18. 11. 2025
10 листопада 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52024000000000222 стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації Орлова Володимира Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На засіданні були присутні обвинувачений, його захисники, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
Основним предметом судового засідання був допит обвинуваченого Орлова В.В.
На початку судового засідання суд дослідив переписку в одному з месенджерів на мобільному телефоні Гончара О.В., який є єдиним свідком сторони обвинувачення, із користувачем під ім’ям “Геннадій”, особу якого та його анкетні дані не було встановлено.
У процесі дослідження прокурор звернула увагу, що листування розпочинається 24 квітня 2024 року і починається саме з вхідного дзвінка від “Геннадія”. На переконання прокурора, обвинувачений був обізнаний про їхнє спілкування.
Сторона захисту, своєю чергою, звернула увагу, що в цьому листуванні згадується ще одна особа, яка нібито передавала документи, пов’язані з клопотаннями ТОВ «АльфаВеаХаус», Гончару О.В. Захисники наголосили, що такі відомості суперечать показанням уже допитаних свідків, зокрема директора зазначеного товариства, який заперечив факт передачі документів стороннім особам. На їхню думку, ця переписка могла бути створена штучно стороною обвинувачення.
Крім того, адвокати зауважили, що сторона обвинувачення мала доступ до зазначеної переписки, однак не долучила її до матеріалів справи. На переконання захисників, невчинення таких дій лише підтверджує їхню версію щодо можливих ознак провокації в межах цього провадження, а сама переписка, на їхню думку, додатково підтримує цю версію. Також вони звернули увагу на невелику тривалість телефонних розмов між сторонами.
Прокурор, реагуючи на доводи захисту, зазначила, що створення переписки штучно є малоймовірним, оскільки цей доказ навіть не був долучений стороною обвинувачення до матеріалів кримінального провадження і не використовувався як підстава для доказування.
Враховуючи наведені обставини, зокрема посилання сторони захисту на можливі ознаки провокації злочину, експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують на важливості ретельної та прозорої перевірки таких тверджень судом. Згідно з практикою ЄСПЛ, провокація злочину (entrapment) у розумінні статті 6 Конвенції має місце тоді, коли представники держави або пов’язані з ними особи не лише фіксують уже наявні наміри, а штучно створюють умови для вчинення злочину, підштовхуючи особу до дій, на які вона без зовнішнього впливу не вчинила б (Ramanauskas v. Lithuania, п. 55–57).
Якщо переписка, на яку посилаються захисники, справді може додатково підтверджувати, що ініціатива певних дій або контактів виходила від осіб, пов’язаних зі стороною обвинувачення, це може свідчити не лише про сумнівну достовірність окремого доказу, а й про можливе порушення меж допустимого оперативного впливу держави. У такому випадку провадження потенційно може втратити свій справедливий характер у цілому, адже, за позицією ЄСПЛ, докази, отримані внаслідок провокації, підлягають виключенню, а сама наявність провокації ставить під сумнів добросовісність дій сторони обвинувачення (Vanyan v. Russia, п. 46–49). Ігнорування подібних обставин може поставити під сумнів законність і легітимність усього кримінального процесу, адже перевірка на відсутність елементів провокації є ключовим критерієм дотримання принципів справедливого судового розгляду, гарантованих статтею 6 Конвенції.
У цьому контексті суд зобов’язаний не обмежуватися формальною констатацією наявності чи відсутності переписки, а дати змістовну оцінку її походженню, ролі залучених осіб та тому, чи не створювали ці контакти штучний кримінально-правовий ризик. Важливим є також питання, чому, за твердженнями захисту, сторона обвинувачення, маючи доступ до цієї переписки, не долучила її до матеріалів справи, – таке невикористання потенційно релевантного матеріалу потребує окремого аналізу з погляду принципу «рівності сторін» та обов’язку сторони обвинувачення надавати суду повну та несуперечливу картину подій.
