18. 09. 2025
5 вересня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52024000000000222 стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Орлова Володимира Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На засіданні були присутні обвинувачений, його захисники, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
Під час судового засідання основну увагу було приділено розгляду процесуальних клопотань сторін, оскільки викликані свідки не з’явилися.
На початку засідання суд перейшов до розгляду клопотання сторони захисту про тимчасовий доступ до окремих відомостей, що містяться в Єдиному реєстрі досудових розслідувань (ЄРДР). Як зазначили захисники, ці дані мають істотне значення для оцінки допустимості доказів обвинувачення та з’ясування обставин потенційної провокації з боку органів досудового розслідування. Зокрема, йшлося про особу заявника — єдиного свідка сторони обвинувачення у цій справі — який, за твердженням захисників, систематично співпрацює зі слідчими органами в інших провадженнях, виступаючи в ролі заявника чи викривача, а в одному з таких проваджень має процесуальний статус обвинуваченого у вчиненні шахрайства. На думку захисту, доступ до відповідних відомостей з інших кримінальних проваджень дозволить підтвердити або спростувати версію сторони захисту про можливу інсценованість злочину або провокаційні дії, що мають ознаки порушення ст. 6 Конвенції та принципу добросовісності кримінального процесу.
Прокурор, у свою чергу, заперечив щодо задоволення клопотання в частині доступу до відомостей про заявника у даному кримінальному провадженні, проте не заперечував проти надання доступу до відомостей, які можуть ідентифікувати особу, раніше засуджену за шахрайство.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив відмовити в задоволенні вищезазначеного клопотання, так як у рамках КПК доступ до такої інформації сторона захисту отримати не може. Водночас, враховуючи принцип сприяння захисту (favor defensionis), який неодноразово підкреслювався у практиці Верховного Суду, суд постановив витребувати відповідні відомості з Офісу Генерального прокурора самостійно.
З приводу вищезазначеного, вважаємо за необхідно наголосити, що принцип favor defensionis (лат. “сприяння захисту”), незважаючи на те, що він прямо не зазначений, але є одним із ключових елементів концепції справедливого судочинства, що випливає з права на захист, гарантованого статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Його сутність полягає у тому, що у випадку виникнення процесуальних сумнівів або неоднозначного тлумачення правових норм пріоритет має надаватися такому тлумаченню, яке забезпечує стороні захисту максимально можливі умови для реалізації своїх прав. Такий підхід запобігає дисбалансу між стороною обвинувачення та стороною захисту, адже органи слідства й прокуратура володіють значно ширшими ресурсами для збору доказів та формування позиції. У практиці ЄСПЛ неодноразово підкреслювалося, що реальне забезпечення принципу рівності сторін неможливе без активної ролі суду у гарантуванні належних процесуальних умов для обвинуваченого та його захисників.
Цікавою у цьому контексті є позиція Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладена в постанові у справі № 740/3943/23. Суд наголосив, що навіть за відсутності формального закріплення принципу favor defensionis у КПК, його дух має спонукати суд до створення умов для ефективного захисту особи, особливо у випадках, коли об’єктивно складно здобути виправдувальні докази. Такий підхід покликаний зміцнити гарантії справедливого судочинства в Україні.
Крім того, важливо наголосити, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, включає право сторін провадження подавати будь-які зауваження, які вони вважають такими, що стосуються їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є гарантування не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав практичних та ефективних, це право може вважатися ефективним лише тоді, коли зауваження дійсно “почуті”, тобто належним чином розглянуті відповідним судом. Іншими словами, дія статті 6 полягає, серед іншого, в тому, що на суд покладається обов’язок провести належний розгляд подань, аргументів і доказів, наданих сторонами, без шкоди для оцінки їхньої доречності. Крім того, ЄСПЛ повторює, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов’язані між собою, є основоположними складовими поняття “справедливий судовий розгляд” у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають “справедливого балансу” між сторонами: кожній стороні повинна бути надана розумна можливість представити свою справу в умовах, які не ставлять її в істотно невигідне становище порівняно з її опонентом або опонентами (Đurić v. Serbia п. 69, 71).
З огляду на обставини судового засідання та процесуальну поведінку суду, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за доцільне відзначити, що в даній ситуації суд продемонстрував зважений та врівноважений підхід до вирішення процесуального питання. Незважаючи на обмеженість формальних можливостей сторони захисту самостійно отримати запитувані матеріали, суд, оцінивши доводи учасників процесу, ініціював дії, спрямовані на усунення можливого дисбалансу між сторонами.
Подібна позиція свідчить про прагнення забезпечити процесуальну рівновагу та дотримання засад змагальності. Експерти моніторингової місії IAC ISHR також відзначають, що в межах моніторингу цього кримінального провадження неодноразово фіксували коректну організацію процесу та належне процесуальне керівництво з боку суду.
Більше того, подібна практика може розглядатися як приклад свідомого ставлення до обов’язку сприяти реалізації прав сторін та гарантувати ефективність судового розгляду. Така модель поведінки сприяє посиленню довіри до судового процесу та підтверджує, що суд здатен самостійно реагувати на потенційні процесуальні дисбаланси в межах наданих повноважень.
