27 листопада 2025 року в Київському апеляційному суді відбувся розгляд апеляційної скарги сторони захисту на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 4 листопада 2025 року про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою стосовно народного депутата VII, VIII та IX скликань Пономарьова Олександра Сергійовича, обвинуваченого у державній зраді за ч. 1 ст. 111 КК України (у межах кримінального провадження № 42022000000000425). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисники, прокурор та колегія суддів під головуванням судді Яковлєвої В.С.

Основним предметом розгляду була апеляційна скарга одного із захисників на ухвалу Печерського районного суду м. Києва про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою.

Обґрунтовуючи необхідність задоволення своїх апеляційних скарг, захисники наголосили, що обвинувачений перебуває під вартою з 25 липня 2023 року і продовження тримання під вартою відбувається на підставі однотипних, шаблонних ризиків, які з клопотання в клопотання фактично залишаються незмінними. Також вони звернули увагу, що прокурор подав до суду першої інстанції клопотання про продовження запобіжного заходу без додатків та без доказів, які б підтверджували наявність таких ризиків. Захисники наголосили, що суд фактично не досліджував можливість застосування більш м’яких альтернативних запобіжних заходів.

Крім того, вони зазначили, що суддя, який ухвалював оскаржувану ухвалу, раніше не був ознайомлений зі справою, а тому виникає питання щодо того, яким чином він дійшов висновків про наявність ризиків. Захисники підкреслили, що ризик переховування не доведений, адже відсутні докази на його підтвердження, а обвинувачений до застосування щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою добровільно з’являвся на всі судові засідання, знаючи, що питання про тримання під вартою буде розглядатися. Вони також додали, що щодо існування інших ризиків, сторона обвинувачення не надає жодних доказів.

Адвокати також наголосили, що сторона обвинувачення обґрунтовує необхідність тримання під вартою тяжкістю можливого покарання. Окрім цього, з огляду на тривалість такого тримання під вартою, на їхню думку, відбувається порушення презумпції невинуватості. Захисники підкреслили, що обвинувачений перебуває під вартою понад два роки, а суд першої інстанції не навів причин, чому неможливо застосувати більш м’які заходи або визначити розмір застави. Вони також вказали, що прокурор не надав доказів появи нових обставин, які б виправдовували подальше продовження запобіжного заходу.

З огляду на це захист просив задовольнити апеляційні скарги та застосувати щодо обвинуваченого запобіжний захід у вигляді домашнього арешту або визначити розмір застави.

Прокурор, заперечуючи проти апеляційних скарг, зазначив, що суд першої інстанції належним чином встановив наявність ризиків на підставі матеріалів справи. Він визнав, що головуючий суддя розглядав запобіжний захід у цій справі вперше, а клопотання прокурор подав без додатків, однак зазначив, що суддя виніс ухвалу, спираючись на матеріали, які вже є у справі та слугували основою для попередніх ухвал.

Прокурор наголосив, що застосування більш м’яких запобіжних заходів не забезпечить виконання обвинуваченим своїх процесуальних обов’язків. Також він зазначив, що обвинуваченому інкримінуються злочинні дії на користь Російської Федерації, а зібрані докази, включно з даними листування з іншими особами, оглядом реєстрів та обставинами, пов’язаними з діяльністю на окупованих територіях, на його думку, свідчать про наявність реальних ризиків переховування та продовження протиправної діяльності.

Окрім того, прокурор звернув увагу, що розгляд справи, на його думку, затягується саме з вини сторони захисту, яка неодноразово ініціювала перенесення засідань та подавала численні клопотання. Він зазначив, що з вини сторони обвинувачення протягом 14 місяців жодного судового засідання не було перенесено. Відтак, прокурор вважає, що посилання захисту на зменшення ризиків із плином часу є нерелевантним.

Суд, заслухавши сторони, ухвалив відмовити у задоволенні апеляційних скарг та залишити ухвалу суду першої інстанції без змін.

З огляду на викладене експерти моніорингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на низку аспектів, що можуть свідчити про ознаки порушення статей 5 і 6 ЄКПЛ.

З приводу обґрунтованості тримання під вартою. Слід підкреслити, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, застосування якого можливе лише за наявності належних і переконливих підстав. Обов’язок доведення таких підстав покладається саме на сторону обвинувачення, яка повинна не лише формально посилатися на наявність ризиків, а й підкріплювати їх конкретними та індивідуалізованими доказами щодо конкретної особи.