Окремої уваги заслуговують доводи сторони захисту щодо можливої невідповідності між відомостями, що випливають із переписки, та показаннями вже допитаних свідків. Наявність суттєвих розбіжностей між усними свідченнями та письмовими матеріалами (зокрема цифровими доказами) може свідчити про внутрішні суперечності у доказовій базі. У таких ситуаціях, з точки зору стандартів справедливого судового розгляду, суд має продемонструвати підвищену уважність: порівняти показання свідків із вмістом листування, перевірити логічність та послідовність їхніх пояснень і надати мотивовану оцінку тому, яким доказам він надає перевагу та чому.
З позиції експертів моніторингової місії IAC ISHR, ігнорування або поверхнева оцінка можливих елементів провокації, а також наявних суперечностей між різними джерелами доказів може поставити під сумнів не лише законність окремих процесуальних рішень, а й загальну легітимність кримінального провадження. Саме тому судові рішення у цій частині мають бути максимально вмотивованими, демонструвати, що суд усвідомлено перевірив доводи щодо провокації, проаналізував походження та значення відповідних доказів і тим самим забезпечив дотримання стандартів статті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду.
Варто зазначити, що обвинувачення повинне довести вину особи “поза розумним сумнівом”, причому доказування повинно ґрунтуватися на достовірних, чітких та переконливих доказах (Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121). У разі, коли у справі наявні суперечливі або внутрішньо непослідовні показання, особливо з боку осіб, які мають прямий стосунок до подій або організацій, що фігурують у справі, суд зобов’язаний не лише фіксувати ці показання, але й критично їх переосмислювати. У таких випадках застосування презумпції невинуватості та принципу доказування поза розумним сумнівом in dubio pro reo є не питанням розсуду суду, а прямим обов’язком, що випливає зі статті 6 § 2 Конвенції (Telfner v. Austria, п 15).
Крім того, Стаття 6 § 2 вимагає, серед іншого, що тягар доказування лежить на стороні обвинувачення, і будь-які сумніви повинні враховуватись на користь обвинуваченого. Таким чином, презумпція невинуватості буде порушена, коли тягар доказування перекладається з обвинувачення на захист (Tsvetkova and Others v. Russia, п. 192).
У подальшому суд перейшов до допиту обвинуваченого Орлова В.В.
Під час свого допиту він повідомив, що з січня 2021 року по серпень 2024 року працював у Дніпропетровській обласній державній адміністрації, де виконував низку визначених обов’язків. Згодом він обійняв посаду першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації. Орлов В.В. зазначив, що у межах своєї діяльності не мав повноважень надавати обов’язкові вказівки департаментам ОДА, а вся комунікація з ними здійснювалася через відповідних заступників.
Він повідомив, що ініціював службову записку щодо порушення розумних строків розгляду звернень громадян до ОДА. Також пояснив, що Гончар О.В. був його давнім другом, з яким він познайомився ще у 2011 році, і який певний час відігравав важливу роль у його житті. Згодом вони припинили спілкування, але у 2023 році Гончар О.В. знову з’явився, представившись військовим і звернувшись із проханням про допомогу для потреб армії. З певного часу він почав згадувати ситуацію з ТОВ «АльфаВеаХаус», стверджуючи, що представники цього товариства нібито звернулися до нього по допомогу за винагороду.
Обвинувачений зазначив, що зрозумів — опинився у двозначній ситуації, тому згодом свідомо вводив Гончара О.В. в оману, стверджуючи, що займається “вирішенням питання”. Він визнав, що усвідомлював можливу корупційну складову ситуації, проте не повідомив про неї правоохоронні органи через дружні стосунки з Гончаром О.В. та повагу до його статусу військовослужбовця. Орлов В.В. підкреслив, що не був ініціатором зустрічей з Гончаром О.В. і, попри наявність можливості підписати розпорядження щодо ТОВ «АльфаВеаХаус», не зробив цього. Він також підтвердив, що дійсно повідомляв Гончару О.В., що є єдиною посадовою особою, уповноваженою підписати відповідне розпорядження. Зрештою, Орлов В.В. зазначив, що залишив посаду у Дніпропетровській ОВА за згодою сторін.
