04. 09. 2026
27 серпня 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду відбулося судове засідання у рамках кримінального провадження № 52024000000000222 (справа № 991/2142/25) стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації Орлова Володимира Володимировича, якого вироком Вищого антикорупційного суду від 11 лютого 2026 року визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисник та прокурори. Апеляційний розгляд здійснювала колегія суддів у складі: головуючий суддя — Панаід І.В., судді — Панкулич В.І. та Глотов М.С.
Основним предметом судового засідання стало продовження дослідження письмових доказів сторони захисту.
У межах дослідження письмових матеріалів сторона захисту представила, зокрема, обвинувальний акт в рамках іншого кримінального провадження щодо Гончара О.В., який у цьому кримінальному провадженні виступає викривачем та одним із ключових свідків. Захист звернув увагу суду на те, що Гончар О.В.обвинувачується у вчиненні шахрайства, тобто кримінального правопорушення, об’єктивна сторона якого, за загальним змістом відповідного обвинувачення, пов’язана із застосуванням обману. На переконання сторони захисту, ця обставина має враховуватися судом під час оцінки достовірності та доказового значення його показань у цьому кримінальному провадженні.
Крім того, було досліджено висновок лінгвістичної експертизи щодо розмов між Гончаром О.В. та Орловим В.В. Сторона захисту посилалася на результати експертного дослідження на підтвердження своєї позиції про те, що характер комунікації між зазначеними особами може містити ознаки активного спонукання Орлова В.В. з боку Гончара О.В. до одержання неправомірної вигоди. Також сторона захисту представила інші процесуальні матеріали, які, за її позицією, можуть підтверджувати доводи щодо можливої провокації з боку Гончара О.В., а також характеризувати його роль як викривача, у тому числі в межах іншого кримінального провадження, безпосередньо не пов’язаного з обвинуваченням Орлова В.В. Сукупність зазначених матеріалів сторона захисту розглядала як таку, що підтверджує послідовність та обґрунтованість її версії щодо можливої провокації злочину, а також, на її переконання, має значення для оцінки характеру взаємодії Гончара О.В. з правоохоронними органами.
Сторона обвинувачення заперечила проти такого тлумачення досліджених матеріалів. Прокурор, зокрема, зазначив, що діяльність Гончара О., у тому числі в межах іншого кримінального провадження, не здійснювалася під повним контролем правоохоронних органів, а тому представлені захистом обставини, на думку сторони обвинувачення, не підтверджують висновку про провокаційний характер його дій. Щодо висновку лінгвістичної експертизи прокурор поставив під сумнів повноту проведеного дослідження, зазначивши, що експертом не було проаналізовано всю сукупність матеріалів кримінального провадження, які, на переконання сторони обвинувачення, могли мати значення для встановлення змісту та належного контексту зафіксованих розмов.
Наприкінці судового засідання сторона захисту завершила дослідження своїх письмових доказів.
З приводу викладеного експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що одним із ключових питань у межах цього кримінального провадження залишається належна перевірка доводів сторони захисту щодо можливої провокації злочину. У цьому контексті окремого значення набувають представлені захистом матеріали, які, за його позицією, характеризують роль Гончара О.В. як викривача не лише у цьому, а й в іншому кримінальному провадженні, характер його взаємодії з правоохоронними органами, а також його поведінку безпосередньо під час комунікації з Орловим В.В. Зазначені обставини самі по собі не дозволяють констатувати наявність провокації. Водночас у сукупності з іншими дослідженими матеріалами, зокрема висновком лінгвістичної експертизи, на який посилається сторона захисту, вони формують достатньо конкретну версію щодо можливого активного спонукання обвинуваченого до вчинення інкримінованих йому дій. За таких умов відповідне твердження потребує перевірки відповідно до спеціальних стандартів, сформованих у практиці ЄСПЛ щодо провокації злочину. Європейський суд з прав людини послідовно виходить із того, що застосування прихованих та оперативних методів розслідування саме по собі не суперечить Конвенції, однак їх використання має супроводжуватися достатніми процесуальними гарантіями, здатними унеможливити підбурювання особи до вчинення злочину. Якщо обвинувачений висуває небезпідставну та достатньо конкретизовану версію про провокацію, на сторону обвинувачення покладається обов’язок продемонструвати відсутність підбурювання, а національний суд повинен провести ефективну та змістовну перевірку відповідних тверджень (Ramanauskas v. Lithuania, п. 55–57; Bannikova v. Russia, п. 54–57; Yakhymovych v. Ukraine, п. 29–31).
При цьому предметом такої перевірки має бути не лише формальна наявність або відсутність процесуального контролю за діями відповідної особи. Значення мають характер та інтенсивність її взаємодії з правоохоронними органами, момент виникнення такої взаємодії, ступінь контролю або впливу правоохоронних органів на її поведінку, джерело ініціативи у відповідній комунікації та, зрештою, те, чи обмежувалися дії такої особи пасивним документуванням уже існуючого злочинного наміру або ж могли створити чи істотно стимулювати намір, який без відповідного втручання не був би реалізований.
