25 липня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52024000000000222 стосовно колишнього заступника голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Орлова Володимира Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На засіданні були присутні обвинувачений, його захисники, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.

Основну увагу під час судового засідання було зосереджено на допиті свідків, викликаних з ініціативи сторони захисту, розгляді клопотання прокурора про продовження процесуальних обов’язків, покладених на обвинуваченого, а також на розгляді клопотання сторони захисту щодо зміни запобіжного заходу.

За результатами моніторингу, спостерігачі IAC ISHR зафіксували, що в межах допиту свідків суд забезпечив сторонам належні процесуальні умови для реалізації прав, зокрема – для здійснення як прямого, так і перехресного допиту. Такий підхід відповідає базовим стандартам змагального процесу, закріпленим статтею 6 Європейської конвенції з прав людини.

У процесі допиту було заслухано трьох осіб, які у 2024 році обіймали посади в Дніпропетровській обласній державній адміністрації: директора департаменту екології та природних ресурсів, головного спеціаліста цього ж департаменту та заступника директора. Допит проводився в режимі відеоконференції з Чечелівського районного суду м. Дніпра.

Свідки розповіли про свою роль у подіях 2024 року та описали свої функціональні обов’язки на той час. Усі троє підтвердили факт надходження до департаменту трьох звернень від ТОВ “Альфавеахауз” щодо тимчасового дострокового виділення земельної ділянки. За словами свідків, усі звернення були розглянуті, і за кожним із них було надано відмову. Також зазначалося, що відповідь на такі звернення має надаватись впродовж 30 днів і належним чином реєструватись. Водночас жоден із допитаних не зміг пояснити, чому на одне зі звернень відповідь була надана з тримісячною затримкою, і не пригадали випадків затримки у наданні відповідей узагалі.

Серед іншого, сторона захисту звернула увагу суду на суперечливі свідчення: свідок, який обіймав посаду заступника директора департаменту, стверджував, що у 2024 році готувалося розпорядження про надання землі у користування за одним із звернень ТОВ “Альфавеахауз”, тоді як свідок, яка обіймала посаду директора цього ж департаменту, заперечувала факт існування такого розпорядження. Суд намагався з’ясувати ці обставини в ході допиту. Свідок, який заявив про існування розпорядження, зазначив, що йому не відомо про заперечення директора, проте він чув про це розпорядження від інших працівників департаменту.

З огляду на викладене, вважаємо за необхідне акцентувати увагу на тому, що допит свідків — це не лише процедурна дія, а важливий інструмент забезпечення справедливого судового розгляду та одного з ключових компонентів права на захист. Ефективність цього процесу полягає не лише у формальному наданні можливості для прямого та перехресного допиту, але й у належній, всебічній оцінці змісту свідчень, особливо — у випадку виявлення між ними суперечностей.

У цьому контексті національні суди зобов’язані здійснювати критичний, глибокий аналіз показань свідків, співставляючи їх із іншими доказами у справі, уникаючи спрощеного або формального підходу. Недостатньо просто зафіксувати розбіжності — необхідно надати їм належну правову оцінку, адже саме на цьому етапі реалізується стандарт доведеності “поза розумним сумнівом”, передбачений кримінальним процесом. Ігнорування внутрішніх суперечностей або беззастережне прийняття суперечливих показань як достовірних, без аналізу їхньої узгодженості та логічності, не лише знижує доказову силу таких свідчень, але й підриває довіру до всього процесу судового розгляду.

Як зазначає ЄСПЛ, згідно зі статтею 6 Конвенції допустимість доказів є, перш за все, питанням регулювання національним законодавством, і завдання Суду полягає не в тому, щоб виносити рішення щодо того, чи були показання свідків належним чином прийняті як докази, а в тому, щоб з’ясувати, чи було провадження в цілому (включаючи спосіб отримання доказів) справедливим. Стаття 6 (п.3)(d) Конвенції не вимагає присутності та допиту кожного свідка з боку обвинуваченого; радше, основна мета цього положення (як зазначено словами “за тих самих умов”) полягає у забезпеченні повної “рівності сторін” стосовно даного питання. У своїй практиці Суд сформулював наступний тристоронній тест для оцінки того, чи було дотримано права викликати свідка захисту відповідно до статті 6 (п.3)(d):

(1) чи було клопотання про допит свідка достатньо обґрунтованим та відповідним предмету обвинувачення;
(2) чи національні суди врахували доречність цих свідчень та надали достатні підстави для свого рішення не дозволити допит свідка в судовому засіданні; та
(3) чи рішення національних судів не дозволити допит свідка підірвало загальну справедливість провадження (Škoberne v. Slovenia, п. 99–100).

