25. 03. 2026
6 березня 2026 року у Вищий антикорупційний суд відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52023000000000190 (справа № 991/14/25) щодо заступника голови Запорізької обласної ради Куценка Владислава Ігоровича, його помічника Чижеликова Олександра Леонідовича, а також Колесникова В’ячеслава Ігоровича. Обвинуваченим інкримінується вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3, 5 ст. 27 та ч. 4 ст. 369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі).
Судовий розгляд здійснювався під головуванням судді Мойсака С.М. У засіданні брали участь обвинувачені Куценко В.І. та Чижеликов О.Л. (у режимі відеоконференції), Колесников В.І. (особисто присутній у залі суду), їхні захисники (у режимі відеоконференції), а також прокурор. Моніторинговий звіт підготовлено за участю студентів юридичних факультетів у межах освітньо-аналітичного проекту, що реалізується за підтримки BMZ.
Основним предметом судового засідання був допит свідка, викликаного за клопотанням сторони захисту.
У ході допиту свідок повідомив, що станом на 2023 рік за усною домовленістю з новими власниками ТОВ «3Д-ФАРМ» надавав їм консультації з питань товарів та продажів, а також є колишнім власником цього товариства. Він зазначив, що знайомий із Цінською С. П., яка у 2023 році представляла в Україні продукцію, що реалізовувалася ТОВ «3Д-ФАРМ». За словами свідка, саме від неї він отримував документи із зазначенням цін та детальним описом продукції з метою надання консультацій.
Крім того, свідок надав пояснення щодо порядку складання та значення медико-технічних вимог (МТВ), а також повідомив про своє спілкування з представником служби екстреної медичної допомоги щодо питань бюджетних закупівель продукції, яка реалізовувалася ТОВ «3Д-ФАРМ».
На запитання суду свідок також пояснив обставини передачі електронної пошти, через яку здійснювалася значна частина операцій, пов’язаних із діяльністю ТОВ «3Д-ФАРМ».
Після завершення допиту суд перейшов до розгляду клопотань сторони захисту щодо виклику та допиту ще двох свідків.
Обґрунтовуючи відповідні клопотання, сторона захисту зазначила, що, на її переконання, обвинувачення ґрунтується на неповній доказовій базі, а окремі фактичні обставини вже були спростовані показаннями одного зі свідків. У зв’язку з цим захист наполягав на необхідності допиту інших осіб, які можуть надати додаткову інформацію, що має значення для встановлення обставин справи. При цьому захисники звернули увагу, що один із запропонованих свідків понад двадцять разів згадується в обвинувальному акті, однак сторона обвинувачення, за їхніми словами, не ініціювала його допит.
Щодо іншого свідка сторона захисту вказала, що він може надати відомості про процедуру здійснення закупівель, зокрема щодо можливого впливу на формування медико-технічних вимог з метою визначення наперед конкретного постачальника.
Прокурор заперечив проти задоволення обох клопотань, зазначивши, що, на його переконання, запропоновані свідки не можуть надати інформацію, яка б підтвердила або спростувала вину обвинувачених з огляду на вже досліджені у справі показання інших свідків. Крім того, він звернув увагу, що один із запропонованих свідків взагалі не згадується в обвинувальному акті.
Заслухавши сторони, суд ухвалив відмовити у задоволенні одного з вищезазначених клопотань. Щодо другого клопотання суд прийняв рішення частково його задовольнити: викликати відповідного свідка для допиту, однак дозволити стороні захисту ставити запитання у межах чітко визначеного переліку. Таке рішення суд мотивував необхідністю забезпечення процесуальної ефективності судового розгляду, зокрема з огляду на попередню практику допитів у цьому провадженні, коли, за оцінкою суду, значна кількість запитань сторони захисту не завжди відповідала їх змістовному навантаженню.
З огляду на зафіксовані обставини, експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що право сторони захисту на виклик та допит свідків, гарантоване статтею 6 § 3 (d) Конвенції, є одним із ключових інструментів забезпечення змагальності процесу та ефективної реалізації права на захист.
У практиці ЄСПЛ це право розглядається не як формальна можливість заявити клопотання, а як реальний процесуальний механізм, що дозволяє стороні захисту отримати та перевірити докази, здатні вплинути на оцінку обставин справи (Škoberne v. Slovenia, п. 97). Відповідно, вирішальним є не сам факт допиту, а можливість поставити свідку запитання у спосіб, який дозволяє перевірити достовірність його показань та їх значення для справи.
Водночас доцільність виклику та допиту свідка підлягає оцінці судом з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо свідок може надати відомості, що мають значення для встановлення фактичних обставин провадження, його допит є важливим для повноти судового розгляду. Натомість у випадках, коли свідчення стосуються лише технічних або другорядних аспектів, які не мають істотного значення для встановлення вини чи невинуватості особи, суд може дійти висновку про недоцільність такого виклику.
Разом з тим, оцінка доцільності виклику свідків належить до дискреції національного суду. Водночас така дискреція не є необмеженою і повинна здійснюватися з урахуванням того, чи можуть показання відповідних осіб об’єктивно вплинути на встановлення фактичних обставин або посилити позицію захисту (Khachapuridze and Khachidze v. Georgia, п. 97).
ЄСПЛ у справі Murtazaliyeva v. Russia (п. 158) сформулював критерії оцінки таких ситуацій, які передбачають необхідність перевірки обґрунтованості клопотання, належності мотивування відмови та впливу такого рішення на загальну справедливість провадження. Відповідно, навіть за наявності міркувань процесуальної ефективності відмова у виклику свідка або обмеження можливості його допиту має бути належним чином обґрунтована та не може призводити до звуження сутності права на захист (Topić v. Croatia, п. 42).
У цьому контексті особливого значення набуває забезпечення балансу між процесуальною ефективністю судового розгляду та реальним змістом права на допит свідків. Обмеження обсягу або характеру запитань, які може ставити сторона захисту, саме по собі не є несумісним із вимогами статті 6 Конвенції, однак такі обмеження повинні бути пропорційними та не позбавляти захист можливості ефективно перевірити докази.
Водночас принцип рівності сторін вимагає, щоб процесуальні можливості сторони захисту не були суттєво звужені порівняно зі стороною обвинувачення (Regner v. the Czech Republic, п. 146). У протилежному випадку може виникати ризик порушення балансу між сторонами та впливу на загальну справедливість провадження.
За результатами моніторингу судового засідання ознак порушення права на справедливий судовий розгляд не встановлено.