Враховуючи наведені обставини та показання обвинуваченого, які стосуються суттєвих аспектів кримінального провадження, зокрема тверджень про можливі ознаки провокації, такі дані потребують уважної та зваженої оцінки в межах загальної перевірки доказів у справі. Аналіз подібних тверджень традиційно має вагоме значення для встановлення фактичних обставин та дотримання процесуальної рівноваги між сторонами.
У цьому контексті важливо, щоб оцінка показань здійснювалася з урахуванням об’єктивних критеріїв доказової достовірності й відповідала принципам змагальності та рівності сторін, що є необхідними елементами справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 Конвенції.
У кінці судового засідання сторона захисту заявила клопотання про проведення розшукових заходів та вручення повістки про виклик на допит особі, зазначеній у листуванні, яка, за змістом переписки, передавала документи, що стосувалися клопотань ТОВ «АльфаВеаХаус» Гончару О.В. Адвокати наголосили, що ця особа може мати важливе значення для встановлення фактичних обставин кримінального провадження, однак сторона обвинувачення, на їхню думку, не вжила необхідних заходів для її встановлення та повного дослідження відповідних подій.
Прокурор, у свою чергу, заперечила проти задоволення клопотання, вказавши, що вже задоволене клопотання про огляд мобільного телефона Гончара О.В. забезпечує суд достатньою інформацією для оцінки обставин справи. Вона зазначила, що нове клопотання сторони захисту, на її думку, має на меті затягування процесу, а потреби у встановленні особи немає.
Суд, заслухавши позиції сторін, ухвалив задовольнити клопотання сторони захисту, доручивши НАБУ провести слідчі дії з метою встановлення місцезнаходження та особи свідка, а також вручення йому повістки про виклик до суду.
У ситуації, коли сторона захисту порушила питання про необхідність встановлення особи, згаданої у листуванні, та її можливого значення для з’ясування фактичних обставин кримінального провадження, рішення суду про задоволення відповідного клопотання свідчить про прагнення забезпечити максимально повне дослідження матеріалів справи. Такий підхід узгоджується з принципом всебічності оцінки доказів та демонструє, що суд намагається уникнути ситуацій, у яких не встановлені або неперевірені обставини могли б вплинути на баланс процесуальних прав сторін. Важливо зазначити, що залучення додаткових джерел інформації та ініціювання відповідних процесуальних дій з боку суду сприяють підвищенню рівня об’єктивності при встановленні фактів і відповідають стандартам ретельності, які ЄСПЛ пов’язує зі справедливим судовим розглядом. Такий підхід дозволяє суду отримати повніші дані для подальшої оцінки доказів, не надаючи автоматичної переваги позиції жодної зі сторін.
З приводу експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що Стаття 6 (п.3) (d) Конвенції не вимагає присутності та допиту кожного свідка з боку обвинуваченого; радше, основна мета цього положення (як зазначено словами “за тих самих умов”) полягає у забезпеченні повної “рівності сторін” стосовно даного питання. У своїй практиці Суд сформулював наступний тристоронній тест для оцінки того, чи було дотримано права викликати свідка захисту відповідно до статті 6 (п.3) (d): (1) чи було клопотання про допит свідка достатньо обґрунтованим та відповідним предмету обвинувачення; (2) чи національні суди врахували доречність цих свідчень та надали достатні підстави для свого рішення не дозволити допит свідка в судовому засіданні; та (3) чи рішення національних судів не дозволити допит свідка підірвало загальну справедливість провадження (Škoberne v. Slovenia, п. 99–100).
У цьому контексті ухвала про проведення розшукових заходів та вручення повістки потенційному свідку може розглядатися як прояв процесуальної неупередженості та прагнення забезпечити реальну рівність можливостей сторін під час встановлення обставин справи.
