Моніторинг кримінального провадження Крючкова Д.В. (від 9 вересня 2025)

9 вересня 2025 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду в рамках кримінального провадження №12015000000000200 здійснювався розгляд апеляційних скарг сторони захисту на вирок Вищого антикорупційного суду від 11.06.2025 відносно народного депутата V скликання Крючкова Дмитра Васильовича, який був визнаний винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.27, ч.2 ст.364, ч.5 ст.191 КК України (зловживання владою або службовим становищем; привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем). На засіданні був присутній захисник, прокурор та колегія суддів з Боднарем С.Б., Семенниковим О.Ю. та головуючою Чорненькою Д.С.

На початку судового засідання головуюча суддя повідомила про надходження заяви про відвід, поданої Крючковим Д.В. Зі змісту заяви вбачається, що, на переконання обвинуваченого, суддя є упередженою, оскільки вона одноособово постановляла всі ухвали щодо його клопотань про участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції, відмовивши у їх задоволенні без належного обґрунтування. На думку заявника, такі дії суду є проявом обвинувального ухилу та створенням штучних процесуальних перешкод для реалізації ним права на захист.

Захисник обвинуваченого, підтримуючи заявлений відвід, звернув увагу на те, що Крючков Д.В. постійно перебуває за межами України у зв’язку з доглядом за малолітніми дітьми, одна з яких має тяжке захворювання і регулярно потребує оперативного втручання. Незважаючи на це, з 2020 року обвинувачений брав активну участь у судових засіданнях суду першої інстанції, послідовно висловлюючи свою позицію у справі. Крім того, в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду перебуває на розгляді інше кримінальне провадження за обвинуваченням Крючкова Д.В., у складі колегії якого також бере участь суддя Семенников О.Ю., який одночасно входить і до складу колегії у цій справі. Захисник підкреслив, що навіть у межах того провадження, яке розглядається за процедурою in absentia, обвинувачений бере участь у засіданнях суду.

Окремо було акцентовано, що головуюча суддя не лише самостійно ухвалювала рішення за клопотаннями щодо участі обвинуваченого у засіданнях, але й не виносила їх на обговорення колегії. Ухвали про відмову були мотивовані неможливістю належної ідентифікації особи, яка приєднується до судового засідання дистанційно. Проте, за словами захисника, такі доводи є необґрунтованими, з огляду на те, що обвинувачений раніше вже брав участь у судових засіданнях з використанням електронного цифрового підпису, що забезпечувало належну ідентифікацію. За оцінкою сторони захисту, обвинувачений фактично позбавлений ефективної можливості реалізувати своє право на захист, незважаючи на його очевидне прагнення брати участь у розгляді справи. У зв’язку з цим захисник просив задовольнити заяву про відвід.

Прокурор, у свою чергу, вказав, що ухвали, на які посилається сторона захисту, не підлягають оскарженню в установленому порядку, а відтак, на його думку, відсутні об’єктивні підстави для сумнівів у неупередженості головуючої судді. Він просив відмовити у задоволенні заявленого відводу.

Суд, заслухавши доводи сторін, прийняв рішення відмовити в задоволенні відводу.

У подальшому суд ухвалив перейти до розгляду двох клопотань прокурора, попри доводи захисника про надходження клопотання обвинуваченого щодо його участі у засіданні через відеозв’язок.

Щодо забезпечення участі обвинуваченого в судових засіданнях через відеозв’язок, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на те, що питання присутності обвинуваченого у судовому засіданні становить важливий аспект права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, право обвинуваченого бути присутнім на розгляді своєї справи є фундаментальним елементом справедливого судового розгляду. Як зазначено у справі Jaupi v. Albania (п. 96), навіть за відсутності прямої норми у пункті 1 статті 6, її об’єкт і цілі вимагають забезпечення фізичної або дистанційної присутності обвинуваченого на судових засіданнях. Суд наголошує, що відмова від цього права має бути недвозначною, добровільною та такою, що супроводжується достатніми гарантіями. Будь-яке обмеження цього права потребує ретельного обґрунтування та не може суперечити суті права на захист.

У цьому контексті звертає на себе увагу твердження сторони захисту про неодноразове подання клопотань щодо участі обвинуваченого у засіданнях через відеозв’язок та відмову в їх задоволенні без належного обговорення у складі колегії. Згідно з позицією захисника, обвинувачений раніше вже брав участь у судових засіданнях за допомогою технічних засобів відеозв’язку з використанням електронного підпису, що дозволяло встановити його особу. З огляду на ці обставини, може створюватися враження, що аргументи про неможливість ідентифікації особи не мають належного підґрунтя, а відтак рішення про відмову в участі обвинуваченого можуть виглядати формальними.

Наразі моніторинг не дозволяє робити остаточні висновки щодо наявності системного підходу суду до обмеження участі обвинуваченого у розгляді. Водночас сукупність зафіксованих обставин — зокрема, твердження про одноособове прийняття рішень без колегіального обговорення, ігнорування ініціативи обвинуваченого щодо участі у процесі, а також відсутність альтернативного механізму забезпечення його участі — може свідчити про наявність ознак обмеження реалізації права на захист. Такий підхід потенційно впливає на дотримання принципу рівності сторін і суперечить стандарту належної участі обвинуваченого, встановленому у практиці ЄСПЛ.

