11. 08. 2026
29 липня 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду мав відбутись розгляд апеляційних скарг сторони захисту на вирок Вищого антикорупційного суду від 28.11.2025 року у межах кримінального провадження № 52024000000000413 (справа № 991/11905/24). Відповідним вироком Народного депутата Верховної Ради України VIII скликання, Корнацького Аркадія Олексійовича було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого 2 ст. 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем). Апеляційний розгляд було призначено колегією суддів у складі: головуючого судді Михайленка Д.Г., суддів Семенникова О.Ю. та Панаід І.В.
За інформацією спостерігачів моніторингової місії IAC ISHR, у визначений для початку судового засідання час судовий розпорядник повідомив присутнім у приміщенні суду учасникам кримінального провадження про затримку початку розгляду у зв’язку із зайнятістю колегії суддів в іншому судовому провадженні. При цьому орієнтовний час початку засідання повідомлений не був. Учасники провадження продовжували очікувати на початок судового розгляду у приміщенні суду. Через 105 хвилин після призначеного часу, приблизно за 15 хвилин до завершення робочого дня суду, судовий розпорядник поінформував присутніх, що засідання цього дня не відбудеться та його розгляд буде відкладено.
Як зафіксували спостерігачі, протягом усього періоду очікування захисники та обвинувачений перебували у приміщенні суду. При цьому Корнацький А.О. не перебував у сидячому положенні та пересувався і стояв із використанням медичних ходунків як засобу опори.
У зв’язку з цим захисник обвинуваченого повідомив спостерігачам, що незадовго до призначеної дати судового засідання його підзахисний переніс складне хірургічне втручання. За твердженням захисника, відповідно до наданих лікарями рекомендацій упродовж 45 днів після операції Корнацький А.О. не може перебувати у сидячому положенні. Адвокат також зазначив, що суд було завчасно поінформовано про стан здоров’я обвинуваченого та пов’язані з ним обмеження. На підтвердження відповідних обставин, за його словами, стороні суду було надано медичну документацію, а також заявлено прохання не призначати судове засідання на 29 липня 2026 року. Водночас, як повідомив захисник, стороні захисту було вказано на необхідність особистої участі Корнацького А.О. у призначеному апеляційному розгляді. Таким чином, попри повідомлені суду відомості щодо післяопераційного стану обвинуваченого та відповідних медичних обмежень, Корнацький А.О. прибув до суду для особистої участі у засіданні та разом із захисниками очікував на його початок протягом 105 хвилин. Судове засідання у цей день розпочато не було.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають, що обставини, зафіксовані під час моніторингу судового розгляду 29 липня 2026 року, виходять за межі звичайних організаційних незручностей, які можуть об’єктивно супроводжувати участь особи у судовому провадженні, та потребують оцінки у контексті абсолютних гарантій статті 3 Європейської конвенції з прав людини. Відповідно до усталеного підходу ЄСПЛ, для застосування статті 3 Конвенції поводження має досягти мінімального рівня тяжкості, оцінка якого за своєю природою є відносною та залежить від усіх обставин конкретної справи, зокрема тривалості поводження, його фізичних і психічних наслідків, а також, у відповідних випадках, віку та стану здоров’я особи (Muršić v. Croatia [GC], пп. 97, 103; Solodnikov v. Russia, п. 95; Clipea and Grosu v. the Republic of Moldova, п. 59). При цьому ЄСПЛ виходить не з формальної оцінки окремого епізоду, а з його фактичного впливу на конкретну особу з урахуванням усієї сукупності супровідних обставин.
У справі Clipea and Grosu v. the Republic of Moldova Суд окремо наголосив, що при визначенні того, чи досягнуто необхідного порогу тяжкості, поряд із тривалістю поводження, його фізичними та психічними наслідками, віком і станом здоров’я особи необхідно враховувати також мету відповідного поводження, контекст, у якому воно мало місце, та те, чи перебувала потерпіла особа у вразливому становищі (пп. 59–60). Саме вразливість особи ЄСПЛ визначає як самостійно значущий фактор при оцінці порогу застосовності статті 3 (Clipea and Grosu v. the Republic of Moldova, п. 60(c)). Водночас наявність тілесних ушкоджень або доведення інтенсивних фізичних чи психічних страждань не є єдиною передумовою застосування статті 3 Конвенції. Поводження може бути кваліфіковане як таке, що принижує гідність, якщо воно принижує або зневажає особу, демонструє неповагу до її людської гідності чи применшує її або викликає почуття страху, страждання чи неповноцінності, здатні зламати її моральний чи фізичний опір (Muršić v. Croatia [GC], п. 98).
Так само намір принизити чи завдати страждань хоча і може враховуватися ЄСПЛ, не є вирішальним критерієм. Відсутність такого наміру сама по собі не виключає висновку про порушення статті 3 (Clipea and Grosu v. the Republic of Moldova, пп. 59–60(a); Muršić v. Croatia [GC], п. 101). Відтак при оцінці сумісності поводження з вимогами статті 3 визначальним є не лише те, чи переслідували представники держави мету принизити особу, а насамперед фактичний характер поводження, ступінь його необхідності, його вплив на конкретну особу та те, чи посилювалися відповідні наслідки внаслідок її фізичної або іншої вразливості. Крім того, ЄСПЛ у справі Clipea and Grosu v. the Republic of Moldova підтвердив, що стаття 3 покладає на державу не лише негативний обов’язок утримуватися від поводження, несумісного з Конвенцією, але й позитивні матеріальні обов’язки щодо захисту осіб від реального ризику такого поводження, зокрема шляхом вжиття відповідних практичних заходів у ситуаціях, коли державним органам відомо про конкретну вразливість особи (пп. 58, 61–62). Таким чином, обізнаність компетентного державного органу про стан здоров’я або інші обставини вразливості має самостійне значення при оцінці того, чи було вжито достатніх заходів для недопущення страждань, які могли бути передбачені та мінімізовані.
