05. 02. 2026
23 січня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52024000000000217 відносно Похольчука Р.В., Филя С.В. та Залужного В.Б. яких обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1, 4 ст. 368-4, ч. 1 ст. 209 КК України (підкуп особи, яка надає публічні послуги, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). На засіданні були присутні обвинувачені (у режимі відеозв’язку), захисники (один з них у режимі відеозв’язку), прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
Основним предметом судового засідання було продовження дослідження доказів сторони обвинувачення.
На початку судового засідання адвокат Филя С.В. та Залужного В.Б. продовжила викладати свою позицію щодо доказів, поданих стороною обвинувачення у межах цього кримінального провадження.
Зокрема, щодо дослідженого клопотання про проведення обшуку в ТОВ «Біном-Груп» захисник звернула увагу на дату подання цього клопотання, а також на його мотивувальну частину. Вона наголосила, що обставини, якими обґрунтовувалося зазначене клопотання, не стосуються цього кримінального провадження. Також було зазначено, що ухвала слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку мотивувалася іншими фактичними обставинами, не пов’язаними з предметом розгляду у цій справі, а під час її ухвалення аналізувалися матеріали, які не мають відношення до даного провадження. На переконання сторони захисту, за відсутності зв’язку між підставами надання дозволу на обшук та цим кримінальним провадженням відсутні й правові підстави для використання отриманих у результаті такого обшуку матеріалів, а фактично відбулося механічне перенесення доказів з іншого кримінального провадження.
Щодо протоколу від 4 вересня 2024 року захисник звернула увагу, що він був складений у межах іншого кримінального провадження, а предметом огляду були носії інформації, щодо яких відсутні відомості про законність їх перебування у розпорядженні детектива. Вона також зауважила, що в межах цього кримінального провадження оригінали зазначених носіїв інформації не досліджувалися, що унеможливлює перевірку цілісності та незмінності даних, які на них містяться. За таких умов, на переконання захисту, суд позбавлений можливості перевірити достовірність відповідних доказів. Аналогічні зауваження були висловлені і щодо іншого протоколу огляду цих носіїв, а також протоколу огляду речей, вилучених під час обшуку, які, за позицією захисту, не мають значення для цього кримінального провадження.
Також захисник звернула увагу на обставини огляду образу мобільного телефону, зазначивши, що фактично використовується образ телефону, вилученого під час обшуку в межах іншого кримінального провадження. Вона висловила сумніви щодо законності перебування цього телефону у розпорядженні НАБУ, а також наголосила, що сам мобільний телефон як речовий доказ не був відкритий стороні захисту у межах цього кримінального провадження. У зв’язку з цим, на переконання сторони захисту, вона була позбавлена можливості належним чином перевірити повноту та достовірність інформації, що міститься на відповідному носії.
З огляду на викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що доводи сторони захисту щодо використання матеріалів, отриманих у межах іншого кримінального провадження, без належного процесуального зв’язку з цією справою, мають істотне юридичне значення. У контексті стандартів справедливого судового розгляду доказом є не лише фактичні дані як такі, а й спосіб їх отримання, процесуальна форма та законність їх залучення до матеріалів конкретного кримінального провадження. За відсутності такого процесуального «містка» виникає ризик підміни вимог допустимості доказів міркуваннями доцільності.
Якщо дозвіл на проведення обшуку або огляду надавався з мотивів, не пов’язаних із предметом цього кримінального провадження, це об’єктивно ставить під сумнів не лише допустимість отриманих матеріалів, а й саму можливість їх використання як доказів у цій справі. Така практика, у разі її підтвердження, може створювати ризик обходу судового контролю та розмивання меж конкретного кримінального переслідування, що є несумісним із принципом правової визначеності.
