10. 07. 2026
2 липня 2026 року в Пересипському районному суді міста Одеси відбулося судове засідання у межах кримінального провадження №22025160000000536 (справа № 523/6575/26) щодо колишнього заступника керівника Бюро економічної безпеки (БЕБ) в Одеській області Скупінського Олега Віталійовича та Сафонова Дениса Юрійовича, обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.28, ст. 111-2 КК України (пособництво державі-агресору, вчинене за попередньою змовою групою осіб). У судовому засіданні брали участь обвинувачені, захисники, прокурори та головуюча суддя Нікітіна К. О.
Основним предметом судового розгляду було клопотання сторони захисту про повернення обвинувального акта прокурору.
Обґрунтовуючи заявлене клопотання, сторона захисту стверджувала, що обвинувальний акт не відповідає вимогам кримінального процесуального законодавства, оскільки його зміст, на думку захисників, істотно відрізняється від фактичних обставин, викладених у повідомленні про підозру та матеріалах досудового розслідування.
Ключовим аргументом захисту було те, що на стадії направлення обвинувального акта до суду сторона обвинувачення змінила окремі істотні елементи фактичного формулювання обвинувачення, зокрема щодо місця вчинення інкримінованого кримінального правопорушення. За позицією захисту, якщо у повідомленні про підозру місце вчинення діяння було визначене, то в обвинувальному акті воно вже зазначене як невстановлене, що, на думку захисників, впливає на зрозумілість пред’явленого обвинувачення та можливість належної реалізації права на захист. Сторона захисту також підкреслила, що не мала реальної можливості захищатися від нових або змінених фактичних обставин, оскільки під час досудового розслідування захист здійснювався в межах іншого формулювання підозри. У цьому контексті захисники наголосили на невідповідності між змістом повідомлення про підозру та обвинувального акта. Окремим предметом процесуальної дискусії стало співвідношення між фактичним описом інкримінованих дій та їхньою правовою кваліфікацією. Захист стверджував, що наведені в обвинувальному акті фактичні обставини більше відповідають ознакам колабораційної діяльності, тоді як правова кваліфікація здійснена за статтею 111-2 КК України, яка передбачає пособництво державі-агресору. На думку сторони захисту, така невідповідність могла впливати на чіткість і зрозумілість обвинувачення.
Обвинувачені підтримали позицію своїх захисників та також наголосили на наявності, на їхню думку, суперечностей між обвинувальним актом і повідомленням про підозру. З урахуванням наведеного сторона захисту просила суд повернути обвинувальний акт прокурорам.
Заперечуючи проти заявленого клопотання, сторона обвинувачення зазначила, що обвинувальний акт відповідає вимогам КПК України, а наведені захистом аргументи фактично стосуються оцінки змісту обвинувачення, а не його процесуальної відповідності встановленим законом вимогам. Прокурори також стверджували, що викладені в обвинувальному акті відмінності не свідчать про зміну обвинувачення, а є його допустимою конкретизацією, яка не змінює сутності інкримінованих діянь та не впливає на реалізацію процесуальних прав обвинувачених. Крім того, сторона обвинувачення звернула увагу, що під час досудового розслідування повідомлення про підозру не оскаржувалося стороною захисту, а правова кваліфікація інкримінованих дій залишалася незмінною.
За результатами розгляду заявленого клопотання суд 3 липня 2026 року постановив ухвалу, якою відмовив у поверненні обвинувального акта прокурору.
Враховуючи викладені обставини, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що обвинувальний акт є одним із ключових процесуальних документів кримінального провадження, який визначає межі судового розгляду та забезпечує реалізацію права особи на захист. Його значення полягає не лише у формальному завершенні досудового розслідування, а й у тому, що саме обвинувальний акт остаточно формує зміст пред’явленого обвинувачення, від якого залежить можливість обвинуваченого зрозуміти, які саме фактичні обставини та правова кваліфікація підлягатимуть судовому розгляду. На відміну від повідомлення про підозру, яке в ході досудового розслідування може уточнюватися або змінюватися у передбаченому законом порядку, обвинувальний акт повинен відповідати вимогам статей 110 та 291 КПК України і містити чітке, логічне та внутрішньо узгоджене формулювання обвинувачення. Саме тому його зміст має забезпечувати достатній рівень правової визначеності, необхідний для належної реалізації права на захист.
