуалізації запобіжного заходу вимагає, щоб розмір застави визначався не абстрактно чи декларативно, а на основі конкретних та перевірюваних критеріїв, які дозволяють оцінити, чому саме така сума є необхідною та пропорційною у конкретному кримінальному провадженні. Інакше існує ризик того, що практика застосування «виключних» застав поступово набуватиме системного характеру та фактично втратить свій винятковий зміст.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що її встановлення має бути результатом такої ж індивідуалізованої оцінки, як і саме рішення про тримання під вартою. Розмір застави повинен відповідати принципам необхідності, пропорційності та реальної досяжності. У справах Mangouras v. Spain (пп. 78, 80) та Bojilov v. Bulgaria (п. 60) Суд підкреслив, що застава не повинна мати карального характеру та не може встановлюватися у розмірі, який фактично унеможливлює звільнення особи з-під варти. Її метою є забезпечення належної процесуальної поведінки, а не покарання чи компенсація потенційних збитків.
Крім того, ЄСПЛ у своїй практиці зазначає що оскільки предметом оцінки є фундаментальне право на свободу, гарантоване статтею 5 Конвенції, органи державної влади повинні проявляти таку ж обережність при визначенні розміру застави, як і при вирішенні питання щодо необхідності подальшого тримання особи під вартою. При цьому сама лише тяжкість обвинувачення не може бути визначальним фактором, який автоматично виправдовує надмірний розмір застави (Istomina v. Ukraine, п. 25). Таким чином, визначення застави як альтернативи триманню під вартою не повинно мати суто декларативний характер. Такий механізм має забезпечувати реальний баланс між інтересами кримінального провадження та правом особи на свободу, а розмір застави — бути належним чином мотивованим, індивідуалізованим і зрозумілим з точки зору критеріїв його визначення.
Враховуючи вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу з метою формування більш повного та об’єктивного висновку.