У цьому контексті аргументи сторони захисту про те, що прокурори систематично подають клопотання про продовження тримання під вартою, використовуючи ідентичні, шаблонні формулювання, дійсно викликають занепокоєння. Подібні повторювані доводи без належної деталізації створюють враження автоматизму, що суперечить вимогам статті 5 Конвенції та підриває довіру до реального судового контролю. З урахуванням того, що обвинувачений перебуває під вартою вже понад два роки, питання індивідуальної оцінки ризиків набуває ще більшої актуальності.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що з плином часу будь-які ризики мають тенденцію до зменшення, а не зберігаються автоматично. Тому твердження прокурора про їх незмінність протягом тривалого періоду суперечить європейським стандартам. Крім того, сама по собі тяжкість інкримінованого злочину не може бути єдиною або головною підставою для тримання під вартою. У демократичному суспільстві обмеження свободи допускається лише за умови наявності чітких, переконливих та оновлюваних обґрунтувань, підтверджених доказами.

Повторюваність однакових формулювань без переоцінки обставин щоразу при продовженні строку запобіжного заходу може свідчити про те, що процедура втратила індивідуальний характер і набуває ознак формального продовження, що є несумісним зі стандартами ЄСПЛ. Така практика здатна створювати ризики свавільного позбавлення свободи та ставити під сумнів реальність судового контролю.

Подібні ситуації демонструють, наскільки важливо, щоб суди не лише формально перевіряли доводи сторін, а й активно вимагали від обвинувачення актуальних доказів, що підтверджують кожен ризик. Лише за умови такої ретельної перевірки можна гарантувати, що тримання під вартою не перетвориться на приховану форму покарання до винесення вироку.

ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що розумність тривалості досудового ув’язнення не піддається абстрактній оцінці. Законність подальшого тримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою повинна оцінюватися в кожному випадку на основі фактів та особливостей справи. Продовження тримання під вартою виправдане в даному випадку лише за наявності конкретних ознак того, що існує справжня вимога суспільного інтересу, яка переважає, незважаючи на презумпцію невинуватості, над правилом поваги до особистої свободи, викладеним у статті 5 Конвенції. Існування цих ризиків має бути належним чином встановлено, а міркування органів влади з цього приводу не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Національні судові органи, перш за все, несуть відповідальність за те, щоб у певній справі досудове утримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою не перевищувало розумного терміну. Органи влади повинні переконливо продемонструвати, що кожен період тримання під вартою, яким би коротким він не був, був виправданим (Gomes Costa v. Portugal, п. 73-79). Презумпція невинуватості, яка є основоположним принципом кримінального провадження, передбачає, що навіть короткочасне утримання під вартою до вироку має бути виправданим. ЄСПЛ наголошує: таке утримання може бути правомірним лише за наявності переконливих фактів, які свідчать про домінування суспільного інтересу над правом на свободу (Bluks Savickis v. Latvia, п.п. 35–36). Національні суди повинні всебічно досліджувати й мотивувати відповідні аргументи, не обмежуючись загальними припущеннями.

Також варто наголосити, що хоча серйозність обвинувачення може спонукати судові органи до поміщення та утримання підозрюваного під вартою для запобігання спробам вчинення подальших злочинів, обставини справи, зокрема минуле та особистість відповідної особи, також повинні робити небезпеку правдоподібною, а захід доцільним. Що стосується ризику фальсифікації доказів або небезпеки того, що підозрюваний/обвинувачений перешкоджатиме належному здійсненню правосуддя, ці підстави також не можуть бути використані абстрактно: вони повинні бути підтверджені фактичними доказами. Суд також повторює, що національні органи влади повинні встановити існування конкретних фактів, що мають значення для обґрунтування продовження тримання під вартою, та покладатися на точні факти, а також на особисті обставини заявника, що обґрунтовують його тримання під вартою. Підстави за та проти звільнення не повинні бути “загальними та абстрактними”, а повинні ґрунтуватися на точних фактах, а також на особистих обставинах заявника, що виправдовують його тримання під вартою. У зв’язку з цим Суд наголошує, що тягар доказування не повинен переноситися в цьому випадку, покладаючи обов’язок довести наявність підстав для звільнення на затриману особу. Cтаття 5 § 3 Конвенції вимагає від національних судів, розглядаючи питання про необхідність продовження досудового утримання під вартою, враховувати альтернативні заходи, передбачені національним законодавством (Selahatti̇n Demi̇rtaş v. Turkey, п. 265, 272).

Крім того, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на тенденцію поступової підміни фундаментальних процесуальних презумпцій, що періодично фіксується під час моніторингу судових проваджень в Україні. Зокрема, презумпція звільнення з-під варти, яка випливає зі статті 5 § 3 Конвенції (обмеження свободи є винятком, а не правилом), у практиці нерідко трансформується в протилежну — у презумпцію продовження тримання під вартою. У таких ситуаціях саме на стороні захисту фактично опиняється тягар доведення того, що особу «можна» звільнити, хоча відповідно до стандартів ЄСПЛ саме держава повинна наводити переконливі аргументи щодо необхідності подальшого обмеження свободи.

