01. 06. 2026
20 травня 2026 року у Одеському апеляційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження №22025160000000536 (справа № 523/6575/26) щодо колишнього заступника керівника Бюро економічної безпеки (БЕБ) в Одеській області Скупінського Олега Віталійовича та Сафонова Дениса Юрійовича, обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.28, ст. 111-2 КК України (пособництво державі-агресору, вчинене за попередньою змовою групою осіб). У судовому засіданні брали участь обвинувачені, захисники та прокурори. Справу розглядала колегія суддів у складі: головуючий суддя — Котелевський Р.І., судді — Кравець Ю.І. та Копіца О.В.
Основним предметом судового засідання був розгляд апеляційних скарг сторони захисту на ухвалу Пересипського районного суду міста Одеси від 9 квітня 2026 року про продовження щодо кожного з обвинувачених запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. На момент початку судового засідання щодо обох обвинувачених діяв запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення альтернативного розміру застави, застосований з жовтня 2025 року.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, захисник Скупінського О.В. зазначив, що на момент розгляду питання про продовження запобіжного заходу досудове розслідування у кримінальному провадженні вже було завершене, а відтак, на думку сторони захисту, більшість ризиків, на які посилалася сторона обвинувачення, втратили свою актуальність. За словами захисника, фактично єдиним ризиком, на який продовжує посилатися сторона обвинувачення, залишається ризик можливого переховування від суду, обґрунтований переважно тяжкістю інкримінованого кримінального правопорушення та суворістю можливого покарання. Крім того, сторона захисту звернула увагу, що суд першої інстанції, попри наведені доводи, не розглянув можливість застосування альтернативного, більш м’якого запобіжного заходу та не поставив це питання на обговорення сторін. На думку захисту, суд першої інстанції формально підійшов до оцінки необхідності подальшого тримання під вартою, не надавши належної оцінки даним про особу обвинуваченого, а також не мотивував неможливість застосування альтернативних заходів процесуального примусу. З огляду на викладене захисник просив суд скасувати ухвалу Пересипського районного суду міста Одеси від 9 квітня 2026 року. Водночас у разі якщо апеляційний суд дійде висновку про необхідність подальшого застосування запобіжного заходу, сторона захисту просила розглянути можливість визначення альтернативи триманню під вартою у вигляді застави. Також захисник посилався на судову практику щодо застосування альтернативних запобіжних заходів у подібних категоріях справ.
Обвинувачений підтримав позицію свого захисника та додатково зазначив, що, на його переконання, суд першої інстанції під час підготовчого судового провадження не надав належної оцінки доводам захисту щодо підсудності кримінального провадження, а також підстав для його закриття. Крім того, обвинувачений висловив позицію, що суд першої інстанції неодноразово допускав порушення встановленої процесуальної процедури.Також обвинувачений наголосив, що сторона обвинувачення фактично посилається лише на два ризики — ризик переховування та ризик вчинення іншого кримінального правопорушення, при цьому обґрунтування таких ризиків, на його думку, має оціночний характер. У зв’язку з цим обвинувачений вважав, що застосований до нього запобіжний захід фактично набуває ознак попереднього покарання до ухвалення вироку суду. Окремо обвинувачений повідомив, що, за наявною у нього інформацією, до іншого обвинуваченого вже декілька разів зверталися представники сторони обвинувачення з пропозиціями надати свідчення проти нього. З огляду на викладене він просив задовольнити апеляційну скаргу свого захисника.
Захисник Сафонова Д.Ю. зазначив, що доводи, озвучені захисником Скупінського О.В., є релевантними і щодо його підзахисного. Додатково він наголосив, що, на думку сторони захисту, суд першої інстанції фактично надав пріоритет розгляду клопотання сторони обвинувачення, не розглянувши низку клопотань захисту. Крім того, захисник звернув увагу на необхідність оцінки можливості застосування більш м’якого запобіжного заходу. Також сторона захисту зазначила, що обвинувачений є батьком чотирьох дітей та має сталі соціальні зв’язки. Окремо захисник підтвердив, що під час перебування під вартою до його підзахисного, за його словами, тричі приходили оперативні працівники з пропозиціями надати показання щодо іншого обвинуваченого. За твердженням захисту, на обвинуваченого чиниться постійний психологічний тиск, зокрема шляхом переведення з однієї камери до іншої. Обвинувачений підтримав позицію свого захисника.
