12. 11. 2025
3 листопада 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у рамках кримінального провадження №52023000000000202 відносно колишнього голови Верховного Суду Князєва Всеволода Сергійовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди з використанням наданої їй влади чи службового становища – в особливо великому розмірі). У залі судового засідання був присутній обвинувачений, захисники, прокурор та колегія суддів з головуючим Мойсаком С.М.
На початку судового засідання було продовжено розгляд клопотання сторони захисту про витребування документів. Представник обвинувачення, який раніше не надавав оцінки зазначеному клопотанню, висловився проти його задоволення, мотивуючи це тим, що частина запитуваних матеріалів має гриф «цілком таємно» та містить інформацію про методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій. За словами прокурора, попри те, що окремим документам було знято гриф, вони стосуються іншого кримінального провадження і, як наслідок, продовжують становити таємницю досудового розслідування, а тому не підлягають розголошенню. Крім того, він зауважив, що частина з відповідних матеріалів вже була розкрита стороні захисту та приєднана до матеріалів справи.
Суд, вислухавши позиції сторін, постановив відмовити у задоволенні клопотання, зазначивши, що витребувані документи не мають відношення до обставин, викладених в обвинувальному акті, та не є предметом доказування у межах цього кримінального провадження.
У зв’язку з вищевикладеним експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне акцентувати увагу на тому, що відповідно до стандартів, закріплених у статті 6 Європейської конвенції з прав людини, право сторони захисту на доступ до матеріалів, які можуть бути релевантними для спростування обвинувачення або підтвердження захисної версії, є невід’ємною складовою принципу рівності сторін та змагальності процесу. Обмеження такого доступу можливе лише за умови чіткої, переконливої і конкретної аргументації, яка забезпечує належний баланс між захистом публічного інтересу (включаючи питання національної безпеки або досудової таємниці) та правом обвинуваченого на ефективну побудову лінії захисту.
У даному випадку суд мотивував відмову у задоволенні клопотання тим, що витребувані документи не стосуються обставин, викладених в обвинувальному акті, а отже, не є предметом доказування у межах даного кримінального провадження. Така позиція загалом узгоджується з процесуальними засадами кримінального процесу, відповідно до яких суд досліджує лише ті докази, що мають безпосереднє відношення до предмета обвинувачення.
Водночас відповідно до стандартів, закріплених у статті 6 Конвенції, право на ефективну підготовку захисту охоплює також можливість доступу до матеріалів, які потенційно можуть спростовувати обвинувачення або підтверджувати альтернативну версію подій (Rook v. Germany, п. 56–58). Якщо сторона захисту надає обґрунтування потенційної значущості таких матеріалів, їх недоступність може поставити сторону у менш вигідне становище порівняно з обвинуваченням. У такому випадку національні суди, навіть відмовляючи у витребуванні, мають надавати вмотивоване, переконливе обґрунтування, яке продемонструє дотримання принципу “справедливого балансу” між процесуальними можливостями сторін.
Європейський суд з прав людини підкреслює, що принципи змагальності та рівності сторін — фундаментальні елементи права на справедливий судовий розгляд — передбачають не лише формальний, а й фактичний паритет у можливостях представити свою позицію (Regner v. the Czech Republic, п. 146). Кожна сторона має отримати реальну можливість представити свої аргументи за умов, що не ставлять її у суттєво гірше процесуальне становище.
У світлі вищенаведеного, з урахуванням обставин цього судового засідання, експерти моніторингової місії IAC ISHR не встановлюють ознак порушення стандартів ЄКПЛ або права на справедливий судовий розгляд. Водночас у подібних випадках, коли сторона захисту вказує на конкретну потребу у доступі до матеріалів, які можуть мати істотне значення для формування захисної позиції, доцільним виглядає більш докладне та мотивоване обґрунтування рішень про відмову. Такий підхід відповідає не лише процесуальним засадам, а й сприяє зміцненню довіри до правосуддя — з огляду на важливість не лише фактичної неупередженості суду, але й збереження зовнішнього враження справедливого процесу з боку об’єктивного спостерігача.
У подальшому суд продовжив дослідження доказів сторони обвинувачення.
