18. 05. 2026
13 травня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у рамках справи № 991/5157/26 стосовно колишнього керівника Офісу Президента України Єрмака Андрія Борисовича, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 209 КК (легалізація майна, одержаного злочинним шляхом). На засіданні були присутні підозрюваний, його захисник, прокурор та слідчий суддя Ногачевський В.В. Моніторинговий звіт підготовлено за участю студентів юридичних факультетів у межах освітньо-аналітичного проекту, що реалізується за підтримки BMZ.
Основним предметом судового розгляду було продовження розгляду клопотання сторони обвинувачення про обрання щодо підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
На початку судового засідання прокурор, продовжуючи обґрунтовувати подане клопотання, зазначила, що, за версією сторони обвинувачення, Єрмак А.Б. у складі групи осіб здійснював фінансування будівництва об’єктів нерухомості в котеджному містечку «Династія» за рахунок коштів, які, на думку сторони обвинувачення, були одержані злочинним шляхом, зокрема через так звану «пральню», підконтрольну іншим підозрюваним у цьому кримінальному провадженні. На підтвердження своєї позиції сторона обвинувачення посилалася на матеріали негласних слідчих (розшукових) дій, протоколи огляду мобільних пристроїв, вилучених під час проведення обшуків, а також на листування, яке, за твердженням прокурора, свідчить про участь підозрюваного у фінансуванні будівництва та його обізнаність щодо ймовірного злочинного походження відповідних коштів.
Обґрунтовуючи наявність ризиків, сторона обвинувачення наголосила на їх, за її оцінкою, винятковому характері. Зокрема, прокурор посилалася на значний вплив підозрюваного на високопосадовців держави як під час перебування на посаді керівника Офісу Президента України, так і після звільнення, наявність задокументованих контактів із чинними посадовими особами, а також на зафіксовані, за твердженням сторони обвинувачення, спроби збору компрометуючої інформації щодо керівників правоохоронних органів, які здійснюють досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні. Крім того, прокурор посилалася на наявність відомостей, які, на думку сторони обвинувачення, можуть свідчити про ризик виїзду підозрюваного за межі України. На підтвердження ризику незаконного впливу на учасників кримінального провадження сторона обвинувачення долучила протокол огляду мобільного телефону, вилученого під час обшуку, який, за твердженням прокурора, містить листування, що може свідчити про наміри здійснювати тиск на керівників Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
Підсумовуючи викладене, прокурор просила застосувати щодо підозрюваного запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 180 000 000 гривень. За позицією сторони обвинувачення, такий розмір застави відповідає двократному розміру коштів, які, за версією слідства, були спрямовані на будівництво резиденції підозрюваного. Прокурор також зазначила, що саме такий розмір застави є необхідним та співмірним для нівелювання заявлених ризиків, оскільки потенційна загроза втрати відповідної суми, на думку сторони обвинувачення, має перевищувати можливі вигоди від переховування від органів досудового розслідування та суду або від вчинення інших дій, передбачених ризиками, визначеними кримінальним процесуальним законодавством. У зв’язку з цим сторона обвинувачення просила задовольнити подане клопотання.
Сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотання, зазначаючи, що наведені прокурором ризики є недоведеними, абстрактними та ґрунтуються переважно на припущеннях. Захисник також звернув увагу на те, що повідомлення про підозру, на його думку, не містить належної конкретизації інкримінованих дій підозрюваного та фактично зводиться до загальних формулювань, таких як «сприяв», «забезпечував» або «вживав інших заходів», без достатнього опису часу, місця, способу та змісту відповідних дій. У зв’язку з цим сторона захисту вважала повідомлену підозру необґрунтованою та такою, що не підтверджується належними фактичними даними. Адвокат також наголосив на відсутності у матеріалах кримінального провадження, на його думку, належних джерел доказів, які безпосередньо стосуються підозрюваного, зокрема показань свідків, речових доказів чи висновків експертиз. За позицією сторони захисту, матеріали, надані стороною обвинувачення, переважно складаються з протоколів огляду вилучених носіїв інформації, тоді як висновки щодо змісту відповідних матеріалів є інтерпретацією сторони обвинувачення, а не самостійними та належними джерелами доказів.
