28. 10. 2025
17 жовтня 2025 року у Київському апеляційному суді відбувся розгляд апеляційної скарги на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва про продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою у рамках справи №757/27525/23 (кримінальне провадження № 62022080020000039) відносно колишнього начальника управління СБУ в Автономній республіці Крим Кулініча Олега Миколайовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.111, ч. 3 ст. 255, ч.1 ст. 263, ч. 5 ст. 407, ч. 4 ст. 410 КК України (державна зрада, пособництво у передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; створення, керівництво злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь у ній). На засіданні був присутній обвинувачений, захисники, прокурор та колегія суддів з головуючою Рудніченко О.В.
Основним предметом судового засідання була апеляційна скарга сторони захисту на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченого.
На початку судового засідання суд розглянув клопотання присутнього в залі журналіста щодо здійснення відеофіксації судового процесу. Суд зазначив, що після оголошення перерви в попередньому засіданні з’ясував мотиви суду першої інстанції щодо проведення засідань у закритому форматі. Як зазначено в ухвалах суду першої інстанції, засідання проводяться в закритому режимі у зв’язку з дослідженням доказів, які становлять таємницю слідства.
Прокурор, висловлюючи свою позицію, наголосив, що у разі відеофіксації судового процесу в апеляційній інстанції може відбутися розголошення відомостей, які становлять таємницю слідства. Крім того, він звернув увагу, що публічна фіксація засідання може дозволити потенційним невстановленим підозрюваним ознайомитися з характером і змістом доказів. Враховуючи наведені аргументи, прокурор наполягав на відмові в задоволенні клопотання журналіста.
Сторона захисту, своєю чергою, наголосила, що до апеляційної скарги, яка розглядається у межах даного засідання, не долучено жодних матеріалів, що містять відомості, які становлять таємницю слідства. Відтак, здійснення відеофіксації не може призвести до її розголошення. Захисники також підкреслили важливість дотримання принципу гласності судового процесу як невід’ємного елементу права на справедливий суд.
Заслухавши доводи сторін, суд ухвалив задовольнити клопотання журналіста та дозволити відеофіксацію судових засідань.
З приводу вищезазначеного варто наголосити, що питання забезпечення публічності судового процесу має особливе значення в контексті сучасних викликів для системи правосуддя, де суспільна довіра часто залежить від рівня відкритості судових процедур. Прозорість судового розгляду не лише гарантує контроль громадськості за діяльністю судів, а й виступає запобіжником можливих порушень процесуальних прав учасників.
З позиції експертів моніторингової місії IAC ISHR, дозвіл суду на відеофіксацію судового засідання можна розглядати як спосіб реалізації принципу публічності судового процесу, передбаченого статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Відкритість провадження здатна сприяти підвищенню прозорості діяльності судових органів, формуванню суспільної довіри до правосуддя та зміцненню легітимності судового розгляду в очах громадськості. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що публічність є одним з основоположних елементів справедливого судочинства. Вона не лише забезпечує контроль громадськості за діяльністю суду, але й сприяє підвищенню довіри до правосуддя як такого (Straume v. Latvia, п. 124; Mamaladze v. Georgia, п. 91). ЄСПЛ послідовно зазначає, що публічність судового процесу виступає запобіжником від здійснення правосуддя у формі “таємного суду” та є інструментом підтримання довіри до судової влади — як до конкретного суду, так і до правосуддя загалом.
У подальшому суд задовольнив клопотання сторони захисту щодо присутності обвинуваченого поряд із його захисниками. Втім, це рішення суду не було виконане, оскільки начальник варти, відповідальної за забезпечення присутності обвинуваченого, зазначив, що конвой не може розмістити його поруч із захисниками через велику кількість вільних слухачів у залі суду.
Варто зазначити, що ситуації, пов’язані з фізичним розміщенням обвинуваченого в залі суду, мають безпосередній вплив на реалізацію його права на ефективний захист і загальну атмосферу судового розгляду. Забезпечення можливості для безперешкодного спілкування між обвинуваченим і його захисниками є не лише процесуальною вимогою, а й ключовою гарантією дотримання принципу змагальності та довіри до суду. Навіть якщо міркування безпеки вимагають певних обмежень, суд повинен забезпечити пропорційне рішення, яке дозволить зберегти баланс між безпекою та правом обвинуваченого на повноцінний захист.
Доречною у даному контексті буде позиція ЄСПЛ у справі “Federici C. France”, де Суд зазначає, що: “….встановлення пристроїв безпеки в залах суду саме по собі не робить кримінальний процес несправедливим; вирішальними факторами є характер, обсяг та спосіб їх застосування, а також обґрунтованість використання таких пристроїв. Суд встановив порушення статті 6 §§ 1 та 3 (c) Конвенції, коли на скляній лаві підсудних бракувало місця та/або коли заявники були відокремлені від своїх адвокатів, але постійно оточені озброєними охоронцями з собаками та фотографовані (п. 46-47)”.