Сторона обвинувачення, у свою чергу, заперечувала проти задоволення апеляційних скарг захисників. Прокурор наголосив, що, на його думку, встановлені раніше ризики продовжують існувати. Зокрема, він зазначив, що ризик переховування набуває особливого значення в умовах воєнного стану, оскільки близько 20% території України не контролюється державою, що, на думку сторони обвинувачення, створює додаткові можливості для переховування, зокрема на тимчасово окупованих територіях. Також прокурор наголошував, що характер інкримінованого кримінального правопорушення пов’язаний із посяганням на основи національної безпеки України, а тому, на переконання сторони обвинувачення, встановлені ризики не можуть бути належним чином нівельовані шляхом застосування більш м’яких запобіжних заходів. Крім того, прокурори зазначили, що для обґрунтування ризиків достатньо довести можливість вчинення обвинуваченими відповідних дій, передбачених КПК України.
З огляду на викладене сторона обвинувачення просила залишити апеляційні скарги без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції — без змін. Прокурори також звернули увагу, що, на їхню думку, сторона захисту не надала достатньої аргументації на підтвердження відсутності відповідних ризиків. Крім того, сторона обвинувачення зазначила, що наявність у Сафонова Д.Ю. чотирьох дітей не перешкодила, на думку прокурора, вчиненню інкримінованого кримінального правопорушення. Окремо прокурори наголосили, що застосування застави не може забезпечити належне нівелювання встановлених ризиків. За позицією сторони обвинувачення, характер інкримінованих кримінальних правопорушень є таким, що жоден розмір застави не здатний забезпечити належну процесуальну поведінку обвинувачених.
За результатами розгляду апеляційних скарг колегія суддів 21 травня 2026 року ухвалила частково задовольнити апеляційні скарги сторони захисту, скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову ухвалу, якою частково задовольнити клопотання сторони обвинувачення. Суд продовжив щодо обох обвинувачених запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, одночасно визначивши для кожного альтернативний запобіжний захід у вигляді застави у розмірі 4 992 000 грн.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою є найбільш інтенсивним втручанням у право на свободу, а тому його застосування та продовження потребують особливо ретельного, індивідуалізованого й належно мотивованого обґрунтування. Ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не можуть мати абстрактного або декларативного характеру, а повинні підтверджуватися конкретними фактичними даними щодо кожного обвинуваченого окремо.
У цьому контексті аргументація сторони обвинувачення щодо незмінності ризиків протягом тривалого часу потребує особливо уважної судової оцінки. Посилання переважно на тяжкість можливого покарання як основну підставу ризику переховування саме по собі не може автоматично виправдовувати подальше тримання під вартою, особливо після завершення досудового розслідування. Так само посилання на загальний контекст воєнного стану не звільняє сторону обвинувачення від обов’язку довести існування конкретних та індивідуалізованих ризиків щодо кожного з обвинувачених.
Окремої уваги заслуговують доводи сторони обвинувачення про те, що саме захист нібито не довів відсутність ризиків. У цьому аспекті важливо наголосити, що відповідно до стандартів статті 5 ЄКПЛ саме на сторону обвинувачення покладається обов’язок доведення необхідності подальшого тримання особи під вартою. Перекладення такого тягаря на сторону захисту потенційно може порушувати принципи змагальності та процесуальної рівності сторін.
Крім того, як випливає з позиції сторони обвинувачення, ризики щодо обох обвинувачених значною мірою оцінювалися узагальнено, без чіткого розмежування їхніх індивідуальних обставин, процесуальної поведінки та персональних ризиків. Подібний підхід може свідчити про недостатню індивідуалізацію обґрунтування необхідності подальшого тримання під вартою та створювати ризик формального застосування найсуворішого запобіжного заходу.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що продовження тримання під вартою не може обґрунтовуватися шаблонними формулюваннями або механічним повторенням стандартного переліку ризиків без належної переоцінки їх актуальності. Зокрема, у справі Yuriy Dmitriyev v. Russia Суд зазначив, що національні суди зобов’язані здійснювати реальну та індивідуалізовану оцінку необхідності подальшого тримання особи під вартою (п. 83). Аналогічний підхід був підтверджений у справі Sardar Babayev v. Azerbaijan, де ЄСПЛ наголосив, що абстрактне та стереотипне повторення ризиків без конкретного обґрунтування їх актуальності становить порушення статті 5 § 3 Конвенції (пп. 50–51). Водночас тяжкість можливого покарання, хоча і може враховуватися, не може бути єдиною або вирішальною підставою для висновку про ризик втечі (Aleksandr Makarov v. Russia, п. 124).