Стосовно ризику переховування сторона захисту звернула увагу, що підозрюваний протягом п’яти місяців після відставки не мав жодних процесуальних обмежень, не викликався як свідок, перебував на території України та здійснював адвокатську діяльність. На думку захисту, ці обставини спростовують твердження про реальність ризику переховування. Крім того, захист надав довідку Національного агентства з питань запобігання корупції, відповідно до якої за результатами повної перевірки декларації підозрюваного ознак незаконного збагачення та необґрунтованості активів не встановлено. Адвокат також зазначив, що запропонований стороною обвинувачення розмір застави є необґрунтованим і непосильним для підозрюваного, зокрема з огляду на те, що після звільнення з Офісу Президента України він займається адвокатською діяльністю. З урахуванням викладеного сторона захисту просила відмовити у задоволенні клопотання сторони обвинувачення.
Крім того, суд повідомив про надходження клопотання щодо взяття підозрюваного на поруки. Водночас суд зазначив, що особа, яка подала відповідне клопотання, була відсутня у судовому засіданні, у зв’язку з чим питання про особисту поруку не розглядалося, оскільки суд дійшов висновку про відсутність належного прояву зацікавленості з боку потенційного поручителя.
Після заслуховування позицій сторін суд видалився до нарадчої кімнати для вирішення клопотання. Наступного дня, 14 травня, суд оголосив короткий текст ухвали, якою клопотання сторони обвинувачення було задоволено частково: щодо підозрюваного застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 140 000 000 грн.
Враховуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу, що застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є найбільш суворою формою обмеження права особи на свободу, а тому потребує особливо ретельного, переконливого та індивідуалізованого обґрунтування. Таке обґрунтування має відповідати критеріям необхідності, пропорційності та індивідуалізації, а також ґрунтуватися на конкретних і належним чином підтверджених обставинах, які стосуються саме підозрюваного. При вирішенні питання про застосування тримання під вартою національний суд зобов’язаний оцінювати не лише наявність процесуальних ризиків та їх обґрунтованість, але й обґрунтованість самої підозри, повідомленої особі.
Стандарт обґрунтованої підозри є вихідною процесуальною передумовою застосування будь-яких обмежувальних заходів і безпосередньо впливає на легітимність подальшого кримінального переслідування. Підозра не може ґрунтуватися виключно на припущеннях, загальних формулюваннях або неперевірених твердженнях, а має спиратися на належні, достатні та взаємоузгоджені дані, здатні переконати об’єктивного стороннього спостерігача у наявності фактичного підґрунтя для втручання у права особи.
У цьому контексті доводи сторони захисту щодо можливого формування підозри на припущеннях, а також сумніви щодо належності проведення та доказового значення матеріалів НСРД потребують ретельної, самостійної та мотивованої перевірки національним судом із дотриманням принципу презумпції невинуватості. Саме якість і переконливість обґрунтування підозри визначають межі допустимого процесуального примусу та допустимість застосування найбільш суворого запобіжного заходу. У подібних ситуаціях формальне посилання на матеріали досудового розслідування без змістовної перевірки їх зв’язку з конкретною особою може створювати ризик надмірного втручання у право на свободу. Тому судова оцінка має бути спрямована не лише на підтвердження наявності підозри як процесуального факту, а й на перевірку її фактичної переконливості та достатності для застосування тримання під вартою.
