22. 05. 2026
13 травня 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52024000000000222 (справа № 991/2142/25) стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації Орлова Володимира Володимировича, якого вироком Вищого антикорупційного суду від 11 лютого 2026 року визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На засіданні були присутні обвинувачений, його захисник, прокурор. Розгляд здійснювала колегія суддів у складі: головуючий суддя — Панаід І.В., судді — Панкулич В.І. та Глотов М.С.
Ключовим предметом розгляду у суді апеляційної інстанції стали апеляційні скарги сторони захисту та сторони обвинувачення на виправдувальний вирок суду першої інстанції. Водночас особливістю цього провадження стало те, що обидві сторони фактично поставили під сумнів окремі мотиви та висновки, викладені у мотивувальній частині вироку, хоча й виходили при цьому з протилежних процесуальних позицій.
В обґрунтування необхідності задоволення апеляційної скарги сторона захисту зазначила, що хоча ухвалення виправдувального вироку у справі є належним результатом з точки зору відсутності доведеності вини Орлова В.В., захист не погоджується з окремими мотивами та висновками суду першої інстанції, викладеними у мотивувальній частині вироку. Адвокат наголосив, що суд першої інстанції, аналізуючи можливі версії подій, фактично сформулював версію, яка, на думку сторони захисту, не підтверджується доказами та виходить за межі пред’явленого обвинувачення. У цій частині захист погодився з доводами обвинувачення про те, що суд не мав підстав встановлювати обставини, які не були належним чином інкриміновані та доведені стороною обвинувачення. Зокрема, на думку захисту, суд не міг дійти висновку про прийняття Орловим В.В. пропозиції неправомірної вигоди, оскільки така обставина не була доведена належними та допустимими доказами.
Сторона захисту звернула увагу, що суд першої інстанції фактично визнав недоведеним ключовий елемент обвинувачення — обставину нібито прохання Орловим В.В. надати неправомірну вигоду, а також час і спосіб висловлення такого прохання. Водночас, на переконання захисту, суд дійшов цього висновку лише на підставі показань Гончара О. та Орлова В.В., тоді як сторона захисту наводила значно ширший комплекс аргументів і доказів, які підтверджували, що Орлов В.В. не висловлював жодного прохання щодо неправомірної вигоди. Окремо адвокат зазначив, що суд першої інстанції визнав показання Гончара О. сумнівними, однак не зробив логічного та необхідного висновку про їх неправдивість. На думку сторони захисту, суд також не з’ясував мотивів надання Гончаром О. неправдивих показань. Захист вважає, що такі показання були пов’язані з провокаційною поведінкою Гончара О. та ставлять під сумнів достовірність усіх наданих ним свідчень. Адвокаттакож вказав на неповноту судового розгляду, яка, на його переконання, полягала у відмові суду першої інстанції допитати детектива. Захисник наголосив, що у разі заявлення стороною захисту доводів про провокацію злочину суд мав перевірити можливу активну роль правоохоронних органів, зокрема детектива НАБУ, оскільки провокація не може бути належним чином оцінена без дослідження участі осіб, які організовували або супроводжували відповідні процесуальні дії. На думку захисту, існує низка обставин, які могли бути встановлені лише шляхом допиту детектива.
Сторона захисту також зазначила, що не погоджується не з самим результатом судового розгляду — виправданням Орлова В.В., — а з мотивами та підставами такого виправдання. На переконання захисту, суд, маючи у своєму розпорядженні значно ширший комплекс доводів сторони захисту, фактично використав лише частину з них, не надавши належної оцінки всім аргументам, зокрема щодо провокації, недопустимості окремих доказів та відсутності події кримінального правопорушення.
Особливу увагу захист звернув на доводи щодо провокації. На думку сторони захисту, факт провокації фактично випливає навіть із самого вироку, оскільки суд встановив, що Орлов В.В. не приймав неправомірну вигоду, однак при цьому залишив поза належною оцінкою питання про те, хто саме ініціював відповідні розмови та пропозиції. За позицією захисту, саме Гончар О. запропонував неправомірну вигоду з метою подальшого притягнення Орлова В.В. до кримінальної відповідальності, тоді як Орлов В.В. фактично відмовився від такої пропозиції. При цьому, враховуючи дружні відносини між ними, така відмова могла не мати миттєвого або категоричного характеру, однак це не свідчить про прийняття пропозиції неправомірної вигоди.
Захист наполягав, що суть провокації полягала у тому, що Гончар О. протягом приблизно двох місяців намагався переконати Орлова В.В. погодитися на отримання коштів, фактично створюючи обставини, які згодом були використані стороною обвинувачення. На думку захисту, Гончар О. самостійно сформував обставини та суму неправомірної вигоди, а його дії мали характер активного підбурювання, здійснюваного, за позицією захисту, у взаємодії з детективами НАБУ.