У цьому контексті заслуговує на увагу і питання застосування альтернативних запобіжних заходів. Практика ЄСПЛ вимагає від національних судів належним чином перевіряти можливість застосування менш обтяжливих заходів, здатних забезпечити належну процесуальну поведінку особи. Водночас у цій справі сторона обвинувачення фактично стверджувала, що ризики неможливо нівелювати жодним розміром застави. На цьому тлі показовим є те, що навіть у справах щодо кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України національні суди в окремих випадках доходили висновку про можливість застосування альтернативних запобіжних заходів, зокрема застави (див. Моніторинг кримінального провадження Дудіна Р.В. від 14 та 16 липня 2025 року та Моніторинг кримінального провадження Богуслаєва В.О. 22 жовтня, 13 та 25 листопада, 16 грудня 2025 року та інші).
Водночас рішення апеляційного суду про визначення альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави може свідчити про часткове врахування доводів сторони захисту щодо необхідності переоцінки пропорційності подальшого тримання під вартою. Разом із тим визначення однакового розміру застави — 4 992 000 грн — щодо обох обвинувачених потребує особливо переконливого та індивідуалізованого обґрунтування. Важливо, щоб суд чітко пояснив, яким чином такий розмір співвідноситься з майновим становищем кожного обвинуваченого, їхніми особистими обставинами, процесуальною поведінкою та встановленими ризиками. Недостатня індивідуалізація застави може створювати ризик того, що така альтернатива матиме суто декларативний характер і не буде реально доступною процесуальною гарантією.
ЄСПЛ у справі Bluks Savickis v. Latvia підкреслив, що розмір застави має визначатися з урахуванням фінансового становища особи та бути достатнім для забезпечення її належної процесуальної поведінки, а органи влади повинні приділяти визначенню застави таку ж увагу, як і питанню необхідності продовження тримання під вартою (п. 37).
Окремої уваги у межах цього судового засідання заслуговує висловлювання прокурора про те, що «наявність чотирьох дітей не завадила Сафонову Д.Ю. вчинити інкримінований злочин». На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, подібне формулювання потенційно могло сприйматися як твердження про винуватість особи до ухвалення обвинувального вироку, що набрав законної сили. У цьому контексті представники сторони обвинувачення повинні утримуватися від висловлювань, які можуть створювати враження наперед сформованої позиції щодо винуватості особи.
Водночас важливо відзначити реакцію суду, який зробив прокурору зауваження, після чого останній вибачився. Така реакція суду є важливою з точки зору підтримання належної процесуальної культури та дотримання принципу презумпції невинуватості.
ЄСПЛ у справі Kaya c. Belgique наголосив, що державні посадові особи повинні утримуватися від заяв, які можуть бути сприйняті як твердження про винуватість особи до ухвалення вироку суду, оскільки такі висловлювання здатні впливати на громадське сприйняття справи та упереджувати оцінку фактів компетентним судом (пп. 63–67). Аналогічно презумпція невинуватості вимагає утримання від попереднього формування уявлення про винуватість особи до завершення судового розгляду (див. окрему думку ad hoc судді Sancin у справі Bavčar v. Slovenia, п. 2).
Підсумовуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують ознаки можливих проблем щодо належного обґрунтування необхідності подальшого тримання під вартою та достатньої індивідуалізації ризиків у контексті статті 5 ЄКПЛ під час розгляду справи судом першої інстанції. Крім того, у межах судового засідання були зафіксовані обставини, які можуть порушувати питання щодо дотримання презумпції невинуватості у розумінні статті 6 § 2 ЄКПЛ.
З огляду на викладене, дане кримінальне провадження рекомендується до подальшого моніторингу.