Водночас національний суд повинен належним чином оцінити доводи сторони обвинувачення щодо обґрунтованості підозри, зокрема перевірити, чи підтверджуються такі доводи вже зібраними доказами. Також суд має з’ясувати, чи характер і рівень доведеності підозри є співмірними з інтенсивністю запобіжного заходу, питання про застосування якого розглядається. З цього приводу ЄСПЛ послідовно наголошує, що наявність «обґрунтованої підозри» є необхідною передумовою законності тримання під вартою і повинна базуватися на фактах або інформації, здатних переконати об’єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити правопорушення (Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 68). Крім того, за наявності поверхневого або формального сприйняття доводів щодо обґрунтованості підозри може вплинути на ефективність судового контролю за обмеженням свободи. У цьому контексті презумпція невинуватості, гарантована статтею 6 § 2 Конвенції, вимагає утримання від попереднього формування уявлення про винуватість особи, а всі сумніви повинні тлумачитися на її користь (див. окрему думку ad hoc судді Sancin у справі Bavčar v. Slovenia, п. 2). Доведення обвинувачення має ґрунтуватися на переконливих і достатніх доказах, які відповідають стандарту «поза розумним сумнівом» (Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121).
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на винятковий характер визначеного судом альтернативного розміру застави. Те, що суд визначив заставу в меншому розмірі, ніж просила сторона обвинувачення, може свідчити про часткове врахування доводів сторони захисту щодо необґрунтованості запропонованої прокурором суми у 180 мільйонів гривень. Водночас встановлений судом розмір застави у 140 мільйонів гривень сам по собі є винятковим, а тому потребує особливо переконливого, індивідуалізованого та належно мотивованого обґрунтування, зокрема з урахуванням реальної можливості підозрюваного внести таку суму. Застава має виконувати функцію альтернативи триманню під вартою, а не набувати характеру прихованого покарання чи фактично безальтернативного запобіжного заходу.
У цьому контексті також варто звернути увагу, що, за позицією сторони обвинувачення, на визначення розміру застави істотно вплинула сума коштів, які інкримінуються як такі, що були одержані злочинним шляхом. Водночас зазначена сума на цьому етапі є елементом версії сторони обвинувачення, яка ще не була доведена у встановленому законом порядку та щодо якої не ухвалено обвинувального вироку, що набрав законної сили. Отже, використання такої суми як одного з ключових орієнтирів для визначення розміру застави потребує особливо обережного підходу, щоб не допустити порушення презумпції невинуватості та принципу пропорційності.
Варто наголосити, що розмір застави, особливо якщо він має винятковий характер і істотно перевищує звичайні межі, повинен бути обґрунтований з урахуванням не лише характеру підозри, а й реального майнового стану підозрюваного, його доходів, активів, процесуальної поведінки та здатності виконувати покладені на нього обов’язки.
У межах цього кримінального провадження визначення розміру застави, який значною мірою співвідноситься із сумою інкримінованих коштів, потенційно може порушувати питання щодо її пропорційності та реальної доступності для підозрюваного, якщо національний суд не надасть належного й достатнього обґрунтування того, що така альтернатива є не лише формально передбаченою, а й фактично досяжною для особи.
З цього приводу ЄСПЛ неодноразово наголошував, що гарантія, передбачена статтею 5 § 3 Конвенції, насамперед спрямована на забезпечення належної процесуальної поведінки особи та її явки до суду. У зв’язку з цим розмір застави повинен визначатися з урахуванням майнового стану обвинуваченого, а також того, чи буде перспектива втрати відповідної суми достатнім стримуючим фактором для запобігання ризику ухилення від правосуддя. ЄСПЛ підкреслює, що з огляду на фундаментальний характер права на свободу, гарантованого статтею 5 Конвенції, національні органи повинні приділяти визначенню розміру застави таку ж увагу, як і оцінці необхідності подальшого тримання особи під вартою. Крім того, визначений розмір застави має бути належним чином мотивований у відповідному судовому рішенні та враховувати реальне фінансове становище особи (Bluks Savickis v. Latvia, п. 37). Саме якість мотивування судових рішень та їх відповідність стандартам статей 5 і 6 Конвенції матимуть визначальне значення для оцінки загальної справедливості процесу.
З урахуванням викладеного справа рекомендується до подальшого моніторингу.