З приводу доводів про наявність провокації, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що безумовно важливим аспектом справедливого судового розгляду є належна оцінка судом доводів сторони захисту щодо можливості провокації або підбурювання з боку органів влади. Ігнорування таких заяв може призвести до порушення права на справедливий процес та поставити під сумнів законність використаних доказів та кримінального провадження в цілому. Суд повинен активно реагувати на такі доводи, з’ясовуючи фактичні обставини та оцінюючи, чи дії органів слідства виходили за межі пасивного спостереження і створювали ризик стимулювання до вчинення злочину. Належна оцінка заяв про провокацію забезпечує дотримання принципу змагальності сторін та рівності перед законом, а також запобігає свавіллю з боку органів влади.
ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що зіткнувшись із заявою про підбурювання або провокацію з боку поліції, Суд намагатиметься встановити, як перший крок, чи мало місце таке підбурювання або провокація. Якщо таке підбурювання або провокація мало місце, подальше використання доказів, отриманих таким чином, у кримінальному провадженні проти відповідної особи, порушує питання відповідно до статті 6 § 1. Підбурювання поліцією має місце, коли залучені співробітники – чи то співробітники сил безпеки, чи особи, що діють за їхніми вказівками – не обмежуються розслідуванням злочинної діяльності по суті пасивним чином, а здійснюють такий вплив на суб’єкта, що підбурюють до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би скоєний, щоб зробити можливим встановлення злочину, тобто надати докази та порушити кримінальне переслідування. Вирішуючи, чи було розслідування «по суті пасивним», у кримінальних справах Суд розглядатиме причини, що лежали в основі таємної операції, та поведінку органів, які її проводили. Суд спиратиметься на те, чи існували об’єктивні підозри, що заявник, про якого йде мова, був причетний до злочинної діяльності або був схильний до вчинення кримінального злочину. Застосовуючи вищезазначені критерії, Суд покладає тягар доказування на органи влади. Обвинувачення має довести відсутність підбурювання, за умови, що твердження обвинуваченого не є повністю неймовірними. На практиці органи влади можуть бути не у змозі виконати цей тягар через відсутність офіційного дозволу та нагляду за таємною операцією. У цьому контексті Суд наголосив на необхідності чіткої та передбачуваної процедури санкціонування слідчих заходів та належного нагляду за ними (Cavca v. The Republic of Moldova, п. 48-51).
У подальшому суд розглянув клопотання сторони захисту щодо виклику свідка.
Обґрунтовуючи клопотання, захисники зазначили, що необхідно також допитати головного детектива, який у межах даного кримінального провадження здійснював досудове розслідування, оскільки, на їхню думку, детектив умисно проводив ряд НСРД у порядку, що не відповідає вимогам КПК. Захисники також підкреслили, що відомості, отримані в результаті такого допиту, є важливими для з’ясування можливого факту провокації в рамках провадження.
Прокурор, своєю чергою, зазначив, що доводи сторони захисту зводяться до незгоди із повнотою проведеного досудового розслідування, і ці питання підлягають оцінці судом у кінцевому вироку по справі, тому він просить відмовити в задоволенні клопотання.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив відмовити в задоволенні клопотання, наголосивши, що сторона захисту не конкретизувала, щодо яких саме НСРД необхідно з’ясувати обставини під час допиту. Крім того, суд зазначив, що для перевірки повноти досудового розслідування у сторони захисту існують інші процесуальні засоби.
З приводу цього вважаємо за необхідне наголосити, що Стаття 6 (п.3) (d) Конвенції не вимагає присутності та допиту кожного свідка з боку обвинуваченого; радше, основна мета цього положення (як зазначено словами “за тих самих умов”) полягає у забезпеченні повної “рівності сторін” стосовно даного питання. У своїй практиці Суд сформулював наступний тристоронній тест для оцінки того, чи було дотримано права викликати свідка захисту відповідно до статті 6 (п.3) (d):
(1) чи було клопотання про допит свідка достатньо обґрунтованим та відповідним предмету обвинувачення;
(2) чи національні суди врахували доречність цих свідчень та надали достатні підстави для свого рішення не дозволити допит свідка в судовому засіданні; та
(3) чи рішення національних судів не дозволити допит свідка підірвало загальну справедливість провадження (Škoberne v. Slovenia, п. 99–100).
Враховуючи обставини справи, зокрема доводи захисників про те, що відомості, які могли б бути отримані під час допиту зазначеного свідка, можуть підтвердити наявність провокації в межах даного кримінального провадження, а також про те, що ряд НСРД проводився з порушенням порядку, встановленого КПК, не можна однозначно стверджувати, що клопотання щодо допиту свідка є необґрунтованим. Якщо доводи сторони захисту щодо факту провокації та неналежного проведення НСРД будуть підтверджені, це може мати суттєвий вплив на оцінку допустимості доказів у справі. У такому разі відмова у допиті свідка може створювати ризик обмеження права на захист та порушення принципу змагальності сторін. Тому навіть формально обґрунтоване, у даному випадку, рішення суду про відмову, слід розглядати критично, зважаючи на можливий вплив на подальше справедливе здійснення кримінального провадження.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