Європейський суд з прав людини у справі Tiron v. Romania (п. 39) прямо наголосив, що національні суди зобов’язані щоразу проводити реальну, а не формальну оцінку підстав тримання під вартою, пояснювати в рішенні конкретні факти, які справді виправдовують подальше позбавлення свободи, та не перекладати тягар доказування на обвинуваченого.

У цьому контексті важливо, щоб тримання під вартою не перетворювалося на прихований каральний захід або превентивне покарання, оскільки це суперечить природі запобіжного заходу та підриває гарантії статті 5 ЄКПЛ. Подібні тенденції створюють ризик автоматизму при продовженні запобіжних заходів і ставлять під сумнів реальність судового контролю, який має бути ефективним запобіжником від свавільного втручання держави у право на свободу.

Разом із тим варто зауважити, що посилання прокурора на нібито процесуальну поведінку сторони захисту саме по собі не може бути підставою для автоматичного продовження тримання під вартою. ЄСПЛ послідовно наголошує, що ризики, які обґрунтовують застосування запобіжного заходу, мають бути реальними, доведеними та актуальними на момент ухвалення рішення, а не ґрунтуватися на загальних твердженнях про затягування процесу. Водночас, якщо судові засідання дійсно неодноразово переносилися з ініціативи сторони захисту, такі обставини потребують додаткової оцінки, зокрема щодо їхнього впливу на розумні строки провадження та відповідність поведінки сторін принципу добросовісності у процесі.

Також, як зазначають спостерігачі IAC ISHR, під час судового засідання обвинувачений, який брав участь у режимі відеоконференції, фактично майже нічого не чув. Суду вдалося уточнити його позицію щодо апеляційних скарг лише з кількох спроб. У розмові зі спостерігачами IAC ISHR захисники підтвердили, що під час участі по відеозв’язку обвинувачений практично не чує перебіг засідання, а його особиста присутність часто є неможливою через поганий стан здоров’я. Вони також звернули увагу, що для допуску лікарів до обвинуваченого у слідчому ізоляторі іноді доводиться чекати кілька днів.

Такі обставини викликають занепокоєння у контексті забезпечення права обвинуваченого на ефективну участь у процесі, яке є складовою статті 6 ЄКПЛ. Обмежена можливість чути або розуміти те, що відбувається у суді, ставить під сумнів реальність змагальності та рівності сторін, адже особа не може повноцінно реагувати на аргументи чи висловлювати власну позицію. Крім того, поєднання проблем зі здоров’ям та технічних перешкод може перетворити участь у процесі на формальність, що суперечить вимозі ефективності судового розгляду.

З цього приводу хочемо наголосити, що кожна зі сторін повинна мати реальну можливість представити свою позицію за умов, які не ставлять її у менш вигідне становище порівняно з процесуальним опонентом. Як підкреслено в рішенні Gaggl v. Austria (п. 48), важливого значення набуває не лише фактичний доступ до процесуальних прав, але й зовнішні прояви їх дотримання, що формують у сторін відчуття справедливості судового розгляду. Враховуючи обставини судового засідання, ми не можемо однозначно стверджувати, що обвинувачений мав реальну можливість повноцінно брати участь у судовому процесі та належним чином викладати свою позицію.

Також, у контексті належного дотримання статті 3 ЄКПЛ, то варто зазначити, що заходи, що позбавляють особу волі, неминуче містять елемент страждань та приниження. З огляду на це, стаття 3 Конвенції вимагає від держави забезпечити, щоб усі ув’язнені трималися в умовах, сумісних з повагою до їхньої людської гідності, щоб спосіб їхнього утримання не піддавав їх стражданням або труднощам, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, властивий такому заходу, та щоб, враховуючи практичні вимоги ув’язнення, їхнє здоров’я та благополуччя були належним чином забезпечені, серед іншого, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. ЄСПЛ наголошує, що особи, які перебувають під вартою, перебувають у вразливому становищі, і що органи влади зобов’язані захищати їх (Rooman v. Belgium, п. 142-143). В умовах тримання під вартою вкрай важливо, щоб адміністрація установи забезпечувала своєчасне надання медичної допомоги обвинуваченим, які перебувають у вразливому стані. Йдеться не лише про виконання стандартних медичних процедур, а про виконання державою свого позитивного зобов’язання захищати життя та здоров’я осіб, які перебувають під її повним контролем.

Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.