16. 12. 2025
8 грудня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52024000000000222 стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації Орлова Володимира Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На засіданні були присутні обвинувачений, його захисники, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
Основним предметом судового засідання був повторний допит свідка, викликаного за частково задоволеним клопотанням сторони захисту.
На початку судового засідання суд повідомив, що доручення Національному антикорупційному бюро України щодо проведення слідчих (розшукових) дій з метою встановлення місцезнаходження та анкетних даних особи на ім’я Алевтина, а також вручення їй повістки про виклик до суду як свідка, не було виконано.
У подальшому суд перейшов до допиту свідка. Свідок повідомив, що надає юридичні послуги власнику ТОВ «АльфаВеаХаус» та зазначив, що в межах допиту може повідомляти лише ті відомості, які не порушують адвокатську таємницю. Зокрема, він підтвердив, що знайомий з особою на ім’я Алевтина, яка працює на рецепції адміністративної будівлі на п’ятому поверсі, де розміщено кілька юридичних осіб.
Свідок пояснив, що не володіє інформацією про повне коло службових обов’язків Алевтини та може лише припускати їх зміст. З власних спостережень він зазначив, що вона, зокрема, отримувала кореспонденцію та зустрічала відвідувачів. Також свідок повідомив, що надавав Алевтині окремі технічні доручення, однак утримався від їх деталізації, посилаючись на адвокатську таємницю.
Крім того, свідок підтвердив, що кабінет його клієнта розташований на одному поверсі з рецепцією, де працює Алевтина, та що вона обслуговує підприємство його клієнта. Він додав, що знайомий з Алевтиною багато років, зокрема навчався з нею в одній школі. Протягом усього допиту свідок неодноразово наголошував, що обмежений у наданні окремих відомостей у зв’язку з вимогами адвокатської таємниці.
Після завершення допиту сторона захисту звернула увагу на необхідність допиту клієнта вищезазначеного свідка, який уже допитувався в межах даного кримінального провадження та, за твердженням сторони захисту, міг особисто працевлаштувати Алевтину і може надати відомості щодо кола її посадових обов’язків. Адвокати також зазначили, що саме ця особа може підтвердити обставини, за яких від імені ТОВ «АльфаВеаХаус» не видавалась жодна довіреність на ім’я позивача у даній справі – «Гончара», щодо звернення до Дніпропетровської обласної військової адміністрації.
Крім того, сторона захисту наголосила, що допит такої особи дозволив би встановити анкетні дані Алевтини, оскільки допитаний у цьому засіданні свідок був обмежений у можливості надання таких відомостей через адвокатську таємницю.
Також захисники просили повторно направити доручення до НАБУ, вказавши на неналежне виконання двох попередніх доручень. Вони підкреслили, що таке невиконання перешкоджає всебічному та повному з’ясуванню обставин справи, а сторона обвинувачення, на їхню думку, демонструє пасивну процесуальну поведінку як у контексті встановлення даних про зазначену особу, так і в контексті перевірки доводів щодо наявності провокації. Захисники окремо акцентували, що встановлення анкетних даних Алевтини має істотне значення саме для оцінки доводів про можливу провокацію в межах даного кримінального провадження.
Прокурор, у свою чергу, зазначила, що не заперечує проти повторного направлення доручення до НАБУ. Водночас вона зауважила, що обов’язок сторони обвинувачення щодо спростування провокації не передбачає автоматичного виконання всіх вимог сторони захисту, зазначивши, що захист, на її думку, перекладає відповідальність за невжиття певних заходів на сторону обвинувачення. Щодо клопотання про допит свідка прокурор вказала, що воно є необґрунтованим, оскільки, на її переконання, в межах цього судового засідання вже встановлено достатньо обставин для ідентифікації особи Алевтини. У зв’язку з цим вона просила відмовити в клопотанні про допит, водночас не заперечуючи проти повторного направлення доручення до НАБУ.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив задовольнити клопотання сторони захисту щодо виклику свідка, а також клопотання про направлення повторного доручення до НАБУ з метою встановлення місцезнаходження та анкетних даних Алевтини і вручення їй повістки про виклик до суду.
З огляду на вищезазначене, варто відзначити, що, за даними, зафіксованими спостерігачами IAC ISHR, процедуру допиту свідка було організовано належним чином, забезпечивши можливість ставити запитання у межах процесуальних вимог та з урахуванням обмежень, пов’язаних з адвокатською таємницею.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR також звертають увагу, що неодноразове невиконання доручень суду щодо встановлення анкетних даних, місцезнаходження та вручення повісток об’єктивно ускладнює перевірку доводів, заявлених стороною захисту, зокрема у контексті тверджень про можливу провокацію. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, у справах, де висуваються заяви про провокацію з боку державних органів або їх агентів, національні суди зобов’язані здійснювати активну та ретельну перевірку таких тверджень, при цьому обов’язок доведення відсутності провокації покладається саме на сторону обвинувачення (Ramanauskas v. Lithuania, пп. 55–57; Bannikova v. Russia, пп. 54–57). Крім того, докази, отримані внаслідок провокації, підлягають виключенню, а встановлення самої провокації ставить під сумнів добросовісність дій правоохоронних органів і справедливість усього провадження (Vanyan v. Russia, пп. 46–49).
У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають, що належне та своєчасне виконання доручень суду є ключовою умовою для ефективної перевірки доводів сторін і забезпечення реальної змагальності процесу. Відсутність результатів виконання таких доручень на повторній основі може обмежувати можливості суду сформувати повну та неупереджену оцінку доказів. За таких обставин особливої ваги набуває активна роль національних судів в контролі за виконанням власних процесуальних рішень у межах стандартів справедливого суду.
Крім того, з урахуванням того, що органи слідства вже вдруге не виконали доручення суду, експертимоніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що затримки, спричинені бездіяльністю або неналежною організацією роботи органів влади, можуть порушувати право на розгляд справи у розумний строк, як на це неодноразово вказував ЄСПЛ (Šulcas v. Lithuania, пп. 70–71; Naugžemys v. Lithuania, пп. 36–37).
Щодо можливості виклику свідків, важливо зазначити, що Стаття 6 (п.3) (d) Конвенції не вимагає присутності та допиту кожного свідка з боку обвинуваченого; радше, основна мета цього положення (як зазначено словами “за тих самих умов”) полягає у забезпеченні повної “рівності сторін” стосовно даного питання. У своїй практиці Суд сформулював наступний тристоронній тест для оцінки того, чи було дотримано права викликати свідка захисту відповідно до статті 6 (п.3) (d): (1) чи було клопотання про допит свідка достатньо обґрунтованим та відповідним предмету обвинувачення; (2) чи національні суди врахували доречність цих свідчень та надали достатні підстави для свого рішення не дозволити допит свідка в судовому засіданні; та (3) чи рішення національних судів не дозволити допит свідка підірвало загальну справедливість провадження (Khachapuridze and Khachidze v. Georgia, п. 94-99). Варто також зазначити, що позиція суду, який задовольнив клопотання захисту про виклик свідка може свідчить про усвідомлення судом того, що обмеженість показань свідка з мотивів адвокатської таємниці об’єктивно звужує можливості захисту, а отже потребує компенсації шляхом допиту інших осіб, здатних надати релевантні відомості, особливо в контексті тверджень про існування провокації.
Враховуючи все вищезазначене, у межах даного судового процесу не було зафіксовано порушень права на справедливий суд. Водночас справа рекомендується до подальшого моніторингу, зокрема з огляду на затримки у виконанні судових доручень та у контексті заяви сторони захисту щодо можливої провокації злочину.