У межах цього судового засідання були зафіксовані істотні розбіжності у показаннях свідків щодо обставин, які мають ключове значення для встановлення фактів кримінального провадження. Зокрема, мова йде про взаємовиключні твердження свідків щодо факту підготовки проєкту розпорядження про надання земельної ділянки: один із допитаних свідків підтвердив наявність такого документа, інший — категорично заперечив цей факт. Такі суперечності не є суто технічною деталлю, а стосуються безпосередньо предмета обвинувачення, що надає їм підвищеного доказового значення. Варто зазначити, що в рамках моніторингу даного кримінального провадження вже фіксувалися розбіжності у показах свідків (див. Моніторинг кримінального провадження Орлова В.В. від 11 липня 2025 року). За таких умов надзвичайно важливо, щоб суд підходив до оцінки показань критично, ретельно зіставляючи їх із іншими доказами у справі, аби уникнути однобічності у сприйнятті фактів. Ігнорування таких суперечностей або поверхневе їх трактування може підірвати довіру як учасників провадження, так і громадськості до неупередженості процесу.

Крім того, справедливість кримінального провадження невідривно пов’язана з презумпцією невинуватості, передбаченою статтею 6 п.2 Конвенції. Усі рішення суду, включно з оцінкою доказів, мають ґрунтуватися на презумпції, що особа не є винною, доки вину не буде доведено в установленому порядку. Зазначений стандарт передбачає, що будь-які сумніви щодо достовірності доказів, у тому числі свідчень, мають трактуватися на користь обвинуваченого. Якщо ж суд фактично перекладає тягар доказування на сторону захисту або приймає суперечливі докази без належного обґрунтування, це може становити порушення презумпції невинуватості. Як підкреслює ЄСПЛ, «презумпція невинуватості буде порушена, якщо тягар доказування перекладається з обвинувачення на захист» (Sa-Capital Oy v. Finland, п. 107).

У подальшому суд перейшов до розгляду клопотань сторони обвинувачення та сторони захисту.

На момент розгляду судового засідання щодо обвинуваченого продовжував діяти запобіжний захід у вигляді застави, обраний відповідно до ухвали Вищого антикорупційного суду від 25 жовтня 2024 року. Сума застави становила 7 500 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що дорівнює 22 710 000 гривень (близько 473 000 євро). Крім того, на обвинуваченого були покладені наступні процесуальні обов’язки:

1. з’являтися до прокурора та суду на першу вимогу;
2. повідомляти суд про зміну місця проживання та/або місця роботи;
3. утримуватися від спілкування зі свідками в межах даного кримінального провадження;
4. здати на зберігання до відповідних органів державної влади паспорт(и) для виїзду за кордон та інші документи, що дають право на перетин державного кордону України, за винятком паспорта громадянина України.

Прокурор, обґрунтовуючи своє клопотання, зазначила наявність двох ризиків: ймовірність переховування обвинуваченого від суду та ризик незаконного впливу на свідків. Вона підкреслила, що майновий стан обвинуваченого дозволяє йому уникнути судового розгляду, причому є підстави вважати, що його фінансові ресурси зросли вже після застосування запобіжного заходу. За словами прокурора, ці висновки підтверджуються матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій, зокрема результатами дослідження телефону обвинуваченого. Крім того, сторона обвинувачення вважає, що ризик втечі не лише не зменшився, а навпаки — посилився. Також, вона зазначила, що навіть після допиту частини свідків обвинувачений все ще може впливати на них, адже не виключено, що виникне необхідність у повторних допитах.

З огляду на викладене, прокурор просила суд продовжити строк дії покладених на обвинуваченого обов’язків на два місяці.

Сторона захисту не заперечувала проти продовження дії обов’язків, проте звернула увагу суду на тенденцію до зниження ризиків, про які йдеться у клопотанні прокурора. У межах власного клопотання захисники просили змінити запобіжний захід, аргументуючи це непропорційністю визначеного розміру застави за наявності пом’якшення ризиків. Як зазначили представники захисту, з визначеної судом суми у 22 710 000 гривень обвинуваченим, за погодженням зі стороною обвинувачення, було фактично внесено 15 мільйонів гривень — суму, яку вдалося зібрати обвинуваченому та його родині. У зв’язку з цим захист просив зменшити розмір застави до 9 мільйонів гривень, а надлишково внесену суму — 6 мільйонів гривень — повернути заставодавцю.