У цьому контексті принципового значення набуває питання співвідношення між повідомленням про підозру та обвинувальним актом. Сам по собі факт уточнення окремих фактичних обставин не свідчить про порушення права на справедливий судовий розгляд. Водночас такі уточнення не повинні змінювати фактичну основу обвинувачення настільки, щоб особа була поставлена перед необхідністю захищатися від нових або істотно змінених фактичних обставин, щодо яких вона раніше не могла належним чином реалізувати свої процесуальні права. Спостерігачі IAC ISHR звернули увагу, що під час судового засідання сторона обвинувачення не заперечувала наявності уточнень у формулюванні обвинувального акта порівняно з повідомленням про підозру, однак наполягала, що такі зміни мають характер конкретизації, а не зміни обвинувачення. Саме оцінка характеру та правового значення відповідних уточнень має істотне значення для перевірки того, чи були забезпечені гарантії права на захист.
ЄСПЛ підкреслює, що відповідно до підпункту “а” пункту 3 статті 6 Конвенції, кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право “бути невідкладно і детально повідомленим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави пред’явленого йому обвинувачення”. Це положення передбачає обов’язок держави забезпечити обвинуваченому повну та чітку інформацію щодо суті обвинувачення, з тим щоб останній мав реальну можливість ефективно підготувати захист. ЄСПЛ підкреслює, що повідомлення має охоплювати як правову, так і фактичну кваліфікацію обвинувачення (Vizgirda v. Slovenia, п. 75). Крім того, важливо підкреслити, що підпункти (a) і (b) п. 3 ст. 6 пов’язані між собою, і що право бути поінформованим про характер і причину обвинувачення має розглядатися у світлі права обвинуваченого готувати свій захист (Gelenidze v. Georgia, п. 29).
За умови підтвердження доводів сторони захисту, а також з урахуванням того, що сторона обвинувачення фактично визнала наявність уточнень у змісті обвинувального акта порівняно з повідомленням про підозру, описана ситуація може викликати об’єктивні сумніви щодо належного дотримання гарантій, передбачених статтею 6 ЄКПЛ. Насамперед ідеться про право обвинувачених бути достатньо поінформованими про характер і підстави обвинувачення та мати реальну можливість ефективно здійснювати захист. Крім того, з урахуванням описаної процесуальної ситуації та фактичного підтвердження стороною обвинувачення наявності уточнень в обвинувальному акті порівняно з повідомленням про підозру, можуть виникати об’єктивні питання щодо реальної можливості сторони захисту належним чином реалізувати свої процесуальні права.
Якщо фактичні обставини, викладені в повідомленні про підозру та обвинувальному акті, істотно відрізняються, це може ускладнювати для обвинувачених розуміння меж пред’явленого обвинувачення та організацію ефективного захисту. За таких умов національному суду важливо оцінити, чи не вплинули відповідні уточнення або зміни на зрозумілість обвинувачення, правову визначеність і дотримання гарантій, передбачених пунктами 1 і 3 статті 6 ЄКПЛ. У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на позицію ЄСПЛ щодо того, що принципи, встановлені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, мають бути «не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними» (Artico v. Italy, п. 33; Đurić v. Serbia, п. 69).
Крім того, зафіксована ситуація, пов’язана з наявністю об’єктивних сумнівів щодо зрозумілості обвинувачення, може ставити під питання не лише ефективність реалізації права на захист, а й загальну справедливість судового провадження. За таких умов особливого значення набуває обов’язок національного суду надати належну та мотивовану оцінку доводам сторони захисту щодо чіткості, послідовності та правової визначеності пред’явленого обвинувачення. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що «правосуддя має не лише здійснюватися, але й має бути видно, що воно здійснюється» (Shevchuk v. Ukraine, п. 92).
Враховуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають, що зафіксовані під час судового засідання обставини створюють об’єктивні підстави для сумнівів щодо дотримання гарантій, передбачених пунктом 1 та підпунктами «а» і «b» пункту 3 статті 6 ЄКПЛ. Для об’єктивного стороннього спостерігача принципове значення має те, що сторона обвинувачення не заперечувала наявності уточнень фактичних обставин обвинувального акта порівняно з повідомленням про підозру, водночас їх процесуальне значення та вплив на межі пред’явленого обвинувачення на момент розгляду клопотання не отримали видимого процесуального обґрунтування. За таких обставин питання зрозумілості обвинувачення та забезпечення стороні захисту реальної можливості ефективно реалізувати право на захист потребують подальшої оцінки під час судового розгляду, у зв’язку з чим справа рекомендується до подальшого моніторингу.
