17. 12. 2025
9 грудня 2025 року в Івано-Франківському міському суді Івано-Франківської області у рамках кримінального провадження №12025090000000113 (справа – 344/19286/25) відбулось судове засідання щодо Момотюка Сергія Олександровича, підозрюваного в вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 189 КК України (пособництво в вимаганні, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах, або вчинене організованою групою чи в умовах воєнного або надзвичайного стану, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження). У судовому засіданні брали участь підозрюваний, захисник, прокурор та головуюча суддя Мелещенко Л.В.
Основним предметом судового засідання було клопотання сторони захисту щодо зміни запобіжного заходу стосовно підозрюваного.
Обґрунтовуючи необхідність задоволення свого клопотання захисник наголосив, що ухвали слідчого судді від 05.09.2025 та 30.10.2025 про застосування і продовження тримання під вартою були постановлені без належного доказового обґрунтування та з порушенням принципу винятковості цього запобіжного заходу. На думку сторони захисту, ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не підтверджені жодними конкретними доказами і фактично зводяться до тяжкості інкримінованої статті та санкції, що суперечить вимогам національного законодавства та стандартам ЄСПЛ.
Захисник також вказав на сумнівну обґрунтованість самої підозри, повідомленої підозрюваному, звертаючи увагу на штучне об’єднання у межах одного кримінального провадження семи не пов’язаних між собою епізодів. Крім того, на думку захисника, суд не надав належної оцінки доказам сторони захисту, зокрема тим, що спростовують версію обвинувачення щодо місцезнаходження підозрюваного у певні дати та підтверджують наявність у нього алібі.
Окремо він наголосив на наявності у підозрюваного міцних соціальних зв’язків: постійного місця проживання, належної процесуальної поведінки у попередніх судових провадженнях, активної волонтерської діяльності на користь Сил оборони України, наявності трьох неповнолітніх дітей, яких він утримує та виховує, а також підтримки тісних сімейних зв’язків з матір’ю та сестрою. Сукупність цих обставин, на переконання захисту, істотно знижує ризики ухилення від правосуддя або перешкоджання кримінальному провадженню.
За таких умов адвокат вважає, що застосування більш м’якого запобіжного заходу — цілодобового або нічного домашнього арешту з електронним контролем або застави у розмірі 80 прожиткових мінімумів — є достатнім і пропорційним для забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного. У зв’язку з цим сторона захисту просила змінити підозрюваному запобіжний захід та забезпечити дотримання принципів необхідності, пропорційності й індивідуального підходу. Підозрюваний підтримав позицію свого захисника.
У свою чергу, прокурор заперечував проти задоволення вищезазначеного клопотання та наголосив, що ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не встановили підстав для визнання повідомленої підозри необґрунтованою — як на етапі обрання запобіжного заходу, так і під час подальшого продовження строку тримання під вартою. Також він зазначив, що ризики, передбачені статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України, не зменшилися і не втратили своєї актуальності, а отже й надалі обґрунтовують необхідність застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Крім того, прокурор підкреслив, що судами вже було оцінено можливість застосування застави, однак підстав для її визначення встановлено не було. З огляду на вищезазначене, він просив відмовити у задоволенні клопотання сторони захисту.
Заслухавши сторони, суд ухвалив залишити клопотання сторони захисту щодо зміни запобіжного заходу без задоволення.
З огляду на наведене, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що розгляд клопотань про зміну запобіжного заходу, пов’язаного з триманням особи під вартою, потребує від національних судів особливо виваженого та індивідуалізованого підходу з урахуванням виняткового характеру цього запобіжного заходу як найбільш інтенсивного втручання у право на свободу. Відповідно до стандартів статті 5 Європейської конвенції з прав людини та усталеної практики ЄСПЛ, оцінка доцільності подальшого тримання під вартою має ґрунтуватися на аналізі наявності реальних, актуальних і конкретних ризиків, а також на перевірці того, чи можуть ці ризики бути належним чином мінімізовані шляхом застосування альтернативних запобіжних заходів. Формальне посилання виключно на тяжкість інкримінованого злочину або суворість можливого покарання саме по собі не розглядається ЄСПЛ як достатнє обґрунтування для тривалого обмеження свободи.