З урахуванням викладеного сторона захисту просила апеляційний суд змінити вирок суду першої інстанції в мотивувальній частини. Зокрема, захист просив зазначити, що злочину фактично не було, а саме Гончар О. пропонував неправомірну вигоду нібито з метою її подальшої передачі Лисаку С.П., тоді як Орлов В.В. таку пропозицію не прийняв. Сторона захисту наполягала, що виправдання Орлова В.В. має ґрунтуватися не лише на недоведеності його винуватості, а й на відсутності події кримінального правопорушення, недопустимості окремих доказів та наявності ознак провокації з боку Гончара О. і правоохоронних органів.
Своєю чергою прокурор, обґрунтовуючи апеляційну скаргу сторони обвинувачення, зазначив, що не погоджується з виправдувальним вироком суду першої інстанції, оскільки, на його переконання, суд неповно дослідив докази обвинувачення, не надав належної оцінки всім фактичним обставинам кримінального провадження та дійшов висновків, які не відповідають фактичним даним справи. Прокурор звернув увагу, що з виправдувальним вироком не погодилися обидві сторони, а окремі доводи сторони обвинувачення та сторони захисту частково збігаються. Зокрема, сторона обвинувачення погодилася з тим, що суд першої інстанції у мотивувальній частині вироку сформулював окремі версії подій, які або не підтверджуються доказами, або виходять за межі пред’явленого обвинувачення. На думку прокурора, висування судом таких версій є неправомірним, оскільки одна з них була спростована самою стороною обвинувачення, а інша фактично розширює межі обвинувачення та не могла бути покладена в основу судового рішення.
Водночас сторона обвинувачення наполягала, що наведені недоліки мотивування не спростовують наявності доказів, які, у своїй сукупності, підтверджують висловлення Орловим В.В. прохання про надання неправомірної вигоди. На думку прокурора, саме Орлов В.В. був ініціатором отримання коштів, а суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, без дослідження яких неможливо ухвалити правильне та законне рішення у справі. Окремо сторона обвинувачення заперечила доводи про наявність провокації. Прокурор зазначив, що провокація з боку правоохоронних органів об’єктивно не могла мати місця, оскільки сторона обвинувачення не знала про зустріч 2 травня 2024 року до моменту реєстрації кримінального провадження. За позицією прокурора, кримінальне провадження було зареєстровано лише 7 травня 2024 року, і саме тоді органу досудового розслідування стало відомо про зазначену зустріч. Відтак події, які, за версією обвинувачення, становлять закінчений склад кримінального правопорушення, відбулися ще до початку процесуальної фіксації у межах кримінального провадження. Сторона обвинувачення також наголосила, що якщо сторона захисту посилається на провокацію, то вона фактично визнає наявність певних дій, які, на її думку, були спровоковані. Водночас прокурор вважає, що у цьому провадженні відповідні доводи є необґрунтованими, оскільки ініціатива отримання неправомірної вигоди, на переконання обвинувачення, походила саме від Орлова В.В., а не від Гончара О. чи правоохоронних органів.
Прокурор зазначив, що суд першої інстанції не надав належної оцінки протоколам негласних слідчих (розшукових) дій, а також недостатньо зіставив показання Орлова В.В. із результатами НСРД. На думку сторони обвинувачення, саме матеріали НСРД та подальше листування після 2 травня 2024 року у своїй сукупності підтверджують факт попереднього обговорення неправомірної вигоди та її розподілу. Зокрема, прокурор звернув увагу на обставини розмов, у тому числі на питання Орлова В.В. щодо того, якою буде частка Гончара О. з відповідних коштів.
Сторона обвинувачення вважає, що кримінальне правопорушення було закінчене 2 травня 2024 року, коли, за версією прокурора, Орлов В.В. висловив прохання про надання неправомірної вигоди. Те, що неправомірна вигода фактично не була передана, прокурор пояснив необхідністю подальшого проходження адміністративної процедури, очікуванням моменту, коли Орлов В.В. зможе підписати відповідні документи, а також подальшим звільненням Орлова В.В. з посади.
З урахуванням наведеного сторона обвинувачення просила апеляційний суд задовольнити апеляційну скаргу, скасувати виправдувальний вирок суду першої інстанції в оскаржуваній частині та ухвалити нове рішення з урахуванням, на переконання прокурора, повної, всебічної та належної оцінки доказів сторони обвинувачення.
