08. 02. 2026
2 лютого 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи № 991/644/26 відносно Похольчука Р.В., якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 368-4 (підкуп особи, яка надає публічні послуги). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисник, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
Основним предметом судового засідання був розгляд угоди про визнання винуватості, укладеної між обвинуваченим Похольчуком Р.В. та стороною обвинувачення.
На початку судового засідання суд повідомив про надходження кількох клопотань від представників засобів масової інформації щодо здійснення фото- та відеофіксації судового засідання.
Прокурор, висловлюючи свою позицію з цього питання, зазначив, що з метою недопущення розголошення відомостей, які можуть становити охоронювану законом таємницю, а також з урахуванням того, що однією з умов угоди є викриття злочинної діяльності інших осіб, судове засідання доцільно проводити в закритому режимі. Прокурор наголосив, що під час розгляду угоди може стати зрозуміло, про яких саме осіб ідеться, а така інформація не підлягає публічному розголошенню. У зв’язку з цим він просив відмовити у задоволенні клопотань представників ЗМІ та здійснювати розгляд угоди про визнання винуватості в закритому судовому засіданні.
Сторона захисту підтримала позицію прокурора та також просила суд проводити судове засідання в закритому режимі.
Заслухавши позиції сторін, суд постановив відмовити у задоволенні клопотань представників медіа щодо здійснення фото- та відеофіксації судового засідання. Водночас суд зазначив, що представники засобів масової інформації можуть бути присутні в залі судового засідання без здійснення фото- та відеозйомки. Крім того, суд частково задовольнив клопотання прокурора, визначивши, що відомості, які становлять охоронювану законом таємницю, підлягають розгляду в закритому судовому засіданні, тоді як в іншій частині розгляд справи здійснюється у відкритому режимі.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що принцип відкритості та гласності судового розгляду, закріплений у статті 6 § 1 ЄКПЛ, є одним із ключових інституційних елементів справедливого правосуддя, оскільки забезпечує прозорість процесу, публічний контроль за здійсненням судової влади та довіру суспільства до судової системи. Водночас Конвенція допускає відступ від цього принципу у виняткових випадках, коли відкритий розгляд може завдати шкоди охоронюваним законом інтересам, за умови належного обґрунтування та дотримання принципу пропорційності.
З огляду на предмет розгляду у цьому судовому засіданні — перевірку та затвердження угоди про визнання винуватості — а також доводи сторони обвинувачення щодо наявності в угоді відомостей, які можуть становити охоронювану законом таємницю та стосуватися викриття інших осіб, рішення суду про диференційований підхід до режиму слухання виглядає таким, що загалом узгоджується з вимогами Конвенції. Зокрема, обрання моделі часткового обмеження публічності — закритий режим лише для тієї частини розгляду, яка стосується конфіденційної інформації, — свідчить, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, про застосування судом принципу мінімального необхідного втручання у відкритість процесу.
Такий підхід відповідає усталеній практиці ЄСПЛ, відповідно до якої публічність судового розгляду не є абсолютною, однак будь-яке її обмеження має бути чітко пов’язане з конкретними ризиками та не може носити загального або формального характеру. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що відкритий характер судового розгляду є засобом захисту сторін від «таємного правосуддя» та одним із механізмів легітимації судової влади у демократичному суспільстві (Mraović v. Croatia, п. 44). Водночас Суд визнає, що інтереси захисту приватного життя або конфіденційної інформації можуть виправдовувати часткове або повне обмеження публічності, за умови збереження справедливого балансу між конкуруючими інтересами (Suslov and Batikyan v. Ukraine, п. 122).
У цьому контексті принципово важливим є те, що суд не обмежився автоматичним задоволенням позиції сторін щодо закритого розгляду, а здійснив власну оцінку доцільності та обсягу такого обмеження. Саме активна роль суду у визначенні меж публічності — з урахуванням конкретних обставин справи — відповідає стандартам Конвенції та запобігає перетворенню винятку з принципу гласності на загальне правило.
З позиції об’єктивного спостерігача, обраний судом підхід не підриває сутність права на справедливий судовий розгляд і дозволяє одночасно забезпечити як публічний характер правосуддя, так і захист охоронюваних законом інтересів. За результатами моніторингу цього судового засідання порушень стандартів статті 6 Конвенції в частині гласності судового розгляду не зафіксовано. Водночас подальша практика застосування закритого режиму у межах цього провадження потребує уважного спостереження з огляду на вимогу збереження пропорційності та недопущення необґрунтованого звуження принципу відкритості суду.
У подальшому суд перейшов до безпосереднього розгляду угоди про визнання винуватості. Суд роз’яснив обвинуваченому правові наслідки укладення такої угоди, а також з’ясував питання щодо добровільності його волевиявлення.