У подальшому суд перейшов до розгляду апеляційної скарги сторони захисту.
Обґрунтовуючи необхідність її задоволення, захисники звернули увагу суду на такі аспекти:
- внаслідок тривалого тримання під вартою стан здоров’я обвинуваченого істотно погіршився, що підтверджується відповідними медичними висновками;
- у задоволеному судом першої інстанції клопотанні прокурора не наведено жодних конкретних обставин, які б підтверджували наявність ризиків, визначених слідством;
- обвинувачений перебуває під вартою вже понад три роки без належної оцінки судом першої інстанції доводів сторони захисту та без з’ясування, чи залишаються ризики актуальними;
- прокурор у своїх клопотаннях протягом усього періоду застосування запобіжного заходу наводить однакові ризики з аналогічним обґрунтуванням;
- обґрунтування ризиків ґрунтується переважно на процесуальних документах, а не на фактичних доказах;
- тяжкість можливого покарання не може бути підставою для продовження тримання під вартою;
- прокурор неодноразово подавав фактично ідентичні клопотання щодо продовження строку дії запобіжного заходу;
- рішення про застосування запобіжного заходу було ухвалено неповноважним судом, оскільки 28 грудня 2022 року апеляційна інстанція визнала порушення підсудності у кримінальному провадженні та визначила підсудність за Шевченківським районним судом міста Києва;
- суд першої інстанції не обґрунтував неможливість застосування більш м’якого запобіжного заходу.
Враховуючи все вищезазначене, сторона захисту просила суд задовольнити апеляційну скаргу.
Прокурор, обґрунтовуючи необхідність відмови в її задоволенні, наголосив, що доводи захисників є безпідставними. Він зазначив, що з огляду на кількість злочинних епізодів, серйозність інкримінованих діянь, суворість можливого покарання та професійні навички обвинуваченого, наявні ризики є належно доведеними, а запобіжний захід — виправданим.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив відмовити в задоволенні апеляційної скарги захисту та залишити рішення суду першої інстанції без змін.
З огляду на викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють, що відповідно до національного законодавства та усталеної практики Європейського суду з прав людини, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою є виключним заходом, який може застосовуватися лише за наявності переконливих, конкретних і належно обґрунтованих підстав. Обов’язок доведення наявності актуальних ризиків покладається на сторону обвинувачення, яка повинна наводити індивідуалізовані аргументи, що підтверджують потребу в подальшому позбавленні волі саме цієї особи.
У зв’язку з цим заслуговують на увагу зауваження сторони захисту щодо однотипності формулювань у клопотаннях прокурора. Використання упродовж тривалого періоду схожих або повторюваних доводів без урахування конкретного процесуального розвитку справи може свідчити про ризик застосування автоматизованого підходу. Така ситуація викликає занепокоєння з огляду на стандарти, встановлені статтею 5 Конвенції, яка вимагає від органів влади щоразу проводити належну оцінку доцільності тримання особи під вартою.
Ймовірна відсутність оновленої, фактично обґрунтованої оцінки актуальності ризиків у кожному конкретному випадку може нівелювати принцип пропорційності та ефективного судового контролю — ключові гарантії від свавільного обмеження свободи. Європейський суд послідовно наголошує, що з плином часу вагомість ризиків повинна зменшуватися, а не бути постійною підставою для позбавлення волі.
Крім того, сама по собі тяжкість інкримінованого злочину або розмір можливого покарання не може вважатися достатнім обґрунтуванням тримання під вартою без додаткових, конкретних обставин. У демократичному суспільстві позбавлення свободи повинно залишатися винятком, обґрунтованим виключно реальною потребою.
Таким чином, аналіз зафіксованих обставин дає підстави припускати наявність ознак формалізованого підходу до продовження тримання під вартою, що вимагає особливої уваги з точки зору дотримання конвенційних стандартів.
З даного приводу ЄСПЛ нагадує, що розумність тривалості досудового ув’язнення не піддається абстрактній оцінці. Законність подальшого тримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою повинна оцінюватися в кожному випадку на основі фактів та особливостей справи. Продовження тримання під вартою виправдане в даному випадку лише за наявності конкретних ознак того, що існує справжня вимога суспільного інтересу, яка переважає, незважаючи на презумпцію невинуватості, над правилом поваги до особистої свободи, викладеним у статті 5 Конвенції. Існування цих ризиків має бути належним чином встановлено, а міркування органів влади з цього приводу не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Національні судові органи, перш за все, несуть відповідальність за те, щоб у певній справі досудове утримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою не перевищувало розумного терміну. Органи влади повинні переконливо продемонструвати, що кожен період тримання під вартою, яким би коротким він не був, був виправданим. Вирішуючи питання про те, чи слід особу звільнити чи взяти під варту, вони повинні враховувати, чи існують інші способи забезпечення її явки до суду (Gomes Costa v. Portugal, п. 73-79).