Суд, заслухавши доводи сторін, постановив: задовольнити клопотання прокурора у частині продовження строку дії покладених обов’язків, а також клопотання сторони захисту – щодо зменшення розміру застави.

З огляду на вищезазначене, вважаємо за необхідне наголосити, що у своїй практиці ЄСПЛ неодноразово вказував: із плином часу ризики, які обґрунтовують застосування запобіжних заходів, мають тенденцію до зменшення. Відтак, твердження сторони обвинувачення не лише про незмінність, а й про посилення ризиків (зокрема, щодо ризику переховування) прямо суперечить усталеній практиці ЄСПЛ, відповідно до якої з плином часу такі ризики мають тенденцію до зменшення, якщо не надано нових конкретних фактів, які б обґрунтовували протилежне. ЄСПЛ послідовно наголошує, що підтримання або посилення обмежень прав обвинуваченого з часом без належної аргументації є неприйнятним та порушує вимоги статті 5 Конвенції.

Крім того, за інформацією спостерігачів IAC ISHR, прокурор у цій справі під час розмови зі спостерігачами зазначила, що позиція обвинувачення щодо посилення ризику переховування ґрунтується на “практиці САП” та офіційній статистиці щодо кримінальних проваджень в Україні. Проте така узагальнена аргументація не відповідає критеріям, визначеним у прецедентній практиці ЄСПЛ, — зокрема, щодо недопустимості абстрактних, стереотипних чи шаблонних міркувань при оцінці індивідуальних ризиків. У цьому контексті відсутність конкретних і персоналізованих обґрунтувань ризику свідчить про формальний підхід та не відповідає європейським стандартам забезпечення права на свободу та справедливий суд.

Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що ризик втечі від правосуддя має оцінюватися з урахуванням факторів, що стосуються особистості, моральних якостей, місця проживання, професії, ресурсів, сімейних зв’язків та інших видів зв’язків відповідної особи з країною, в якій її переслідують (Tuncer Bakirhan v. Turkey, п. 50). Ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, а міркування органів влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Ризик тиску на свідків не може ґрунтуватися лише на ймовірності суворого покарання, а має бути пов’язаний з конкретними фактами (Cviková v. Slovakia, п. 65-66).

У контексті змін обставин та тривалості кримінального провадження збереження ризиків не може вважатися презюмованим, а має підтверджуватись конкретними й актуальними фактичними даними, що відповідає стандартам, встановленим практикою ЄСПЛ у справах щодо продовження запобіжних заходів або процесуальних обов’язків. Крім того, позиція сторони обвинувачення щодо посилення одного з ризиків у процесі провадження не знаходить підтвердження в прецедентній практиці ЄСПЛ.

У контексті визначення суми застави експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують на необхідності індивідуального підходу, що враховує особу підозрюваного або обвинуваченого, його майновий стан, а також характер взаємин із гарантами. Інакше кажучи, вирішальним має бути рівень обґрунтованої впевненості в тому, що перспектива втрати гарантії або відповідальність гарантів у разі неявки особи до суду стане достатнім стримувальним чинником для запобігання її втечі.

Такий підхід відповідає стандартам Європейського суду з прав людини, який послідовно наголошує на важливості індивідуалізації розміру застави з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема соціального та економічного становища обвинуваченого. Ігнорування цих чинників може свідчити про формалізм у підході суду та суперечити принципу справедливості.

Слід також пам’ятати, що гарантія, передбачена статтею 5 Конвенції, має на меті не відшкодування можливих збитків, спричинених правопорушенням, а виключно забезпечення присутності обвинуваченого або підозрюваного в судовому засіданні. З огляду на те, що на кону стоїть одне з основоположних прав — право на свободу, гарантоване статтею 5 ЄКПЛ, державні органи повинні проявляти таку саму ретельність та виваженість при визначенні розміру застави, як і під час розгляду питання щодо доцільності продовження тримання під вартою.

Зрештою, серйозність пред’явлених обвинувачень сама по собі не може бути вирішальним критерієм для встановлення суми застави. ЄСПЛ у своїй практиці прямо вказує, що неспроможність національного суду врахувати реальні фінансові можливості особи може бути розцінена як порушення Конвенції (Istomina v. Ukraine, п. 25–26).

За результатами моніторингу даного судового засідання порушень прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини, не зафіксовано.