У ході дослідження доказів обвинувачений заявив клопотання про визнання одного з доказів (протоколу обшуку його житла) очевидно недопустимим та про припинення його дослідження.
Під час розгляду клопотання обвинувачений наголосив, що обшук у його квартирі було проведено у зворотному порядку: судове рішення, яке санкціонувало цю дію, з’явилося вже після фактичного обшуку. Він також зауважив, що під час ухвалення цієї постанови ані він, ані його захисники не були присутні та не мали можливості висловити свою позицію, і оскаржити судове рішення. Як правову аргументацію обвинувачений послався на рішення ЄСПЛ у справі “Korniyets and Others v. Ukraine”, у якому Суд визнав подібну практику порушенням статті 8 Конвенції:
“Суд вважає, що за обставин цієї справи, враховуючи відсутність попереднього судового контролю та неможливість для заявника звернутися до суду з проханням про судову перевірку законності та обґрунтованості обшуку, процедура перегляду згідно з відповідним національним законодавством, ініційована ex officio та проведена ex parte, без будь-якої можливості для заявника брати участь, не може розглядатися як така, що забезпечує достатні гарантії від незаконного та свавільного втручання держави. Звертаючись до способу, яким національні суди розглядали клопотання слідчих про ex post facto дозвіл на обшуки, проведені в квартирах заявників, Суд зазначає, що відповідні рішення, сформульовані загальними фразами, які по суті відтворюють клопотання слідчих, не здаються переконливо демонструючими, що було проведено ретельну оцінку обставин кожної справи, зокрема щодо питання про те, чи були законні підстави для обшуків без попереднього дозволу суду та чи дійсно існували невідкладні обставини, що виправдовували відповідні обшуки. Той факт, що заявники не мали можливості подавати заяви або іншим чином брати участь у розгляді ex officio, з огляду на відсутність відповідної правової бази, схоже, сприяв такому низькому рівню перевірки. З огляду на вищезазначене, Суд робить висновок, що заявники були позбавлені належних та ефективних гарантій від свавілля, що суперечить вимогам статті 8 Конвенції” (п.70–72).
На підставі цього обвинувачений і його захисники зазначили, що обшук у житлі Князєва В.С. було проведено без належного судового контролю та з порушенням прав обвинуваченого: ухвала, яка санкціонувала обшук, була винесена вже після його фактичного проведення, а сторона захисту не мала можливості вплинути на розгляд питання про надання дозволу. Вони також наголосили, що обшук не можна визнати невідкладним, оскільки в клопотанні прокурора та подальшій ухвалі суду належним чином не обґрунтовано існування невідкладних обставин: не було вказано на ризики переміщення або знищення коштів.
Прокурор заперечив проти клопотання, зазначивши, що відповідний доказ не має ознак очевидної недопустимості, і звернув увагу на те, що сторона захисту вже висловлювала аналогічні доводи під час дослідження іншого протоколу обшуку в межах цього провадження. Крім того, він підкреслив, що сторона обвинувачення письмово уже виклала свою позицію щодо нерелевантності зазначеної практики ЄСПЛ до цієї справи, а невідкладність обшуку, на його думку, була належним чином обґрунтована результатами НСРД та зафіксованими розмовами.
Суд, ознайомившись із матеріалами, констатував, що проведення обшуку потребувало судового дозволу, і такий дозвіл міститься в матеріалах справи. Тому доводи сторони захисту щодо очевидної недопустимості протоколу обшуку не можуть бути враховані на цій стадії. Суд наголосив, що не має повноважень скасувати ухвалу про дозвіл на обшук, проте підкреслив, що оцінка допустимості доказу буде здійснена в нарадчій кімнаті.
Крім того, суд погодився з необхідністю забезпечення належної реалізації права на захист, і надав стороні захисту можливість висловити свої заперечення щодо ухвали про обшук, зауваживши, що такі доводи можуть бути враховані під час ухвалення остаточного рішення у справі.
Надалі, з метою забезпечення реалізації права на захист, стороні захисту було надано процесуальну можливість висловити свої заперечення стосовно зазначеної ухвали.
