8 липня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52023000000000202 відносно колишнього голови Верховного Суду Князєва Всеволода Сергійовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди з використанням наданої їй влади чи службового становища – в особливо великому розмірі). У залі судового засідання були присутні захисники, обвинувачений, прокурор та колегія суддів з головуючим Мойсаком С.М.

Основною процесуальною дією цього судового засідання було дослідження доказів, зокрема — аудіозаписів, отриманих у результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Дослідження здійснювалося на підставі відповідних клопотань сторони захисту. Вказані записи стосуються подій початку 2023 року та, за твердженням сторін, є одними з ключових джерел доказової інформації у справі.

Захисники та обвинувачений звернули увагу на низку аспектів, які, на їхню думку, мають істотне значення для оцінки достовірності та допустимості доказів. Зокрема, аргументація сторони захисту включала наступне:

• органи слідства здійснювали прослуховування діяльності адвоката (Горецького О.В.), що, на переконання захисту, є порушенням адвокатської таємниці, а відтак відповідні матеріали не повинні були прийматися як докази;

• слідство інкримінує обвинуваченому створення злочинного об’єднання з метою вирішення справ корупційним шляхом, однак на прослуханих аудіозаписах про це не згадується жодного разу;

• Горецький О.В. оперував значними сумами коштів, однак пояснення прокурора, що ці кошти є частиною неправомірної вигоди, яку інкримінують обвинуваченому, — це лише одна з можливих версій;
  
• корупційний розподіл ініціював один із учасників аудіозаписів (Горбуров К.), який, за словами захисту, підштовхував Горецького О.В. до протиправних дій, однак сам Горбуров К. уникнув кримінальної відповідальності;

• Горецького О.В. вже засуджено за одержання неправомірної вигоди, він уклав угоду зі слідством і в майбутньому даватиме покази як свідок. На думку захисту, з огляду на тиск кримінального провадження, покладатися на його свідчення як на об’єктивні не можна — виникають обґрунтовані сумніви в їх достовірності;
  
• сторона обвинувачення, за оцінкою захисту, вдається до припущень замість доведених фактів;

• на окремих аудіозаписах неможливо однозначно встановити, кому належать голоси, що унеможливлює їх достовірну ідентифікацію.

У сукупності ці обставини, на думку сторони захисту, свідчать про наявність істотних сумнівів щодо доведеності викладених в обвинувальному акті фактів та підривають надійність доказової бази обвинувачення.

Прокурор, у свою чергу, зазначив, що сама сторона захисту визнала наявність на аудіозаписах ознак діяльності організованої злочинної групи та корупційних правопорушень, а отже, проведені слідчі дії, включно з прослуховуванням адвоката, були, на його думку, правомірними. Також він наголосив, що в основу обвинувачення покладено передусім кошти, вилучені на робочому місці та в житлі обвинуваченого.

У подальшому суд дозволив прокурору оголосити перелік матеріалів, які прокурор бажає долучити як докази. Суд також запевнив, що стороні захисту буде надана можливість висловити заперечення щодо вищевказаних матеріалів.

З огляду на вищезазначене, експерти моніторингової місії IAC ISHR акцентують увагу на тому, що в межах кримінального провадження вкрай важливо забезпечити для обвинуваченого не лише формальну, а й реальну можливість ефективно оскаржувати докази, надані стороною обвинувачення. Право ставити під сумнів достовірність таких доказів, заперечувати їх допустимість, а також впливати на їхню оцінку судом є фундаментальним елементом права на захист у розумінні статті 6 §1 Конвенції.

Це особливо актуально у випадках, коли результат судового розгляду напряму залежить від якості, достовірності та способу отримання доказів. У цьому контексті принцип справедливості вимагає, щоб:

• обвинувачений мав дієвий механізм перевірки допустимості й автентичності доказів;
• суд зобов’язаний оцінювати їхню належність і достовірність з урахуванням способу отримання, відповідності правовим стандартам і наявності процесуальних порушень;
• процесуальні рішення, що стосуються доказів, були належним чином вмотивовані.

Європейський суд з прав людини послідовно підкреслює, що ігнорування суттєвих доводів сторони захисту без належної аргументації може розглядатися як порушення права на справедливий судовий розгляд (Budak v. Turkey, п. 70–73).

У світлі зазначеного, надзвичайно важливо, щоб сторона захисту мала реальну та неформальну можливість заперечувати допустимість матеріалів, у тому числі й аудіозаписів, які були раніше долучені стороною обвинувачення та досліджувалися під час поточного судового засідання.

Окрему увагу заслуговують доводи сторони захисту щодо невідповідності між змістом обвинувального акта та фактичними обставинами, зафіксованими в аудіозаписах, які використовуються як докази. Експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що суд зобов’язаний не обмежуватися фіксацією таких зауважень, а має надати їм належну правову оцінку з урахуванням стандарту доказування в кримінальному процесі — «поза розумним сумнівом».

Ігнорування подібних розбіжностей або їх залишення без належного аналізу може поставити під сумнів об’єктивність і неупередженість судового розгляду, а також викликати занепокоєння громадськості щодо легітимності та справедливості судового процесу.