Обвинувачений повідомив, що добровільно погодився на укладення угоди, ініціатором якої виступив прокурор, усвідомлює її правові наслідки та зобов’язується виконувати всі передбачені угодою умови й обов’язки. Він підтвердив розуміння змісту угоди та просив суд її затвердити.
Захисник обвинуваченого зазначила, що, на її переконання, у цьому випадку дотримані всі вимоги кримінального процесуального закону щодо укладення угоди про визнання винуватості. Вона вказала, що обвинувачений має намір виконувати умови угоди, зокрема надати відповідні показання, сплатити визначений штраф та дотримуватися покладених на нього обов’язків, у зв’язку з чим просила суд розглянути та затвердити угоду.
Прокурор, зі свого боку, зазначив, що укладення угоди не порушує прав інших осіб і відповідає інтересам кримінального провадження. Він наголосив, що її затвердження є результатом реалізації функції обвинувачення, оскільки винна особа понесе передбачене законом покарання. Також прокурор вказав, що в межах угоди обвинувачений зобов’язався надати показання щодо вчиненого кримінального правопорушення та сприяти викриттю інших осіб. З огляду на викладене прокурор просив суд затвердити угоду та призначити обвинуваченому покарання у вигляді штрафу в розмірі 17 000 гривень.
Подальший розгляд угоди здійснювався у закритому судовому засіданні.
За результатами розгляду суд постановив затвердити угоду про визнання винуватості обвинуваченого Похольчука Р.В. та призначити йому покарання у вигляді штрафу в розмірі 17 000 гривень.
З цього приводу експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що зафіксована процедура розгляду та затвердження угоди про визнання винуватості загалом відповідає встановленим кримінальним процесуальним вимогам і свідчить про формальне дотримання базових процесуальних гарантій. Водночас окремі елементи такої процедури, з огляду на стандарти статті 6 Конвенції, об’єктивно потребують більш уважної оцінки в контексті подальших процесуальних наслідків.
Зокрема, уваги заслуговує обставина, що ініціатива укладення угоди виходила від сторони обвинувачення. Хоча такий підхід сам по собі не є несумісним із кримінальним процесуальним законодавством і не може розглядатися як порушення, він об’єктивно зумовлює підвищені вимоги до судової перевірки реальної добровільності волевиявлення обвинуваченого та балансу процесуальних позицій сторін. У цьому аспекті завдання суду полягає не лише у формальному з’ясуванні згоди обвинуваченого, а й у перевірці того, що умови угоди не створюють прихованого процесуального дисбалансу.
Окремої уваги потребує і змістовний елемент угоди, пов’язаний із зобов’язанням обвинуваченого надавати показання. У практиці справедливого судового розгляду такі показання розглядаються як допустимий, але процесуально чутливий інструмент, що потребує особливо обережного підходу з боку національних судів. Сам факт надання свідчень у межах угоди не означає їх автоматичної достовірності або вирішального значення, а вимагає подальшої перевірки та співставлення з іншими доказами.
У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що у справах, де матеріали щодо одного обвинуваченого були виділені в окреме провадження, важливим є уникнення ситуацій, за яких зміст угоди або викладена в ній версія подій могла б набувати непрямого орієнтуючого значення для оцінки дій інших осіб. Йдеться не про наявність такого впливу в конкретній справі, а про необхідність процесуальних запобіжників, які дозволяють суду чітко розмежувати межі відповідальності та доказування щодо кожного обвинуваченого.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що докази, отримані в результаті угод або процесуальних домовленостей, можуть використовуватися лише за умови, що суд переконаний у їх законності, належності та достатності для досягнення стандарту доказування «поза розумним сумнівом» (Doyle v. Ireland, п. 22). Такі докази потребують зваженої та мотивованої оцінки з урахуванням процесуального контексту, в якому вони були отримані.
Крім того, у практиці ЄСПЛ підкреслюється, що презумпція невинуватості може бути поставлена під сумнів не лише прямими твердженнями про вину, а й опосередковано — через формулювання у процесуальних актах або судових рішеннях щодо інших осіб, які можуть створювати враження наперед визначеної оцінки їхньої ролі (C.O. v. Germany, п. 59). Саме тому національні суди мають приділяти особливу увагу нейтральності формулювань та автономності оцінки доказів у кожному окремому провадженні.
З урахуванням наведеного, експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що розглянута процесуальна ситуація не дозволяє робити висновки про наявність порушень, однак вимагає уважного ставлення до подальшого використання результатів угоди та їх потенційного впливу на інші провадження. Такий підхід відповідає концепції об’єктивного спостереження та спрямований на запобігання можливим ризикам для загальної справедливості кримінального судочинства.