У зв’язку з цим ситуація заслуговує на подальше уважне спостереження, зокрема щодо того, чи буде суд у наступних засіданнях вживати заходів для забезпечення реальної участі обвинуваченого та чи будуть рішення у цьому контексті належно обґрунтованими і пропорційними.

Якщо твердження, викладені стороною захисту, відповідають дійсності, то заявлені обвинуваченим сумніви у неупередженості суду не видаються об’єктивно необґрунтованими. Така оцінка, звісно, потребує подальшого спостереження та не повинна сприйматися як остаточний висновок щодо порушення принципу безсторонності. Водночас вже на цьому етапі зафіксовані процесуальні дії — як описано стороною захисту — можуть мати ознаки ситуації, яка об’єктивно створює у стороннього спостерігача сумніви щодо дотримання стандарту неупередженого суду.

Зокрема, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що, відповідно до тверджень захисника, головуюча суддя неодноразово одноособово розглядала клопотання обвинуваченого про участь у засіданнях у режимі відеозв’язку, відмовляючи у їх задоволенні без належного обґрунтування. Це викликає занепокоєння, враховуючи, що обвинувачений раніше брав активну участь у засіданнях суду першої інстанції дистанційно, а також бере участь в іншому кримінальному провадженні в Апеляційній палаті ВАКС — навіть попри розгляд in absentia. Наявність таких суперечливих підходів до реалізації одного й того ж права в різних провадженнях за його участю може виглядати як непослідовне застосування процесуальних стандартів, що саме по собі створює ризик виникнення сумнівів у належності прийнятих рішень.

У цьому контексті набуває особливої актуальності стандарти неупередженості суду, сформульовані у практиці Європейського суду з прав людини. Як підкреслює ЄСПЛ, неупередженість охоплює як суб’єктивний аспект — відсутність особистих упереджень судді, так і об’єктивний аспект — наявність достатніх зовнішніх гарантій, які виключають будь-які законні сумніви в його безсторонності. Причому, за практикою Суду, вирішальне значення має саме об’єктивний тест: чи могла поведінка суду сформувати об’єктивне враження упередженості у стороннього спостерігача.

У справі A and B v. Malta, ЄСПЛ наголошує, що навіть зовнішні прояви, які самі по собі не є доказом упередженості, можуть бути достатніми для формування обґрунтованого страху сторони у справі. На думку Суду, «правосуддя має не лише здійснюватися — воно також має бути видимим», а довіра до суду є ключовим елементом демократичного суспільства. Презумпція суб’єктивної неупередженості судді може бути збережена, однак об’єктивний підхід вимагає оцінки всіх обставин справи, включаючи і ті, що створюють зовнішній ефект. Отже, якщо наявні факти, незалежно від поведінки судді, здатні викликати об’єктивні сумніви в її неупередженості, вони мають бути належним чином оцінені судовою системою (п. 53–58).

З огляду на викладене, ситуація, що склалася у цьому провадженні, заслуговує на подальший моніторинг. Особливо — у частині забезпечення права обвинуваченого на участь у розгляді справи, а також при прийнятті судом процесуальних рішень, які мають бути позбавлені ознак формалізму та прийматися у спосіб, що виключає навіть уявлення про можливу упередженість.

Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на те, що суд, розглядаючи клопотання сторони захисту, ухвалив рішення про трансляцію судового засідання на офіційному каналі суду на платформі YouTube, а також надав захиснику додатковий час для ознайомлення з матеріалами клопотань сторони обвинувачення та підготовки правової позиції. Таке процесуальне рішення, за результатами фіксації моніторингу, демонструє прагнення суду забезпечити реалізацію ключових гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема — принципів відкритості судового розгляду та достатнього часу і можливостей для підготовки захисту.

У рішенні Mamaladze v. Georgia (п. 91) Європейський суд з прав людини підкреслив, що публічність судового процесу є не лише процесуальним правом, а й важливою інституційною гарантією проти здійснення правосуддя у формі «таємного суду». Публічність також є інструментом забезпечення підзвітності судової системи та підтримання довіри громадськості. У цьому контексті трансляція засідання є дієвим способом реалізації принципу гласності, що, відповідно до міжнародних стандартів, може бути особливо важливо у справах, які викликають суспільний резонанс або становлять підвищений публічний інтерес.

Крім того, у контексті забезпечення прав сторони захисту, рішення суду про надання додаткового часу для ознайомлення з новими клопотаннями відповідає положенням статті 6 §3(b) Конвенції, яка гарантує кожному обвинуваченому «достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту». Практика ЄСПЛ, зокрема у справі F.S.M. v. Spain (п. 55–56), підтверджує, що ці права спрямовані на досягнення рівноваги між сторонами обвинувачення і захисту та мають бути забезпечені з урахуванням конкретних обставин кожної справи.

Разом з тим, навіть позитивні процесуальні дії мають розглядатися у взаємозв’язку з усім перебігом судового розгляду. Наявність таких рішень не виключає необхідності подальшого моніторингу щодо інших аспектів дотримання права на справедливий суд, включаючи належне забезпечення участі обвинуваченого у розгляді справи та неупередженість складу суду. У цьому сенсі зафіксовані дії суду можуть бути оцінені як такі, що є позитивними з точки зору відповідності базовим гарантіям, але потребують подальшого спостереження у динаміці розгляду справи.

З огляду на все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.