Крім того, використання копій або цифрових образів носіїв інформації без дослідження їх оригіналів і без належної перевірки цілісності даних та ланцюга збереження (chain of custody) істотно обмежує можливості як сторони захисту, так і суду здійснити повноцінну перевірку достовірності та незмінності відповідної інформації. За таких умов обов’язок сторони обвинувачення довести допустимість, надійність і процесуальну чистоту доказів не може вважатися реалізованим автоматично.
Окремої уваги потребує питання використання образу мобільного телефону, вилученого в межах іншого кримінального провадження, без чіткого підтвердження законності його перебування у розпорядженні органу досудового розслідування та без належного відкриття такого доказу стороні захисту в межах цього провадження. У такій ситуації захист може бути об’єктивно позбавлений ефективної можливості перевірити доказ, поставити під сумнів його походження, повноту або зміст, що безпосередньо стосується реалізації принципів змагальності та рівності сторін.
У сукупності наведені обставини свідчать про ризик формального підходу до доказування, за якого процесуальні вимоги до отримання та приєднання доказів можуть підмінятися фактом їх фізичної наявності у матеріалах справи. Водночас із позиції об’єктивного спостерігача доказування не може зводитися до подання будь-якого документа або носія інформації як «доказу» без перевірки його процесуального походження. За стандартами статті 6 Конвенції, така практика, у разі її підтвердження, може впливати на загальну справедливість судового провадження, оскільки держава не вправі діяти поза законом, керуючись виключно міркуваннями процесуальної ефективності або доцільності.
У цьому контексті доречно звернути увагу на позицію Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладену у постанові від 26 січня 2021 року у справі № 127/25394/18, відповідно до якої використання доказів, здобутих у межах іншого кримінального провадження, з яким це провадження не було об’єднане і з якого матеріали не виділялися, унеможливлює їх подальше використання та є безумовною підставою для визнання таких доказів недопустимими. Такий підхід підтверджує, що відсутність належного процесуального зв’язку між провадженнями підриває саму логіку допустимості доказів. Зокрема, суд зазначив, що:
«базові докази, пов’язані з вилученням предметів інкримінованого ОСОБА_1 кримінального правопорушення, були здобуті в результаті проведення слідчих дій в іншому кримінальному провадженні, з яким це провадження не об’єднувалося та з якого не виділялося, що унеможливлює подальше використання цих доказів у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 та є безумовною підставою для визнання таких доказів недопустимими».
Аналогічні підходи простежуються і в практиці Європейського суду з прав людини, який послідовно наголошує, що хоча стаття 6 Конвенції не встановлює формальних правил допустимості доказів, оцінка справедливості провадження в цілому вимагає з’ясування того, чи мала сторона захисту реальну можливість оскаржити допустимість і достовірність доказів, а також чи не породжують обставини їх отримання обґрунтованих сумнівів у їхній надійності або точності (Macharik v. the Czech Republic, пп. 51–52). Суд також підкреслює обов’язок національних судів належним чином реагувати на конкретні та релевантні доводи сторони захисту, ігнорування яких може бути несумісним із вимогами статті 6 § 1 Конвенції (Cupiał v. Poland, пп. 56–57).
Крім того, ЄСПЛ звертає увагу, що сумніви щодо законності способу отримання доказів мають бути предметом ретельної перевірки, оскільки вони здатні впливати на загальну справедливість провадження, навіть якщо окремі процесуальні порушення не виглядають очевидними ізольовано (Đurić v. Serbia, п. 69; Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121).
Також у межах цього судового засідання прокурор заявив клопотання про виділення матеріалів кримінального провадження в частині обвинуваченого Похольчука Р.В. в окреме кримінальне провадження.
Обґрунтовуючи необхідність задоволення клопотання, прокурор зазначив, що після попереднього судового засідання до нього надійшло клопотання від Похольчука Р.В. про укладення угоди про визнання винуватості. За таких обставин, відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства, матеріали щодо обвинуваченого, який ініціює укладення такої угоди, підлягають виділенню в окреме кримінальне провадження. У зв’язку з цим прокурор просив суд виділити матеріали щодо обвинувачення Похольчука Р.В. в окреме провадження.