У цьому контексті заслуговують на увагу доводи сторони захисту щодо соціальних зв’язків підозрюваного, його попередньої процесуальної поведінки, сімейних обставин та волонтерської діяльності. Згідно з підходом ЄСПЛ, такі обставини можуть розглядатися національними судами у сукупності як чинники, що мають значення для оцінки ризиків ухилення від правосуддя чи перешкоджання кримінальному провадженню. Відсутність належного відображення таких факторів у судовій мотивації або їх поверхневий аналіз можуть створювати враження формалізованого підходу до питання продовження тримання під вартою.
Крім того, експерти моніторингової місії IAC ISHR відзначають, що аргументація сторони обвинувачення щодо збереження ризиків та відсутності підстав для визначення застави потребує чіткої та актуалізованої оцінки з урахуванням плину часу, а також нових даних, наданих стороною захисту. У таких ситуаціях важливим є демонстрування судом реального судового контролю, що полягає не лише у формальній перевірці законності попередніх рішень, але й у самостійній оцінці актуальності підстав для подальшого обмеження свободи саме на відповідному етапі провадження. Саме якість такої оцінки має визначальне значення для відповідності процесу гарантіям статті 5 ЄКПЛ та запобігання свавільному позбавленню свободи.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що ризики, на які посилаються органи влади, повинні бути належним чином обґрунтовані, а відповідні міркування не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Зокрема, ризик втечі не може оцінюватися виключно з огляду на суворість можливого покарання, а має визначатися з урахуванням сукупності факторів, таких як особистість підозрюваного, його соціальні та сімейні зв’язки, майновий стан і характер зв’язків з відповідною юрисдикцією. Аналогічно, ризик незаконного впливу на свідків повинен ґрунтуватися на конкретних фактичних даних, а не на припущеннях. Суд також має враховувати, що відповідно до статті 5 § 3 Конвенції, за можливості забезпечення належної процесуальної поведінки за допомогою альтернативних заходів, подальше тримання під вартою потребує особливо переконливої мотивації (Radonjić and Romić v. Serbia, пп. 64–67, 70).
У світлі викладеного не вбачається, що доводи сторони захисту у цій частині були очевидно безпідставними або такими, що не потребували детальної судової оцінки.
Окремої уваги, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, заслуговують твердження сторони захисту щодо можливого алібі підозрюваного. За таких обставин національні суди мають перевіряти релевантні фактичні дані з метою виключення альтернативних версій подій, на яких ґрунтується підозра, оскільки ступінь її обґрунтованості безпосередньо впливає на оцінку пропорційності застосування найбільш суворого запобіжного заходу. Поверхневий розгляд або ігнорування таких аргументів може поставити під сумнів ефективність судового контролю та відповідність процесу гарантіям статей 5 і 6 ЄКПЛ.
У цьому контексті ЄСПЛ послідовно зазначає, що презумпція невинуватості, закріплена у статті 6 § 2 Конвенції, вимагає утримання судових органів від попереднього формування уявлення про винуватість особи, а тягар доказування лежить на стороні обвинувачення; будь-які сумніви мають тлумачитися на користь обвинуваченого (окрема думка ad hoc судді Sancin, п. 2, Bavčar v. Slovenia). Доведення обвинувачення має ґрунтуватися на чітких, переконливих і достовірних доказах, достатніх для досягнення стандарту «поза розумним сумнівом» (Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121).
Крім того, спостерігачі IAC ISHR зафіксували, що інформація про проведення судового засідання була відсутня в офіційному розкладі суду, внаслідок чого учасники провадження до останнього моменту не володіли відомостями щодо часу та місця його проведення. Такі організаційні обставини можуть об’єктивно ускладнювати реалізацію процесуальних прав сторін та породжувати сумніви щодо ефективного забезпечення права на доступ до суду і принципу правової визначеності як складових права на справедливий суд відповідно до статті 6 ЄКПЛ.
ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що право на доступ до суду має бути практичним і ефективним, а не лише теоретичним чи ілюзорним (Zubac v. Croatia, пп. 77–78, 80). А будь-які обмеження цього права повинні переслідувати легітимну мету та бути пропорційними у світлі конкретних обставин справи (Renouard v. France, п. 36).
З урахуванням наведених спостережень справа рекомендується до подальшого моніторингу з метою оцінки дотримання стандартів справедливого судового розгляду та гарантій від свавільного обмеження свободи.
