30. 03. 2026
12 березня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у рамках кримінального провадження № 42025000000001123 (справа – № 991/2224/26) стосовно народного депутата Верховної Ради України II, III, IV, V, VI, VII, VIII та IX скликання, голови політичної партії «Батьківщина» Тимошенко Юлії Володимирівни, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). У судовому засіданні взяли участь підозрювана, її захисник, прокурор та головуючий суддя Біцюк А.В.
Предметом розгляду була заява про відвід слідчого судді Дубаса В.М., подана стороною захисту у межах зазначеного кримінального провадження № 42025000000001123.
Обґрунтовуючи заявлений відвід, сторона захисту посилалася на обставини, які, на її переконання, свідчать про порушення встановленої процедури автоматизованого розподілу судових справ. Зокрема, захисник зазначив, що, відповідно до наявних у матеріалах даних, визначення слідчого судді відбулося 15 січня 2026 року о 14:08, тоді як матеріали клопотання прокурора були фактично отримані стороною захисту вже після здійснення такого розподілу. На думку сторони захисту, така послідовність дій не відповідає належній процесуальній логіці, яка передбачає попереднє ознайомлення сторони захисту з матеріалами перед визначенням слідчого судді.
Додатково захисник звернув увагу на те, що представник НАБУ того ж дня близько 14:30 повідомив про визначення слідчого судді Дубаса В.М. ще до фактичного отримання стороною захисту матеріалів, що, на його переконання, додатково свідчить про порушення процедури розподілу. Також зазначалося, що станом на момент розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу 16 січня у матеріалах справи була відсутня розписка про отримання відповідних матеріалів стороною захисту, що, за позицією захисту, підтверджує їх отримання вже після визначення судді.
Окремим блоком доводів сторона захисту навела обставини проведення невідкладного обшуку без попередньої ухвали слідчого судді. За словами адвокатів, попри звернення сторони захисту на ці обставини під час засідання 16 січня, 19 січня слідчий суддя, без участі сторони захисту, але за присутності сторони обвинувачення, розглянув питання про легалізацію такого обшуку постфактум. На переконання захисту, це свідчить про порушення принципу змагальності та рівності сторін, а також про можливу упередженість судді.
Крім того, захисник зазначив, що під час розгляду клопотань прокурора про накладення арешту слідчий суддя об’єднав два провадження, що, за твердженням адвоката, стало предметом зауважень суду апеляційної інстанції. Також було вказано, що суддя наклав арешт на майно третьої особи — чоловіка підозрюваної, який у подальшому був скасований апеляційним судом. Додатково зверталася увага на непослідовність у визначенні форми судового розгляду (закритого та відкритого) за подібних підстав, а також на застосування обмежень, які, на думку захисту, виходять за межі повноважень слідчого судді, зокрема щодо обмеження комунікації народного депутата та свободи пересування.
Узагальнюючи наведені обставини, сторона захисту дійшла висновку про наявність сукупності факторів, які, на її переконання, свідчать про наявність системних ознак упередженості, а також повідомив про подання відповідних скарг до Вищої ради правосуддя. У зв’язку з цим він просив задовольнити заявлений відвід.
Підозрювана підтримала доводи свого захисника та додатково зазначила, що під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу 16 січня 2026 року слідчий суддя, на її думку, неналежним чином оцінив обґрунтованість підозри. Зокрема, вона вказала на відсутність, за її оцінкою, належного підтвердження обставин, пов’язаних із передачею коштів. Також Тимошенко Ю.В. наголосила на, на її думку, перевищенні суддею повноважень при покладенні обов’язків на неї та накладенні арешту на майно третіх осіб, що в подальшому було скасовано апеляційною інстанцією. Окрім цього, вона зазначила про наявність конфлікту між стороною захисту та суддею, що, за її словами, підтверджується поданими скаргами до Вищої ради правосуддя. Враховуючи викладене, підозрювана також просила задовольнити заяву про відвід.
У ході засідання було досліджено фрагмент відеозапису судового засідання від 16 січня 2026 року, наданий стороною захисту, на якому слідчий суддя зазначав про відсутність у матеріалах справи розписки отримання стороною захисту відповідних матеріалів на момент розгляду клопотання прокурора.