У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на обставину, яка набуває особливого значення з огляду на систематичний характер моніторингу цього кримінального провадження. Упродовж судових засідань, охоплених моніторингом IAC ISHR, спостерігачами не було зафіксовано змістовного та належно обґрунтованого пояснення сторони обвинувачення, яке б комплексно відповідало на доводи захисту щодо можливої провокації та дозволяло встановити відсутність підбурювання відповідно до критеріїв, сформованих практикою ЄСПЛ. Саме ця обставина викликає занепокоєння експертів моніторингової місії IAC ISHR. З огляду на сформований ЄСПЛ розподіл процесуального тягаря у справах, де висунуто небезпідставне твердження про провокацію, недостатньо лише заперечити відповідну версію захисту або поставити під сумнів окремі представлені ним докази. За умови, що твердження про провокацію відповідає мінімальному рівню обґрунтованості, саме сторона обвинувачення має надати суду матеріали та аргументи, які дозволяють переконливо встановити, що правоохоронні органи та залучені ними особи не вийшли за межі допустимої пасивної поведінки.
З цього погляду твердження сторони обвинувачення про те, що діяльність Гончара О.В. не перебувала під повним контролем правоохоронних органів, саме по собі не видається достатнім для вичерпної відповіді на питання про можливу провокацію. Відсутність повного контролю не виключає необхідності встановлення фактичного характеру взаємодії між викривачем та правоохоронними органами, ступеня їхнього впливу на його поведінку, обставин та моменту початку такої взаємодії, а також того, хто саме ініціював і спрямовував дії, що стали підставою для подальшого кримінального переслідування. У цьому ж контексті ЄСПЛ наголошує, що використання доказів, отриманих у результаті підбурювання до вчинення злочину, є несумісним із гарантіями справедливого судового розгляду, а тому національні суди зобов’язані ретельно та всебічно перевіряти кожне небезпідставне твердження про провокацію (Helme v. Estonia, п. 50–52; Papyan v. Armenia, п. 91). Відповідно, якщо докази, зокрема матеріали НСРД, були отримані внаслідок дій, щодо яких висунуто аргументоване твердження про провокацію, судова перевірка не може обмежуватися встановленням формальної законності проведення відповідних негласних заходів. Необхідно також з’ясувати характер дій, які передували отриманню таких доказів, та їх можливий вплив на допустимість використання відповідних матеріалів і справедливість кримінального провадження в цілому.
Окремим, хоча й пов’язаним із питанням можливої провокації, аспектом залишається оцінка надійності показань Гончара О.В. як одного з ключових свідків сторони обвинувачення. Питання щодо ступеня довіри до його показань та необхідності їх критичної перевірки вже виникали під час попередніх судових засідань і відображалися у моніторингових звітах IAC ISHR у цьому кримінальному провадженні. Нові матеріали, представлені стороною захисту під час апеляційного розгляду, надають цьому питанню додаткового значення.
Водночас експерти наголошують, що сам факт пред’явлення Гончару О. обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення в іншому провадженні не може розглядатися як доказ його недостовірності або автоматично ставити під сумнів правдивість наданих ним показань. Такий підхід суперечив би необхідності дотримання презумпції невинуватості щодо самого Гончара О.В. Проте відповідна інформація, розглянута не ізольовано, а у сукупності з доводами щодо характеру його взаємодії з правоохоронними органами, його роллю у формуванні доказової бази, змістом зафіксованих розмов та іншими обставинами, на які систематично посилається сторона захисту, об’єктивно потребує обережної та критичної оцінки судом. У цьому випадку критична оцінка не означає апріорної недовіри до свідка. Йдеться про необхідність перевірки внутрішньої послідовності його показань, їх узгодженості з об’єктивними матеріалами провадження, можливих мотивів та інтересів, характеру його взаємодії з правоохоронними органами, а також про недопустимість покладення вирішальної доказової ваги на такі показання без належної перевірки обставин, здатних впливати на оцінку їхньої надійності.
Особливого значення це набуває з огляду на апеляційний перегляд виправдувального вироку щодо Орлова В.В. У нещодавньому рішенні Brunell and McArdle v. the Netherlands від 01 вересня 2026 ЄСПЛ встановив порушення статті 6 § 1 Конвенції у ситуації, коли апеляційний суд, скасовуючи виправдувальний вирок, дійшов протилежного порівняно із судом першої інстанції висновку щодо достовірності показань ключового свідка, не допитавши його безпосередньо. ЄСПЛ наголосив на особливому значенні принципу безпосередності дослідження доказів, коли саме оцінка надійності ключового свідчення може визначати висновок про винуватість особи (Brunell and McArdle v. the Netherlands, п. 64–72). У контексті провадження щодо Орлова В.В. це означає, що значення матиме не лише яку оцінку Апеляційна палата надасть показанням Гончара О.В., а й у який процесуальний спосіб буде сформована така оцінка. Якщо апеляційний суд дійде відмінного від суду першої інстанції висновку щодо достовірності ключових показань і така переоцінка матиме істотне значення для можливого перегляду виправдувального вироку, дотримання принципу безпосередності набуватиме особливого значення з погляду статті 6 § 1 Конвенції.
За таких умов питання можливої провокації, надійності ключових свідчень та процесуального способу їх оцінки апеляційним судом залишаються визначальними аспектами подальшого спостереження. Кримінальне провадження рекомендується до подальшого моніторингу.
