01. 09. 2025
13 серпня 2025 року у Київському апеляційному суді відбувся розгляд апеляційної скарги на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва про продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою у рамках справи №757/27525/23 (кримінальне провадження № 62022080020000039) відносно колишнього начальника управління СБУ в Автономній республіці Крим Кулініча Олега Миколайовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.111, ч. 3 ст. 255, ч.1 ст. 263, ч. 5 ст. 407, ч. 4 ст. 410 КК України (державна зрада, пособництво у передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; створення, керівництво злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь у ній). На засіданні був присутній обвинувачений, захисники, прокурор та колегія суддів з головуючою Свінціцькою О.П
На дату проведення судового засідання щодо обвинуваченого Кулініча О.М. діяв запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави. Строк його дії неодноразово продовжувався судом.
На початку засідання сторона захисту заявила клопотання про забезпечення присутності обвинуваченого поруч із захисниками під час розгляду справи. На думку захисту, це дозволило б належним чином організувати взаємодію та узгодити правову позицію.
Прокурор не заперечував проти задоволення клопотання. Водночас начальник варти конвою повідомив, що забезпечити фізичну присутність обвинуваченого поруч із адвокатами неможливо з огляду на складність організації безпеки, пов’язану з перебуванням у залі суду значної кількості «небайдужих осіб».
Суд зазначив, що загалом не заперечує проти клопотання, однак, з огляду на позицію конвою, не може його задовольнити. У результаті обвинувачений залишився у скляному боксі протягом усього засідання.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що право на доступ до адвоката є одним із ключових елементів справедливого судового розгляду. Воно забезпечує реальну, а не формальну можливість особи захищати свої інтереси, і саме тому держава має створювати умови для практичного та ефективного користування цим правом.
У цій ситуації слід звернути увагу, що ні суд, ні сторона обвинувачення не висловлювали заперечень проти клопотання захисту. Фактично єдиною підставою відмови стала позиція представника конвою. Така обставина ставить під сумнів реальність забезпечення права на захист, оскільки рішення щодо ключового процесуального права було фактично делеговано органам охорони порядку, а не прийнято судом з урахуванням балансу інтересів.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до адвоката має тлумачитися у світлі загальної мети Конвенції — гарантувати права, які є «практичними та ефективними, а не теоретичними чи ілюзорними» (Beuze v. Belgium, п. 131). Особливо показовою є справа Federici v. France, де Суд визнав порушення статті 6 §§ 1 та 3 (с) Конвенції у зв’язку з тим, що обвинувачених утримували у скляній кабіні, відокремлювали від адвокатів і оточували озброєні охоронці, що унеможливлювало належне здійснення права на захист (п. 47).
У подальшому суд перейшов до розгляду апеляційної скарги сторони захисту на ухвалу суду першої інстанції про продовження тримання під вартою. Обґрунтовуючи свою позицію, захисники звернули увагу суду на таке:
- обвинувачений уже три роки перебуває під вартою;
- суд першої інстанції жодного разу не розглядав можливості застосування більш м’якого запобіжного заходу;
- сторона обвинувачення діє формально: прокурор не подає нових аргументів, наполягає на незмінності ризиків, визначених ще у першому клопотанні, тоді як суд першої інстанції не здійснює належної перевірки цих доводів;
- прокурор не надає доказів, які б підтверджували існування ризиків;
- раніше КАС визнав порушення правил підсудності у цьому кримінальному провадженні та визначив її за Шевченківським районним судом міста Києва (однак станом на зараз у цьому суді неодноразово продовжується запобіжний захід, який був фактично обраний неповноважним судом);
- в обвинуваченого наявні серйозні проблеми зі здоров’ям (що підтверджено відповідними документами), при цьому суд першої інстанції неодноразово звертав увагу СІЗО на ці обставини, проте належна медична допомога досі не надана;
- існують сумніви щодо обґрунтованості підозри;
- у СІЗО відсутнє належне укриття під час повітряної тривоги, що становить загрозу життю обвинуваченого;
- основний ризик для продовження запобіжного заходу це ризик переховування, і як суд I інстанції, так і сторона обвинувачення при його обґрунтуванні в основному опираються на тяжкість.
Враховуючи наведені аргументи, захисники вважають ухвалу суду першої інстанції необґрунтованою та незаконною, а тому просять задовольнити апеляційну скаргу, змінити запобіжний захід і визначити альтернативу у вигляді застави.