Прокурор заперечував проти задоволення заявленого відводу, зазначивши, що доводи сторони захисту фактично зводяться до незгоди з процесуальними рішеннями слідчого судді. На його думку, такі обставини не свідчать про упередженість. Прокурор також наголосив на відсутності встановленого конфлікту між суддею та стороною захисту та зазначив, що поданий відвід є необґрунтованим і не підтверджує наявності об’єктивних критеріїв упередженості.
За результатами розгляду заяви суд дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення та ухвалив відмовити у відводі, зазначивши, що наведені стороною захисту обставини не підтверджують наявності упередженості слідчого судді.
З цього приводу експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне наголосити, що належне дотримання процедури автоматизованого розподілу суддів є не лише технічною вимогою процесуального законодавства, а й однією з ключових інституційних гарантій забезпечення принципу незалежності та неупередженості суду. Будь-які відхилення від встановленого порядку, а також відсутність чіткої, прозорої та перевірюваної логіки формування складу суду, здатні об’єктивно поставити під сумнів дотримання стандарту «суду, встановленого законом» у розумінні статті 6 § 1 Конвенції. У цьому контексті доводи сторони захисту щодо визначення слідчого судді до моменту фактичного отримання матеріалів провадження набувають особливого значення, оскільки стосуються не лише процесуальної форми, а й фундаментальних гарантій довіри до судового розгляду.
У світлі практики Європейського суду з прав людини, зокрема справ Sigríður Elín Sigfúsdóttir v. Iceland (п.п. 45-49) та Saakashvili v. Georgia (п.122), підкреслюється, що неупередженість суду має оцінюватися як за суб’єктивним, так і за об’єктивним критеріями. В обговорюваній ситуації, навіть за відсутності доказів особистої упередженості судді, саме існування зовнішніх обставин, які викликають сумніви щодо неупередженості, є достатньою підставою для аналізу справи за об’єктивним критерієм. Згідно з позицією ЄСПЛ, неупередженість суду має не лише існувати, а й бути очевидною для зовнішнього спостерігача.
Варто наголосити, що суд має бути не лише неупередженим, але й «встановленим законом», що охоплює дотримання правил формування складу суду та процедур розподілу справ (Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland, п. 211). Принцип неупередженості тісно пов’язаний із вимогою незалежності суду — і в персональному, і в інституційному аспекті (Suren Antonyan v. Armenia, п. 97), а забезпечення дієвих процедур відводу суддів є інструментом, що слугує гарантією цієї незалежності та підтриманням легітимності судового процесу (Jóhannes Baldursson and Birkir Kristinsson v. Iceland, п. 70). Для цілей статті 6 § 1 необхідно оцінювати питання як суб’єктивно, враховуючи особисті переконання та поведінку судді, тобто визначаючи, чи виявляв суддя будь-яку особисту упередженість або забобону у цій справі, так і об’єктивно, визначаючи, чи пропонував трибунал, зокрема через свій склад, достатні гарантії, щоб виключити будь-які законні сумніви щодо його неупередженості (Kaya с. Belgique, п. 38).
Враховуючи доводи сторони захисту, зокрема щодо порядку здійснення автоматизованого розподілу у провадженні стосовно підозрюваної, за умови достовірності таких доводів, не можна однозначно стверджувати, що твердження захисту щодо упередженості суду є необґрунтованими. Важливо, щоб механізм автоматизованого розподілу був прозорим, ґрунтувався на чітких і зрозумілих критеріях та виключав будь-які обґрунтовані сумніви у неупередженості суду. Навіть потенційні порушення процедурних гарантій на цьому етапі можуть мати системний вплив на довіру до судового розгляду в цілому.
