28 липня 2025 року у Київському апеляційному суді відбувся розгляд апеляційної скарги на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва про продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою у рамках справи №757/27525/23 (кримінальне провадження № 62022080020000039) відносно колишнього начальника управління СБУ в Автономній республіці Крим Кулініча Олега Миколайовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.111, ч. 3 ст. 255, ч.1 ст. 263, ч. 5 ст. 407, ч. 4 ст. 410 КК України (державна зрада, пособництво у передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; створення, керівництво злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь у ній). На засіданні був присутній обвинувачений, захисники (один з них по відеозв’язку), прокурор та колегія суддів: Ігнатюк О.В., Рудніченко О.М. та головуюча Свінціцька О.П.

На момент проведення судового засідання щодо обвинуваченого Кулініча О. М. продовжує діяти запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення альтернативного розміру застави. Цей запобіжний захід неодноразово продовжувався.

На початку судового засідання один із суддів колегії — Ігнатюк О.В. — заявив самовідвід, посилаючись на те, що раніше перебував у службових стосунках із одним із захисників у справі, і тому не може гарантувати власну неупередженість. За словами судді, про ці обставини йому стало відомо безпосередньо перед початком засідання.

Жодна зі сторін — ані обвинувачення, ані захист — не заперечувала проти задоволення заявленого самовідводу. Суд, заслухавши сторони, ухвалив задовольнити самовідвід.

З огляду на обставини, за яких суддя Ігнатюк О.В. ініціював самовідвід, експерти моніторингової місіїIAC ISHR зазначають, що такі дії відповідають вимогам не лише національного процесуального законодавства, але й стандартам, закріпленим у практиці ЄСПЛ.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що довіра громадськості до суду є необхідною умовою легітимності правосуддя в демократичному суспільстві. У цьому контексті надзвичайно важливо не лише виключити реальну упередженість суддів, а й забезпечити відсутність навіть її зовнішніх ознак. Правосуддя повинно не лише здійснюватися, але й справляти враження справедливого. Саме тому для забезпечення права на справедливий суд необхідно усувати будь-які, навіть найменші, сумніви щодо можливої упередженості. Усунення навіть видимості неупередженості має розглядатися як невід’ємна складова гарантій, передбачених статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Будь-яка тінь сумніву щодо неупередженості суду здатна підірвати легітимність навіть об’єктивно справедливого рішення, і в подальшому бути причиною його скасування.

Європейський суд з прав людини підкреслює, що неупередженість зазвичай означає відсутність упередженого ставлення, і її наявність або відсутність може встановлюватися різними способами. Відповідно до усталеної практики Суду, у контексті статті 6 п. 1 Конвенції неупередженість оцінюється за двома критеріями:

• Суб’єктивним, що передбачає аналіз особистих переконань і поведінки конкретного судді з метою з’ясування, чи мав він будь-яку зацікавленість або упередженість у конкретній справі;
• Об’єктивним, який полягає у перевірці, чи забезпечує сам судовий орган, зокрема його склад, достатні гарантії, що виключають будь-які обґрунтовані сумніви щодо його неупередженості.

При цьому зовнішній вигляд ситуації також має принципове значення. Як зазначає Суд, «правосуддя має не лише здійснюватися, але й виглядати справедливим». На кону стоїть довіра громадськості до судів, яку в демократичному суспільстві необхідно зберігати (див. Ismailaj and Others v. Albania, пп. 34, 37). Відповідно, кожен суддя, щодо якого існують законні підстави сумніватися у неупередженості, повинен утриматися від участі у розгляді справи. Інакше навіть об’єктивно справедливе рішення може бути поставлене під сумнів через втрату довіри.

У рішенні Kezerashvili v. Georgia (пп. 85–88) ЄСПЛ підтвердив, що неупередженість має бути очевидною також з точки зору стороннього спостерігача — тобто особи, яка безупередньо оцінює ситуацію, не будучи її безпосереднім учасником.

Більше того, якщо існують законні підстави сумніватися в неупередженості судді, саме суддя зобов’язаний заявити самовідвід. У випадках, коли національне законодавство прямо встановлює такий обов’язок, саме суддя має виявляти обставини, що перешкоджають його участі у розгляді справи, і:

• або заявляти самовідвід;
• або, у ситуаціях, коли формальних підстав для автоматичного відводу не існує, — повідомити про ці обставини сторони, щоб надати їм можливість ініціювати відвід.

Особливої ваги набуває видимість неупередженості: якщо ситуація створює враження можливої упередженості або викликає об’єктивні сумніви, про неї має бути своєчасно повідомлено на початку розгляду. При цьому необхідно провести ретельну оцінку всіх релевантних обставин для прийняття рішення щодо доцільності відводу (див. A and B v. Malta, пп. 58, 66).

Такий процес є ключовою процесуальною гарантією, що забезпечує реальне та видиме дотримання стандартів як суб’єктивної, так і об’єктивної неупередженості, закріплених у статті 6 Конвенції.

Враховуючи викладене, зокрема обставини, зафіксовані під час судового засідання, а також відповідні підходи Європейського суду з прав людини щодо гарантій неупередженості, експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що дії суду були спрямовані на усунення можливих сумнівів у неупередженості складу суду, що відповідає стандартам статті 6 Конвенції.