Прокурор, у свою чергу, зазначив, що визначені ризики продовжують існувати та залишаються незмінними. Він наголосив, що відсутність доказів зумовлена тим, що значна їх частина становить державну таємницю. Крім того, прокурор звернув увагу, що ухвала, яка оскаржується, уже втратила чинність. Також він зауважив, що всі засідання Печерського районного суду міста Києва (де раніше розглядалася ця справа) були переглянуті КАС, і рішення щодо продовження запобіжного заходу залишалися незмінними. З огляду на викладене, прокурор вважає ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою, а тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу – без змін.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити ухвалу суду першої інстанції без змін.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR відзначають низку проблемних аспектів, які можуть свідчити про ознаки порушення права на справедливий суд (стаття 6 Конвенції), права на свободу та особисту недоторканність (стаття 5) та навіть заборони катувань (стаття 3), з огляду на стан здоров’я та умови тримання під вартою.
З приводу обґрунтованості тримання під вартою. Слід підкреслити, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, застосування якого можливе лише за умови наявності належних і переконливих підстав. Обов’язок доведення таких підстав покладається на сторону обвинувачення, яка має не лише посилатися на потенційні ризики, а й підтверджувати їх конкретними та індивідуалізованими доказами стосовно саме цієї особи. Водночас аргументи захисників щодо однотипності доводів, які систематично повторюються у клопотаннях прокурорів про продовження тримання під вартою, викликають занепокоєння. Такі формулювання справляють враження шаблонних і позбавлених індивідуального підходу, що суперечить вимогам до ретельної оцінки обставин конкретної справи. Повторюваність однакових підстав протягом тривалого часу може створювати уявлення про автоматичність у прийнятті рішень, що не відповідає стандартам статті 5 Конвенції, особливо враховуючи, що у цьому випадку обвинувачений уже три роки перебуває під вартою.
Подібна практика нівелює принцип індивідуального підходу при обмеженні свободи та ставить під сумнів реальність судового контролю як гарантії від свавільних рішень.
Крім того, практика ЄСПЛ послідовно вказує, що з часом ризики мають тенденцію зменшуватися і не можуть необмежено використовуватися для виправдання тримання під вартою. Твердження про їх незмінність суперечить позиції Суду. Важливо й те, що сама тяжкість можливого покарання не є достатнім аргументом для припущення про намір обвинуваченого ухилятися від правосуддя. У демократичному суспільстві обмеження свободи може бути лише винятковим заходом, який потребує ґрунтовного й чітко обґрунтованого виправдання. Крім того, при кожному продовженні запобіжного заходу суд має заново оцінювати всі обставини. У зв’язку з цим виникають обґрунтовані сумніви щодо того, чи не набуло продовження тримання під вартою у даній справі ознак автоматизму.
ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що розумність тривалості досудового ув’язнення не піддається абстрактній оцінці. Законність подальшого тримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою повинна оцінюватися в кожному випадку на основі фактів та особливостей справи. Продовження тримання під вартою виправдане в даному випадку лише за наявності конкретних ознак того, що існує справжня вимога суспільного інтересу, яка переважає, незважаючи на презумпцію невинуватості, над правилом поваги до особистої свободи, викладеним у статті 5 Конвенції. Існування цих ризиків має бути належним чином встановлено, а міркування органів влади з цього приводу не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Національні судові органи, перш за все, несуть відповідальність за те, щоб у певній справі досудове утримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою не перевищувало розумного терміну. Органи влади повинні переконливо продемонструвати, що кожен період тримання під вартою, яким би коротким він не був, був виправданим (Gomes Costa v. Portugal, п. 73-79).
Хоча серйозність обвинувачення може спонукати судові органи до поміщення та утримання підозрюваного під вартою для запобігання спробам вчинення подальших злочинів, обставини справи, зокрема минуле та особистість відповідної особи, також повинні робити небезпеку правдоподібною, а захід доцільним. Що стосується ризику фальсифікації доказів або небезпеки того, що підозрюваний/обвинувачений перешкоджатиме належному здійсненню правосуддя, ці підстави також не можуть бути використані абстрактно: вони повинні бути підтверджені фактичними доказами. Суд також повторює, що національні органи влади повинні встановити існування конкретних фактів, що мають значення для обґрунтування продовження тримання під вартою, та покладатися на точні факти, а також на особисті обставини заявника, що обґрунтовують його тримання під вартою. Підстави за та проти звільнення не повинні бути “загальними та абстрактними”, а повинні ґрунтуватися на точних фактах, а також на особистих обставинах заявника, що виправдовують його тримання під вартою. У зв’язку з цим Суд наголошує, що тягар доказування не повинен переноситися в цьому випадку, покладаючи обов’язок довести наявність підстав для звільнення на затриману особу. Cтаття 5 § 3 Конвенції вимагає від національних судів, розглядаючи питання про необхідність продовження досудового утримання під вартою, враховувати альтернативні заходи, передбачені національним законодавством (Selahatti̇n Demi̇rtaş v. Turkey, п. 265, 272).