Окремий блок питань стосується проведення невідкладного обшуку без попереднього судового дозволу та його подальшої «легалізації» у ретроспективному порядку. У світлі практики ЄСПЛ такі ситуації вимагають особливо суворого стандарту перевірки, оскільки йдеться про істотне втручання у право на повагу до приватного життя. Винятковий характер таких заходів означає, що як орган досудового розслідування, так і слідчий суддя зобов’язані продемонструвати наявність реальних, а не декларативних підстав для невідкладності, а також здійснити повноцінний, ефективний судовий контроль. У цьому контексті розгляд питання про санкціонування обшуку за відсутності сторони захисту створює об’єктивний ризик порушення принципів змагальності та рівності сторін. Фактичне позбавлення сторони захисту можливості бути почутою на етапі судового контролю за втручанням у права особи може свідчити про дисбаланс процесуальних гарантій та ставити під сумнів ефективність такого контролю як інструменту запобігання свавільному втручанню держави.
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, у подібних ситуаціях саме рівень процесуальних гарантій під час подальшого судового контролю визначає допустимість такого втручання з точки зору стандартів статті 6 та статті 8 Конвенції. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що відсутність попереднього судового контролю та неможливість ефективної перевірки законності обшуку з боку зацікавленої особи позбавляє такі процедури належних гарантій від свавільного втручання держави (Korniyets and Others v. Ukraine, пп. 70–72). Аналогічні підходи Суд послідовно застосовував і в інших справах, зокрема вказуючи, що розгляд клопотань про надання дозволу на обшук без участі сторони захисту є несумісним із принципами змагальності та рівності сторін (Kobiashvili v. Georgia, п. 67), а недотримання встановленої процедури санкціонування обшуку становить серйозне порушення статті 8 Конвенції (Varga v. Romania, пп. 72–73; Işildak v. Turkey, пп. 51–52). Національні суди повинні бути особливо пильними, коли законодавство надає органам влади право проводити обшук без ухвали суду: захист осіб від свавільних порушень державними органами прав, гарантованих статтею 8, вимагає найсуворішої правової бази та обмеження таких повноважень (Gutsanovi с. Bulgarie, п. 220).
Крім того, заявлені стороною захисту обставини щодо непослідовності процесуальних рішень слідчого судді, зокрема змін режиму судового розгляду за аналогічних підстав, накладення обмежень, які потенційно виходять за межі процесуальних повноважень, а також втручання у права третіх осіб, потребують оцінки у світлі стандарту «процесуальної послідовності» та обов’язку суду надавати належне мотивування своїм рішенням.
У практиці ЄСПЛ послідовно підкреслюється, що саме належне мотивування судових рішень та забезпечення «справедливого балансу» між сторонами є визначальними елементами справедливого судового розгляду. Будь-які відступи від цих стандартів, за умови їх підтвердження, можуть не лише свідчити про окремі процесуальні порушення, але й формувати системне враження про відсутність належних гарантій неупередженості.
Таким чином, у сукупності наведені обставини, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, не можуть розглядатися ізольовано одна від одної, а підлягають оцінці в їх взаємозв’язку та кумулятивному ефекті. Саме сукупність потенційних процесуальних відхилень — від етапу формування складу суду до здійснення судового контролю за слідчими діями — може мати визначальний вплив на оцінку відповідності провадження стандартам статті 6 Конвенції.
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, послідовність процесуальних рішень суду та їх належне мотивування є одним із ключових чинників для запобігання виникненню сумнівів у його безсторонності.ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що кожній стороні має бути надана реальна можливість представити свою позицію в умовах, які не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з опонентом (Ezeoke v. the United Kingdom, п. 51). Принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов’язані, є фундаментальними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у значенні статті 6 § 1 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами (Abdulaal Naser and Others v. Denmark, п. 156).
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
Коментар члена Міжнародної ради ISHR, політолога, Д-р Кармен Круш-Грюн
Судове провадження, що стосується публічної політичної постаті, завжди виходить за межі суто кримінально-процесуального виміру. У таких справах суд перестає бути лише юридичним майданчиком для встановлення фактів і застосування норм права — він стає інституційним актором, від якого залежить рівень довіри до держави як такої. Саме тому інституційний вимір провадження щодо Ю. Тимошенко потребує окремого аналізу.