Для обґрунтування тримання під вартою не можна використовувати стандартний шаблон та обмежуватись абстрактним і стереотипним повторенням низки підстав для тримання під вартою, не наводячи жодних причин, чому слідство вважає ці підстави застосовними до справи заявника на даний час. Крім того, повинні наводитись конкретні факти, що стосуються цих підстав, а також додаткове обґрунтування їх відповідними та достатніми причинами. Будь-які ознаки повторюваного характеру стосовно обґрунтування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є прямим порушенням пункту 3 статті 5 ЄКПЛ (Sardar Babayev v. Azerbaijan, п. 50– 51).
Також варто додати, що щоразу, коли суд виносить рішення щодо доцільності продовження досудового тримання під вартою, він зобов’язаний заново оцінити підстави для продовження такого запобіжного заходу. “Якщо суд продовжує тримання під вартою, при цьому в обґрунтуванні кожен раз використовуючи однакові, та відверто шаблонні формулювання, не демонструючи, що він насправді приділяє увагу плинові часу, вимоги та основна ідея п.3 ст. 5 ЄКПЛ не дотримуються” (Tiron v. Romania, п.39). Більше того, чим довше триває тримання під вартою, тим більше обґрунтувань потрібно для переконливої демонстрації передбачуваного ризику або ризиків у разі звільнення підозрюваного з-під варти (Maassen v. The Netherlands, п. 62).
Крім того, хоча суворість покарання що загрожує є важливим елементом в оцінці ризику втечі або вчинення нового злочину, необхідність продовження позбавлення волі не може оцінюватися з суто абстрактної точки зору. Вона повинна розглядатися з урахуванням низки інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки втечі та вчинення нового злочину, або зробити її настільки незначною, що вона не може виправдати тримання під вартою до суду (Aleksandr Makarov v. Russia, п.124). Недостатньо, щоб позбавлення волі здійснювалося відповідно до національного законодавства, воно також має бути необхідним за конкретних обставин кожної справи. Затримання особи є настільки серйозним заходом, що воно виправдане лише як крайній захід, коли інші, менш суворі заходи були розглянуті та визнані недостатніми для захисту інтересів особи чи суспільства (Vrencev v. Serbia, п. 59).
Враховуючи все вищезазначене, експерти моніторингової місії IAC ISHR не можемо прийти до висновку щодо об’єктивної необґрунтованості доводів сторони захисту, враховуючи той факт, що дані доводи не були спростовані стороною обвинувачення. Порушені питання стосуються фундаментальних аспектів права на свободу та справедливий суд, що вимагають ретельного аналізу кожної наведеної обставини.
Крім того, викликає занепокоєння твердження захисників про те, що запобіжний захід щодо обвинуваченого був обраний неповноважним судом, з урахуванням рішення Київського апеляційного суду від 28 грудня 2022 року. Описана обставина, коли запобіжний захід застосовується судом, підсудність якого згодом визнано визначеною помилково, викликає об’єктивні сумніви у належному дотриманні принципу правової визначеності та гарантій законного суду. Особливо це має значення в контексті того, що такий запобіжний захід продовжується після зміни підсудності новим судом тривалий час.
Подібна ситуація ставить під питання стабільність і законність процесуальних рішень, що напряму впливає на довіру до правосуддя. Крім того, тривале застосування запобіжного заходу, обраного судом з помилковою підсудністю, може створювати ризик порушення права на законний суд, гарантованого статтею 6 Європейської конвенції.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR відзначають, що принцип правової визначеності є базовою складовою верховенства права та одним із ключових елементів довіри суспільства до системи правосуддя. Його дотримання має особливе значення у справах, де застосовуються запобіжні заходи, адже такі рішення безпосередньо впливають на фундаментальні права людини, зокрема на право на свободу, гарантоване статтею 5 Європейської конвенції з прав людини. Невизначеність у питанні підсудності або сумніви в законності рішень суду можуть створювати ризик формування ситуацій, які підривають стабільність правового процесу та викликають сумніви у справедливості судового розгляду.Принцип правової визначеності передбачає, що кожна процесуальна дія та рішення суду мають ґрунтуватися на чітко визначених правових підставах, а юрисдикція суду — бути безумовно встановленою законом. Відсутність єдності у визначенні підсудності чи застосування запобіжних заходів судом, який згодом визнається неповноважним, створює стан процесуальної невизначеності. Така ситуація може свідчити про відхилення від вимог статті 6 Конвенції, яка гарантує право кожного на розгляд справи судом, «встановленим законом».
Експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що дотримання територіальної підсудності є невід’ємною складовою принципу правової визначеності. Згідно з пунктом 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини, «кожен має право на розгляд своєї справи судом, встановленим законом». Як зазначає ЄСПЛ у своїй практиці, суд, що не відповідає вимогам законності, не може вважатися легітимним арбітром у справі. Цей підхід відображено у рішенні Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland (п. 211), де Суд підкреслив, що порушення принципу законного суду веде до втрати довіри до правосуддя як інституції.
Враховуючи вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