У зв’язку із закінченням відведеного процесуального часу на розгляд справи судове засідання було завершено.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що під час апеляційного розгляду у даному кримінальному провадженні фактично було порушено комплекс взаємопов’язаних питань, які безпосередньо стосуються стандартів справедливого судового розгляду, допустимості доказів та меж допустимого використання оперативних методів у справах про корупційні правопорушення. Ключового значення у цьому контексті набуває належна перевірка доводів щодо можливої провокації злочину, оцінка ролі свідка-викривача та правоохоронних органів у формуванні обставин кримінального провадження, а також повнота дослідження доказів судом першої інстанції. Особливу увагу привертає те, що апеляційні скарги були подані як стороною захисту, так і стороною обвинувачення, причому в окремих аспектах їхні позиції частково збігаються. Зокрема, обидві сторони фактично ставлять під сумнів повноту та послідовність мотивування вироку суду першої інстанції, а також звертають увагу на те, що суд, на їхню думку, не надав належної оцінки всім релевантним обставинам справи та окремим доказам. Така процесуальна ситуація є нетиповою та може свідчити про наявність об’єктивних сумнівів щодо повноти судового розгляду і достатності мотивування ухваленого рішення.
Водночас у межах апеляційного перегляду центральним фактично залишається питання про те, чи не були обставини, покладені в основу обвинувачення, сформовані внаслідок активного втручання свідка або правоохоронних органів. Практика Європейського суду з прав людини послідовно виходить із того, що перевірка доводів про провокацію не може зводитися до формального констатування того, хто саме першим ініціював контакт або чи визнає особа свою вину. Вирішальним є встановлення того, чи існувала у особи попередня схильність до вчинення інкримінованого діяння, чи не мало місце активне стимулювання відповідної поведінки та чи не стало втручання правоохоронних органів або заявника визначальним чинником у розвитку подій.
У цьому контексті додаткового значення набувають висновки суду першої інстанції про недоведеність вини поза розумним сумнівом та сумнівний характер показань ключового свідка — Гончара О. Саме за таких умов апеляційний суд має забезпечити особливо ретельний та змістовний аналіз характеру взаємодії між учасниками подій, ролі свідка-викривача, допустимості використаних доказів та відповідності дій правоохоронних органів стандартам Конвенції. Відсутність повної та переконливої оцінки цих питань може мати вирішальне значення для оцінки загальної справедливості кримінального провадження. При цьому експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють, що відмова обвинуваченого від визнання вини сама по собі не є визначальною для оцінки доводів про провокацію. Вирішальним є з’ясування того, чи існувала попередня схильність особи до вчинення інкримінованого діяння та чи не мали дії правоохоронних органів визначального впливу на формування відповідної поведінки. У цьому контексті практика ЄСПЛ у справі Berlizev v. Ukraine (пп. 45–46) свідчить, що неприйнятність доводів про провокацію була пов’язана не з самим фактом заперечення вини, а з відсутністю можливості здійснити предметний аналіз ролі державних органів у конкретних обставинах справи.Європейський суд з прав людини послідовно зазначає, що застосування оперативних методів допустиме лише за умови дотримання чітких процесуальних гарантій, тоді як докази, отримані внаслідок підбурювання, є несумісними з вимогами Конвенції (Yakhymovych v. Ukraine, пп. 29–31). Обов’язок доведення відсутності провокації покладається на сторону обвинувачення, а національні суди зобов’язані здійснювати активну та всебічну перевірку відповідних доводів (Ramanauskas v. Lithuania, пп. 55–57; Bannikova v. Russia, пп. 54–57). У разі встановлення ознак провокації суд має оцінити вплив відповідних доказів на загальну справедливість провадження (Vanyan v. Russia, пп. 46–49).
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, за таких обставин апеляційний перегляд повинен виконувати не суто формальну функцію перевірки законності вироку, а бути ефективним механізмом усунення можливих недоліків судового розгляду першої інстанції. Це передбачає необхідність повного та неупередженого дослідження всіх релевантних обставин справи, надання належної оцінки доводам обох сторін, а також забезпечення реальної можливості сторонам ефективно представити свої позиції в умовах процесуальної рівності. Лише за умови такого підходу апеляційний суд зможе надати належну відповідь на ключові питання цього провадження та усунути або підтвердити сумніви щодо можливої провокації, допустимості доказів і загальної справедливості кримінального переслідування. З приводу цього ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що кожній стороні має бути надана реальна можливість представити свою позицію в умовах, які не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з опонентом (Ezeoke v. the United Kingdom, п. 51). У справі Đurić v. Serbia (п. 69) Суд наголосив, що право на справедливий розгляд є ефективним лише тоді, коли доводи сторін дійсно «вислухані» та належним чином оцінені. Особливої ваги ці гарантії набувають у справах, де особі загрожують тяжкі покарання (Orhan Şahin v. Türkiye, п. 50).
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