Легітимність суду в демократичній системі ґрунтується не на силі примусу, а на довірі. А довіра формується передусім через процедуру. Коли йдеться про автоматизований розподіл справ, це не технічна деталь процесуального адміністрування, а ключовий механізм деполітизації правосуддя. Саме через такі інструменти держава демонструє, що рішення ухвалюються не внаслідок політичної доцільності чи неформального впливу, а відповідно до правил, встановлених законом.
У справах за участю чинних або колишніх політичних лідерів будь-які сумніви щодо процедури набувають політичного значення. Навіть якщо вони стосуються, на перший погляд, «технічних» аспектів — часу розподілу, послідовності дій, організації доступу до матеріалів — їхній вплив виходить далеко за межі конкретної справи. Вони формують сприйняття всієї системи правосуддя.
Демократична держава накопичує або втрачає політичний капітал саме в такі моменти. Коли процедура виглядає бездоганною, держава зміцнює свою легітимність. Коли ж виникають питання — навіть якщо вони юридично не доведені як порушення — формується дефіцит довіри, що має довгострокові наслідки.
Україна перебуває в умовах повномасштабної війни. Саме в такі періоди перевіряється реальна стійкість інституцій. Історія показує, що під час криз держави часто схильні до спрощення процедур, розширення повноважень влади та звуження простору для процесуальних гарантій.
Проте правова держава демонструє свою силу не тоді, коли все стабільно, а тоді, коли вона здатна зберігати стандарти під тиском. Права людини не «заморожуються» у кризових умовах. Навпаки — саме в такі періоди вони потребують ще більш суворого дотримання, щоб запобігти поступовій ерозії гарантій.
Суд у воєнний час стає простором, у якому держава підтверджує, що вона залишається підпорядкованою праву. Особливо це стосується справ із політичним резонансом. Якщо антикорупційне правосуддя здійснюється з бездоганним дотриманням стандартів, воно зміцнює як міжнародну, так і внутрішню легітимність держави. Якщо ж виникають сумніви — це створює поле для недовіри як у суспільстві, так і на міжнародній арені.
Сприйняття справедливості є не менш важливим, ніж її формальна наявність. Справедливість повинна бути не лише здійснена, а й очевидна для суспільства.
У цьому контексті значення має не лише зміст судових рішень, а й стиль комунікації суду. Публічні висловлювання судді, які нині обговорюються в українському суспільстві та медійному просторі під час засідань, — навіть якщо вони не мають прямого процесуального наслідку — формують атмосферу процесу та впливають на його сприйняття.
Іронічні репліки, саркастичні коментарі або емоційні відповіді на політичні заяви сторін («Ну я не сумніваюсь, що сьогодні пів країни притулилось до екранів», «У нас не парламент, у нас суд», «Вам якусь ширму поставити чи що?», «Слава богу, за мене ви не голосували!» тощо) можуть сприйматися як елементи живої судової динаміки. Однак у справах із високим суспільним інтересом вони водночас впливають на переконливість демократичної процедури. Навіть за відсутності фактичної упередженості кумулятивний ефект подібних висловлювань може створювати враження емоційної залученості. А в умовах політичної поляризації будь-який сигнал, що допускає подвійне тлумачення, послаблює переконливість системи.
Демократична система зобов’язана працювати не лише правильно, а й переконливо. Інституційна стриманість, нейтральність мови, рівновіддаленість від політичних контекстів — це не формальність, а інструмент запобігання політичній радикалізації та втраті довіри.
У справах за участю відомих політичних діячів суд завжди перебуває під пильним наглядом суспільства. У таких випадках прозорість процедури стає найкращим механізмом захисту самого суду від звинувачень у політичній вмотивованості. Чим більше система демонструє відкритість, процесуальну послідовність і комунікативну стриманість, тим менше простору залишається для спекуляцій. В іншому разі навіть окремі процедурні епізоди або стилістичні нюанси можуть сприяти формуванню уявлення про «упередженість» або «вибірковість правосуддя».
Підсумовуючи, слід наголосити: мова не йде про оцінку конкретного судового рішення по суті. Йдеться про ширший інституційний контекст. У справах із високим політичним резонансом кожна процесуальна дія і кожне публічне слово суду стають елементом формування довіри до держави.
