06. 09. 2025
18 серпня 2025 року у Гусятинському районному суді Тернопільської області відбулось судове засідання в рамках кримінального провадження №42024213220000089 відносно колишнього командира 211-ої понтонно-мостової бригади Сил підтримки ЗСУ Побережнюка Олега Володимировича, якого підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення за ч.4 статті 426 КК України (умисне неприпинення кримінального правопорушення, що вчиняється підлеглим, або ненаправлення військовою службовою особою до органу досудового розслідування повідомлення про підлеглого, який вчинив кримінальне правопорушення, а також інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати, якщо це заподіяло істотну шкоду, в умовах воєнного стану). На засіданні був присутній обвинувачений (у режимі відеозв’язку), захисники (один з них у режимі відеозв’язку), прокурор (теж у режимі відеозв’язку) та головуюча суддя Митражик Е. М.
На початку розгляду клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу сторона захисту повідомила, що один із адвокатів перебуває у відпустці та просив відкласти засідання. Інші захисники підтримали це клопотання, посилаючись на те, що кожен із них відповідає за окремі аспекти захисту. Суд, однак, вирішив спершу розглянути клопотання прокурора без участі згаданого захисника.
З точки зору стандартів статті 6 Конвенції, сама по собі відсутність одного з адвокатів не є ознакою порушення, якщо обвинувачений має доступ до іншої ефективної правової допомоги (Ayetullah Ay v. Turkey, п. 131). Водночас, у випадках, коли відсутній захисник відіграє активну роль у побудові правової позиції, його участь могла б позитивно вплинути на повноту захисту.
Зі стандартів, вироблених ЄСПЛ, випливає, що судовий процес має не лише відповідати формальним критеріям справедливості, але й створювати обставини, які дозволяють усім сторонам реалізувати свої права в повному обсязі. Як зазначено, зокрема, у рішенні Gaggl v. Austria (п. 48), зовнішнє сприйняття справедливості провадження — appearance of fairness — є важливою складовою легітимності правосуддя.
Таким чином, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, враховуючи відсутність ознак процесуального порушення та з урахуванням того, що розгляд питання відбувався за участі інших захисників, дії суду не виглядають такими, що призвели до суттєвого обмеження прав сторони захисту. Водночас, враховуючи, що відсутній захисник брав участь у формуванні правової позиції, забезпечення його присутності могло б слугувати додатковою гарантією повноти захисту та позитивно вплинути на сприйняття процесу як збалансованого й неупередженого.
Під час засідання суд розглянув клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою. В обґрунтування прокурор зазначив, зокрема, що судовий розгляд ще не завершено, допити свідків тривають, а ризики, передбачені статтею 177 КПК України, не втратили актуальності. Він посилався на тяжкість інкримінованого діяння, можливий тиск на учасників процесу, ризик втечі, перешкоджання встановленню істини, а також можливість вчинення нових правопорушень, включно з дезертирством. Окремо було наголошено, що застосування альтернативного запобіжного заходу не забезпечить виконання процесуальних обов’язків. У зв’язку з цим прокурор просив продовжити строк тримання під вартою на 60 днів, залишивши чинним розмір застави — 3 028 000 грн.
Сторона захисту, у свою чергу, поставила під сумнів належність обґрунтування клопотання, вказавши на повторюваність та шаблонність викладених ризиків. Захисники зазначили, що формулювання практично не змінюються протягом усього провадження, а посилання на ризики залишаються загальними і не підтверджуються жодними новими доказами. Також звернуто увагу на некоректне зазначення процесуального статусу особи як “підозрюваний”, що, на думку захисту, свідчить про відсутність індивідуалізованого підходу.
Окремо захист наголосив на непропорційності визначеного розміру застави, який, попри неодноразове зниження, залишається надмірним з огляду на реальний дохід обвинуваченого. Була надана фінансова документація, що підтверджує його щомісячний заробіток у межах 22–25 тис. грн, а з урахуванням винагород — до 55–65 тис. грн. Крім того, було підкреслено, що стан здоров’я обвинуваченого суттєво погіршився в умовах утримання, про що свідчать численні звернення до військового госпіталю (14 разів за 8 місяців), наявність хронічних захворювань і невиконане рішення суду про проведення повного медичного обстеження.
З огляду на викладене, сторона захисту просила суд відмовити у задоволенні клопотання прокурора, змінити запобіжний захід на цілодобовий домашній арешт і визначити прийнятний розмір застави.
Заслухавши сторони, суд дійшов висновку про наявність підстав для продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до 17 жовтня 2025 року, при цьому зменшивши розмір застави до 1 514 000 грн (приблизно 31.540 євро).
Під час моніторингу цього судового засідання спостерігачами IAC ISHR було зафіксовано низку обставин, які, з огляду на практику ЄСПЛ, можуть містити ознаки порушення права на справедливий суд у контексті статті 6 ЄКПЛ та статті 5 Конвенції.