Адвокат Похольчука Р.В. підтримала заявлене клопотання. Захисник зазначила, що укладення угоди про визнання винуватості не впливає на обсяг кримінальної відповідальності інших обвинувачених у справі, оскільки виділення матеріалів щодо одного з них в окреме провадження не порушує прав інших учасників процесу.
Водночас адвокат Филя С.В. та Залужного В.Б. заперечила проти задоволення цього клопотання. Захисник звернула увагу, що, на її переконання, обвинувачений Похольчук Р.В. з метою уникнення кримінальної відповідальності на певному етапі змінив свої покази. У зв’язку з цим захист Филя С.В. та Залужного В.Б. вважав недоцільним виділення матеріалів саме на цьому етапі судового розгляду, оскільки це може негативно вплинути на подальший розгляд справи. Вона зауважила, що обвинувачений Похольчук Р.В. на момент розгляду клопотання ще не був допитаний у судовому засіданні. За таких умов існує ризик того, що його версія подій, відмінна від позиції інших обвинувачених, може фактично сприйматися як така, що має підвищену доказову вагу, що, на думку захисту, потенційно може вплинути на права Филя С.В. та Залужного В.Б., а також на загальний перебіг судового розгляду. Захисник заперечила проти виділення матеріалів на цьому етапі, коли обставини справи ще не досліджені в повному обсязі та допити обвинувачених не проведені.
Обвинувачені Филь С.В. та Залужний В.Б. підтримали позицію свого захисника.
Заслухавши позиції сторін, суд ухвалив клопотання прокурора задовольнити та постановив виділити в окреме кримінальне провадження матеріали кримінального провадження № 52024000000000217 від 03.05.2024 у частині обвинувачення Похольчука Р.В. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 368-4 КК України.
З позиції експертів моніторингової місії IAC ISHR, виділення матеріалів щодо одного з обвинувачених в окреме кримінальне провадження у зв’язку з ініціюванням укладення угоди про визнання винуватості загалом відповідає вимогам кримінального процесуального законодавства та є передбаченим законом інструментом індивідуалізації кримінальної відповідальності й процесуальної економії.
Водночас зафіксовані під час судового засідання застереження сторони захисту інших обвинувачених стосуються не стільки формальної допустимості такого процесуального рішення, скільки його часових меж і потенційного впливу на реалізацію процесуальних гарантій у подальшому розгляді справи. Зокрема, увагу привертає обставина, що на момент ухвалення рішення обвинувачений Похольчук Р.В. ще не був допитаний у суді, а отже його версія подій не проходила безпосередньої перевірки в умовах змагального судового розгляду.
У цьому контексті виділення матеріалів на стадії, коли дослідження доказів і допити обвинувачених ще не завершені, об’єктивно потребує від суду підвищеної обережності. Ідеться не про формальну преюдиційність, а про ризик виникнення так званого «наративного ефекту», коли виклад обставин у межах угоди про визнання винуватості може опосередковано впливати на сприйняття доказів щодо інших обвинувачених, навіть за відсутності юридично обов’язкового характеру таких висновків.
За стандартами справедливого судового розгляду, суд у подальшому провадженні має забезпечити чітке розмежування матеріалів, отриманих у межах окремого провадження, та доказів, що підлягають оцінці щодо інших обвинувачених, аби виключити будь-яке фактичне перенесення висновків або припущень. Особливого значення у цьому аспекті набуває дотримання принципів презумпції невинуватості та рівності сторін, що вимагають, аби кожен обвинувачений оцінювався виключно на підставі доказів, безпосередньо досліджених у його справі.
Як неодноразово наголошував ЄСПЛ, стаття 6 § 1 Конвенції гарантує кожній стороні право бути поставленою в умови, які не створюють істотного процесуального дисбалансу порівняно з іншою стороною, та забезпечують реальну можливість ефективного захисту (UAB Ambercore DC and UAB Arcus Novus v. Lithuania, п. 107).
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