Застосовуючи цей стандарт до обставин, зафіксованих у межах цього моніторингу, принципове значення має не тривалість очікування як така, а характер фізичного навантаження у співвідношенні з конкретним станом здоров’я обвинуваченого. Інакше кажучи, питання про досягнення мінімального рівня тяжкості за статтею 3 не може вирішуватися абстрактно через оцінку того, чи є 105 хвилин очікування надмірним строком для пересічного учасника судового провадження. Визначальним є те, що означало таке очікування для особи у післяопераційному стані, яка, за наданою адвокатами інформацією, мала медичне обмеження щодо перебування у сидячому положенні та була змушена використовувати медичні ходунки для опори.
Особливо релевантною у цьому контексті є справа Solodnikov v. Russia. У ній ЄСПЛ враховував ситуацію, за якої стан здоров’я обвинуваченого погіршувався у зв’язку з його участю у судових засіданнях. Після відповідних епізодів медичні органи повідомили суд про ризики для його здоров’я (пп. 53–57), а згодом прямо зазначили, що участь заявника у судовому розгляді можлива за умови обмеження тривалості судових засідань та психоемоційного навантаження (п. 62). Такий підхід демонструє принципово важливий для цього моніторингу аспект: фізична можливість особи бути присутньою у суді сама по собі не означає, що спосіб організації її участі є сумісним із вимогами Конвенції. Медичні обмеження мають враховуватися не формально, а при визначенні конкретних умов і тривалості участі особи у процесуальних діях.
У справі Корнацького А.О. особливе значення у зв’язку з цим має повідомлення сторони захисту про те, що суд був завчасно поінформований про післяопераційний стан обвинуваченого та відповідні фізичні обмеження, отримав медичні документи та прохання врахувати ці обставини при визначенні дати судового розгляду. У разі підтвердження цієї інформації матеріалами провадження йдеться про ситуацію, в якій фізичні труднощі, пов’язані з особистою участю обвинуваченого, були для суду не абстрактно можливими, а конкретними та передбачуваними.
Саме обізнаність державного органу про індивідуальну вразливість особи суттєво змінює правову оцінку ситуації. За таких умов держава не може обмежитися формальною вимогою особистої присутності учасника провадження, ігноруючи відомі їй медичні обмеження. Організація судового розгляду повинна забезпечувати належний баланс між процесуальною необхідністю участі особи та недопущенням фізичного навантаження, яке з огляду на її стан здоров’я може набувати характеру страждання, що виходить за межі неминучого рівня дискомфорту, пов’язаного з участю у судовому провадженні.
У цьому контексті істотне значення має також критерій необхідності відповідного фізичного навантаження. Практика ЄСПЛ за статтею 3 виходить не лише з оцінки фактично заподіяних страждань, але й з того, чи перевищували труднощі, яких зазнала особа, рівень, об’єктивно неминучий за конкретних обставин. Так, Суд наголошує, що спосіб застосування державою відповідних заходів не повинен піддавати особу стражданням або труднощам інтенсивності, що перевищує неминучий рівень, притаманний відповідній ситуації (Kudła v. Poland [GC], п. 94; цей стандарт відтворено, зокрема, у Solodnikov v. Russia, п. 96). Саме за цим критерієм обставини 29 липня 2026 року викликають найбільш серйозне занепокоєння. Фізичне навантаження, якого зазнав обвинувачений, зрештою не було пов’язане з фактичним здійсненням будь-якої процесуальної дії: апеляційний розгляд цього дня не розпочався. Отже, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, зафіксовані страждання або фізичні труднощі не можуть бути виправдані як неминучий наслідок необхідності забезпечити безпосередню участь обвинуваченого у судовому розгляді. За умови підтвердження попередньої обізнаності суду про медичні обмеження такий фізичний тягар був одночасно передбачуваним, таким, якого можна було уникнути, та таким, що не був виправданий реальною процесуальною необхідністю.
Організаційна завантаженість суду або затримка розгляду іншої справи за таких обставин не можуть самі по собі становити достатнє виправдання. Внутрішня організація роботи органів держави не повинна призводити до перекладення непропорційного фізичного тягаря на особу, щодо вразливого стану якої державний орган був належним чином поінформований. Тим більше організаційні причини не можуть нівелювати абсолютний характер гарантій статті 3 ЄКПЛ. Таким чином, у межах цього моніторингу принципове значення має сукупність трьох взаємопов’язаних факторів: фізична вразливість особи; обізнаність суду про конкретні медичні обмеження; відсутність належного організаційного реагування, внаслідок чого особа зазнала передбачуваного та такого, якого можна було уникнути, фізичного навантаження, не виправданого фактичним здійсненням процесуальної дії.
З огляду на зазначене експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують ознаки поводження, які ЄСПЛ кваліфікує як несумісні з гарантіями статті 3 ЄКПЛ. Враховуючи зазначене, кримінальне провадження щодо Корнацького А.О. рекомендується до подальшого моніторингу.