Щодо ризиків та обґрунтованості тримання під вартою. У межах моніторингу цього кримінального провадження експерти IAC ISHR неодноразово здійснювали аналіз клопотань сторони обвинувачення про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зазначені клопотання містять фактично ідентичні обґрунтування ризиків, які, як видається, носять типовий і шаблонний характер, не відображаючи належним чином конкретних обставин справи та не супроводжуючись достатньо індивідуалізованими аргументами.
Особливе занепокоєння викликає той факт, що в клопотанні, розглянутому на даному засіданні, обвинувачений був помилково зазначений у процесуальному статусі “підозрюваного”, попри скерування обвинувального акта до суду, через що прокурор на даному засіданні визнав наявність “описок” у своєму клопотанні. Така технічна неточність, зафіксована також у попередньому засіданні (див. Моніторинг кримінального провадження Побережнюка О.В. від 25 червня 2025 року), де інший прокурор визнав “помилки” в аналогічному клопотанні, свідчить про відсутність належного рівня уважності при підготовці документів, які є ключовими підставами для продовження позбавлення волі. Це, в сукупності з відсутністю нових фактичних даних, може ставити під сумнів обґрунтованість подальшого тримання під вартою.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що з плином часу ризики, які виправдовують позбавлення волі, повинні бути переоцінені, і їх не можна використовувати необмежено як абстрактне обґрунтування продовження тримання особи під вартою. У справі Gomes Costa v. Portugal (п. 73–79) Суд підкреслив, що кожне нове рішення щодо продовження запобіжного заходу має базуватися на актуальній оцінці обставин і супроводжуватися переконливим обґрунтуванням, а не шаблонним відтворенням попередніх формулювань.
Так само у справі Sardar Babayev v. Azerbaijan (п. 50–51) ЄСПЛ вказав, що абстрактне й стереотипне повторення переліку ризиків без зазначення, чому вони є актуальними саме у конкретній ситуації, становить порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. Органи влади мають не лише називати відповідні підстави, а й підтверджувати їх конкретними фактами, що стосуються цієї справи. Використання одного й того самого шаблону без додаткових пояснень упродовж кількох місяців може свідчити про автоматизм у застосуванні запобіжного заходу.
У справі Tiron v. Romania (п. 39) Суд прямо наголосив, що суд зобов’язаний щоразу здійснювати самостійну оцінку підстав тримання під вартою. Використання однотипних і формальних формулювань без належного урахування плину часу є несумісним із вимогами статті 5 §3 Конвенції. Аналогічний підхід простежується у справі Maassen v. the Netherlands (п. 62), де зазначено, що з плином часу тягар обґрунтування лише зростає, і державні органи мають надавати щораз переконливіші докази актуальності ризиків.
Суд також підкреслює, що хоча тяжкість покарання є релевантною, вона не може слугувати єдиною підставою для припущення про ризик втечі. Такий підхід є занадто спрощеним. У справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124) наголошено, що необхідність продовження позбавлення волі повинна оцінюватися не абстрактно, а з урахуванням конкретного процесуального контексту та інших релевантних чинників, які можуть зменшити ймовірність настання зазначених ризиків.
Крім того, відповідно до позиції ЄСПЛ у справі Vrencev v. Serbia (п. 59), навіть якщо позбавлення волі відповідає національному законодавству, воно має відповідати принципу необхідності у демократичному суспільстві. Тримання під вартою є крайньою мірою, яка може бути застосована лише у випадках, коли менш суворі альтернативи не є достатніми для досягнення процесуальних цілей.
Таким чином, у світлі зазначеної практики ЄСПЛ, наведені у клопотанні сторони обвинувачення формулювання не виглядають достатньо переконливими для обґрунтування необхідності подальшого позбавлення особи свободи — особливо з урахуванням тривалого строку тримання під вартою, відсутності належної реакції на погіршення стану здоров’я обвинуваченого та невиконання судової ухвали щодо його медичного обстеження. У подібних умовах зростає ризик поступової втрати виняткового характеру тримання під вартою, яке, замість бути обґрунтованим конкретними, актуальними та належним чином встановленими підставами, перетворюється на засіб процесуального спрощення.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR зі зростаючим занепокоєнням фіксують тенденцію до усталеної практики автоматичного продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без належного оновлення і переоцінки ризиків. Як правило, ми спостерігаємо лише поступове зниження розміру застави — водночас сама сутність питання про те, чи є подальше тримання особи під вартою виправданим за Конвенцією, втрачає центральне значення. Аргументація, яка одного разу була покладена в основу рішення про застосування запобіжного заходу, у подальшому часто не піддається перегляду відповідно до змін обставин справи. Така практика суперечить як вимогам статті 5 Конвенції, так і положенням національного законодавства, які передбачають необхідність оцінювати кожне нове клопотання окремо, на основі актуального аналізу всіх релевантних ризиків.