Враховуючи вищезазначене, ми не можемо дійти однозначного висновку, що суди обох інстанцій належним чином оцінили всі обставини справи, а застосований запобіжний захід не має ознак автоматизму.
Щодо стану здоров’я обвинуваченого, особливе занепокоєння експертів моніторингової місії IAC ISHRвикликають факти, пов’язані з ненаданням медичної допомоги. Суд першої інстанції, реагуючи на клопотання захисників, неодноразово зобов’язував адміністрацію СІЗО забезпечити проведення належного медичного обстеження та лікування Кулініча О.М. Водночас, за словами захисту, представники СІЗО неодноразово повідомляли про неможливість організації необхідної допомоги в умовах тримання під вартою.
Ця ситуація створює обґрунтовані сумніви щодо дотримання державою стандартів, передбачених статтею 3 Європейської конвенції з прав людини (заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження). Важливо наголосити, що обмеження права на свободу не може нівелювати основоположні гарантії права на життя та фізичну недоторканність.
Спостерігачі IAC ISHR зазначають, що апеляційна колегія суддів не надала видимої оцінки цим доводам захисту, попри їхню безпосередню значущість для застосування статті 3 Конвенції.
ЄСПЛ послідовно підкреслює, що стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства й має абсолютний характер — незалежно від обставин чи поведінки особи. Зокрема, під час розгляду питання про те, чи є тримання під вартою хворої особи, сумісним зі статтею 3 Конвенції, ЄСПЛ враховує: (a) стан здоров’я ув’язненого та вплив на нього способу виконання його або її ув’язнення, (b) якість наданого догляду та (c) чи слід продовжувати утримувати заявника під вартою з огляду на стан його або її здоров’я (Morabito v. Italy, п. 101).
Заходи, що позбавляють особу волі, неминуче містять елемент страждань та приниження. З огляду на це, стаття 3 Конвенції вимагає від держави забезпечити, щоб усі ув’язнені трималися в умовах, сумісних з повагою до їхньої людської гідності, щоб спосіб їхнього утримання не піддавав їх стражданням або труднощам, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, властивий такому заходу, та щоб, враховуючи практичні вимоги ув’язнення, їхнє здоров’я та благополуччя були належним чином забезпечені, серед іншого, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. ЄСПЛ наголошує, що особи, які перебувають під вартою, перебувають у вразливому становищі, і що органи влади зобов’язані захищати їх (Rooman v. Belgium, п. 142-143).
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що невиконання вимог суду щодо медичного обстеження та лікування обвинуваченого може свідчити про неналежне забезпечення державою мінімальних стандартів гуманного поводження. Відсутність належної реакції з боку апеляційної інстанції підсилює ризики порушення статті 3 Конвенції.
Щодо правової визначеності. Враховуючи, що на даний момент щодо обвинуваченого продовжують запобіжний захід, першочергово встановлений судом, який не мав належної підсудності, важливо наголосити на дотриманні принципу правової визначеності. Цей загальний принцип права гарантує можливість чітко з’ясувати зміст правових норм і скористатися наданими правами у разі потреби. Питання підсудності та законності суду мають фундаментальне значення, адже саме від них залежить довіра суспільства до всієї судової системи. Якщо суд не відповідає критеріям законності, це ставить під сумнів не лише конкретне рішення, а й саму ідею правосуддя. Саме тому Європейський суд з прав людини приділяє особливу увагу тому, щоб суд був “встановлений законом”.
ЄСПЛ з приводу підсудності зазначає, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції суд завжди повинен бути “встановлений законом”. Цей вираз відображає принцип верховенства права, який притаманний системі захисту, встановленій Конвенцією та протоколами до неї, і який прямо згадується в Преамбулі Конвенції. Як ЄСПЛ неодноразово наголошував, порушення цього принципу неминуче призведе до того, що національний суд не матиме легітимності, необхідної в демократичному суспільстві для вирішення правових спорів. Фраза “встановлений законом” охоплює не лише правову основу самого існування “суду”, але й дотримання цим судом конкретних правил, які регулюють його діяльність (Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland, п. 211, 213).
Враховуючи наведені обставини, експерти моніторингової місії IAC ISHR приходять до висновку, що у межах даного кримінального провадження наявні ознаки таких порушень:
- права на доступ до адвоката (п. 3 ст. 6 ЄКПЛ),
- права на свободу та обґрунтованість тримання під вартою (п. 3 ст. 5 ЄКПЛ),
- заборони нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження (ст. 3 ЄКПЛ),
- принципу правової визначеності (п. 1 ст. 6 ЄКПЛ).
У зв’язку з цим справа рекомендується до подальшого моніторингу.