Справедливе правосуддя — це не лише результат, а й процедура. Суд зобов’язаний забезпечувати не просто дотримання формальних норм, а й створювати для всіх учасників процесу та зовнішніх спостерігачів переконливе враження відкритого, неупередженого й об’єктивного розгляду. Саме за таких умов можливе формування довіри до суду як до інституції, що гарантує дотримання прав людини, що є центральною вимогою статті 6 Конвенції.

У контексті досліджених доказів та висловлених стороною захисту сумнівів щодо їхньої достовірності та допустимості, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на пункт 2 статті 6 Європейської конвенції з прав людини, який закріплює принцип «in dubio pro reo» — тобто тлумачення всіх невирішених сумнівів щодо винуватості особи на її користь.

Цей підхід є фундаментальною гарантією справедливого судового розгляду в кримінальному провадженні, і неодноразово знаходив своє підтвердження в практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, у справі Kolompar v. Serbia (п.16) Суд наголосив, що у кримінальному судочинстві мають бути дотримані дві основоположні вимоги:

1. Сторона обвинувачення зобов’язана довести вину обвинуваченого поза розумним сумнівом;
2. Усі сумніви щодо достовірності доказів мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а не в його шкоду.

Подібну позицію Суд підтвердив у справі Telfner v. Austria (п. 15), де зазначив, що національні суди не повинні діяти, виходячи з упередженого припущення про винуватість особи. Обов’язок доведення вини без жодних сумнівів покладається на обвинувачення, а будь-яка невизначеність або двозначність у доказах має інтерпретуватися на користь підсудного.

У світлі наведеного, при оцінюванні доказів у межах даного кримінального провадження, особливо тих, достовірність і допустимість яких викликає обґрунтовані сумніви, суд зобов’язаний діяти відповідно до зазначених стандартів, уникаючи перенесення тягаря доведення на сторону захисту або формування рішення на підставі припущень. Недотримання цих вимог може свідчити про порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції.

Також, варто додати, що відповідно до практики ЄСПЛ: “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п.43). Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і особа є винною у його вчиненні. 

Крім того, повинні бути “правдоподібні підстави” (факти або інформація), що здатні переконати об’єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити правопорушення. Те, що можна вважати “правдоподібним”, залежить від усіх обставин (Parildak v. Turkey, п. 59).

Недостатньо обґрунтовані рішення можуть також порушувати презумпцію невинуватості згідно зі статтею 6 (п. 2) Конвенції, оскільки (i) вони можуть не відповідати основній вимозі кримінального правосуддя, згідно з якою обвинувачення повинно довести свою правоту поза будь-яким розумним сумнівом, та (ii) такі рішення можуть таким чином не відповідати одному з фундаментальних принципів кримінального права, а саме in dubio pro reo (Keri̇moğlu v. Turkey, п. 67).

Також експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на те, що сторона обвинувачення в межах досудового розслідування здійснювала прослуховування в кабінеті адвоката. У результаті органи слідства отримали доступ до інформації щодо діяльності адвоката, його правових позицій у низці справ, що в сукупності становить зміст адвокатської таємниці. Тому не можна однозначно стверджувати, що твердження сторони захисту про порушення адвокатської таємниці є об’єктивно безпідставними, адже така ситуація, згідно з практикою ЄСПЛ, містить ознаки порушення положень Європейської конвенції з прав людини.

Водночас, зважаючи на позицію обвинувачення, озвучену під час судового засідання, а саме — твердження прокурора про те, що представники захисту начебто визнали наявність у прослуханих записах ознак корупційних правопорушень і діяльності організованої злочинної групи, не можна цілком виключити й аргументи сторони обвинувачення, які потребують ретельної перевірки.

У подібних чутливих ситуаціях національні суди зобов’язані забезпечити особливо ретельну, зважену та неупереджену оцінку кожної обставини, дотримуючись принципу справедливого балансу між інтересами ефективного розслідування та захистом фундаментальних прав особи, зокрема — права на конфіденційність і права на захист.

ЄСПЛ неодноразово повторював, що оскільки будь-яке спілкування між адвокатами та їхніми клієнтами має право на посилений захист відповідно до Конвенції. Окрім того, для цілей статті 8 ЄКПЛ не має вирішального значення, чи уклав адвокат на момент конкретної розмови офіційний договір про юридичне представництво з клієнтом (Denysyuk and Others v. Ukraine, п. 145-146). Крім того, ЄСПЛ неодноразово повторював важливість конкретних процесуальних гарантій, коли йдеться про захист конфіденційності обміну інформацією між адвокатами та їхніми клієнтами, а також професійної таємниці. Він підкреслює, що згідно зі статтею 8 Конвенції листування між адвокатом та його клієнтом і, загалом, усі форми спілкування між ними, незалежно від їх мети, мають привілейований статус щодо їх конфіденційності. Крім того, він надає особливого значення ризику порушення адвокатської професійної таємниці, оскільки це є основою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом і може вплинути на належне відправлення правосуддя (Kulák v. Slovakia, п. 75). 

Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.