У цьому контексті варто насамперед підкреслити, що правова позиція ЄСПЛ у справі “Korniyets and Others v. Ukraine”, на яку посилався обвинувачений, неодноразово знаходила підтвердження в інших рішеннях Суду щодо обшуків, проведених без попереднього судового контролю та без участі сторони захисту. Наприклад, у справі Kobiashvili v. Georgia (п. 67) ЄСПЛ чітко вказав, що розгляд слідчим суддею клопотання прокурора про дозвіл на обшук без участі захисту порушує принципи змагальності та рівності сторін, що є несумісним із стандартами справедливого судового розгляду, передбаченими пунктом 1 статті 6 ЄКПЛ.
Окрім цього, у своїй усталеній практиці Суд наголошує, що обшук, здійснений без належної судової санкції, становить грубе втручання у право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Зокрема, у справах Varga v. Romania (пп. 72–73) та Işildak v. Turkey (пп. 51–52) Суд однозначно констатував, що відсутність дотримання передбаченої законом процедури санкціонування обшуку створює небезпеку свавільного втручання держави у приватну сферу особи.
Відтак, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, українські суди мають у своїй діяльності виходити не лише з формальних відмінностей між конкретними справами, а насамперед – із принципових орієнтирів, сформульованих ЄСПЛ щодо процесуального порядку проведення обшуків і допустимості здобутих під час них доказів. Ігнорування цих підходів не лише збільшує ризик подальшого встановлення порушень з боку ЄСПЛ, але й ставить під сумнів авторитет національної судової системи як інституції, покликаної захищати права людини. Водночас питання не зводиться до суто процесуальної оцінки дій правоохоронних органів — воно стосується відповідності кримінального провадження базовим принципам справедливості та верховенства права.
У цьому контексті, оцінюючи загальну справедливість провадження, національні суди мають враховувати не лише формальну відповідність процесуальних дій вимогам закону, а й те, чи була стороні захисту надана реальна та ефективна можливість поставити під сумнів допустимість і достовірність доказів, отриманих стороною обвинувачення. Адже саме змагальний характер процесу та наявність дієвих гарантій права на захист становлять фундаментальні елементи справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 Європейської конвенції з прав людини. Як неодноразово підкреслював Європейський суд з прав людини, у контексті оцінки належності доказів ключовим є питання, чи було провадження в цілому справедливим, включаючи спосіб отримання і використання доказів. При цьому особливого значення набуває з’ясування, чи мала сторона захисту змогу ефективно поставити під сумнів їх достовірність. Також до уваги береться якість доказів, включаючи обставини їх отримання, які можуть викликати сумніви в їхній надійності або точності. Хоча провадження не обов’язково стає несправедливим у разі відсутності підтверджуючих доказів, коли первинні докази є достатньо переконливими, потреба в їх підтвердженні, як зазначено у справі Macharik v. The Czech Republic (пп. 51–52), може зменшуватися.
Аналіз перебігу судового засідання свідчить про наявність зусиль суду щодо дотримання базових гарантій права на захист, передбачених статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Зокрема, стороні захисту було надано можливість висловити заперечення щодо ухвали, якою санкціоновано проведення обшуку. Водночас така можливість з’явилася вже після ухвалення відповідного рішення та фактичного проведення обшуку, що, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, ставить під сумнів її ефективність як інструменту для попередження або усунення потенційного процесуального дисбалансу.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що обшук, санкціонований без попереднього повідомлення або залучення сторони захисту, може суперечити принципам змагальності та рівності сторін, які є складовими гарантії справедливого судового розгляду (F.S.M. v. Spain, пп. 55–56; Artico v. Italy, п. 33; Đurić v. Serbia, п. 69). У цьому контексті особливої уваги набуває не лише процесуальна форма, а й реальний зміст наданих гарантій: як наголошує Суд, “вони повинні бути не теоретичними або ілюзорними, а практичними та ефективними”.
Сукупність обставин — відсутність попереднього контролю із залученням захисту, затвердження ухвали без надання можливості висловити позицію, а також подальше використання отриманих матеріалів як доказів — у світлі кумулятивного підходу ЄСПЛ може поставити питання щодо справедливості провадження в цілому. Навіть формально допустимі докази, здобуті в умовах обмеженого доступу захисту до процесу ухвалення рішень, можуть бути розцінені як такі, що не відповідають вимогам Конвенції.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