За таких умов з’являються ознаки формування презумпції залишення особи під вартою, що прямо суперечить стандартам ЄСПЛ, згідно з якими саме держава зобов’язана кожного разу переконливо доводити необхідність обмеження особистої свободи — із застосуванням найменш інтенсивного втручання, достатнього для досягнення цілей кримінального провадження.
У межах розгляду питання про продовження запобіжного заходу суд ухвалив рішення про зменшення суми застави. Проте, незважаючи на її перегляд, аналіз майнового становища обвинуваченого викликає обґрунтовані сумніви щодо реалістичності сплати такої суми. Зафіксовані доходи не дозволяють розглядати визначену заставу як досяжну, що, фактично, продовжує створювати для обвинуваченого фінансово обтяжливу ситуацію та зводить можливість звільнення під заставу до суто теоретичної.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють, що непропорційно високий розмір застави, який перевищує фінансові можливості особи, фактично дорівнює відмові у звільненні під заставу. Такий підхід може бути несумісним із вимогами пункту 3 статті 5 Європейської конвенції з прав людини, яка гарантує право на звільнення під заставу за наявності відповідних гарантій.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що метою застави є не покарання чи забезпечення відшкодування збитків, а гарантування явки обвинуваченого до суду. Визначаючи суму, суди повинні враховувати фінансову ситуацію конкретної особи, і неврахування цього фактора може призвести до непропорційного втручання в право на свободу. У справі Mangouras v. Spain (п. 78, 80) Суд окремо підкреслив, що сума застави повинна бути індивідуалізованою, адекватною і належним чином обґрунтованою в судовому рішенні.
У цьому контексті відсутність доступної альтернативи триманню під вартою через надмірно високий розмір застави може бути розцінена як ситуація, яка не відповідає стандартам Конвенції щодо пропорційності та необхідності обмеження свободи у демократичному суспільстві.
Щодо стану здоров’я обвинуваченого. Сторона захисту послідовно звертає увагу суду на стан здоров’я Побережнюка О.В., зокрема на наявність у нього хронічних захворювань і їхнє погіршення в умовах тримання під вартою. Ці твердження підтверджуються відповідними медичними висновками, а також фактами частих звернень до військового госпіталю — загалом 14 разів протягом періоду тримання під вартою. Особливе занепокоєння викликає відсутність очевидної реакції суду на ці обставини як під час засідання, так і в тексті судової ухвали. Це породжує сумніви щодо того, чи було цим аспектам надано належну оцінку. Додатковим аргументом слугує ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 25 червня 2025 року, якою було зобов’язано органи державної влади забезпечити повне медичне обстеження обвинуваченого. Станом на дату проведення моніторингу це рішення залишалося невиконаним.
У цьому контексті слід нагадати, що тримання під вартою не повинно ставити під загрозу інші невід’ємні права, зокрема право на життя, здоров’я та фізичну недоторканність. Ігнорування медичних показань може поставити під сумнів відповідність умов тримання стандартам, встановленим статтею 3 Конвенції. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що заборона катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження є абсолютною та не підлягає жодним виняткам. У справі Morabito v. Italy (п. 101) Суд підкреслив, що при оцінці сумісності тримання під вартою з вимогами статті 3 необхідно враховувати: (a) стан здоров’я особи; (b) якість наданої медичної допомоги; (c) доцільність продовження тримання під вартою з урахуванням медичного стану.
Як вказано у справі Rooman v. Belgium (пп. 142–143), держава зобов’язана забезпечити, щоб умови утримання осіб під вартою були сумісними з людською гідністю, щоб особи не зазнавали страждань чи труднощів понад рівень, властивий позбавленню волі як такому, а їхнє здоров’я — включно з наданням необхідної медичної допомоги — було захищене належним чином. Особа під вартою перебуває у вразливому становищі, а отже держава несе підвищене зобов’язання щодо її захисту.
Крім того, тривале невиконання рішення суду, яким передбачено надання медичної допомоги, підриває ефективність судового контролю та довіру до правосуддя. У справі Kural v. Turkey (п. 61) ЄСПЛ підкреслив, що невиконання судового рішення нівелює саму суть “судового розгляду” у розумінні статті 6 Конвенції.
У сукупності зазначене посилює занепокоєння щодо якості оцінки медичних факторів у межах процесу продовження запобіжного заходу. Фіксується ризик того, що особливості стану здоров’я обвинуваченого не були належним чином враховані, що, в поєднанні з відсутністю прогресу в медичному обстеженні, може створювати ризик порушення не лише статті 5 § 3 Конвенції, але й статті 3 — у її фундаментальному значенні.
З огляду на зазначене, провадження потребує подальшого моніторингу.
