10. 09. 2025
27 серпня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52023000000000202 відносно колишнього голови Верховного Суду Князєва Всеволода Сергійовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди з використанням наданої їй влади чи службового становища – в особливо великому розмірі). У залі судового засідання були присутні захисники, обвинувачений Князєв В.С., прокурор та колегія суддів з головуючим Мойсаком С.М.
Основним предметом судового засідання було продовження дослідження доказів сторони обвинувачення.
На початку судового засідання обвинувачений подав до суду клопотання про визнання доказу очевидно недопустимим та припинення його дослідження. Це клопотання стосувалося протоколу проведеного обшуку.
Обґрунтовуючи свою позицію, обвинувачений наголосив, що обшук був проведений у ретроспективному порядку, оскільки ухвала, яка санкціонувала його проведення, була винесена вже після самого обшуку, без участі сторони захисту та без подальшої можливості оскаржити таку ухвалу. Крім того, він звернув увагу на практику ЄСПЛ, зокрема на рішення у справі “Korniyets and Others v. Ukraine”, де Суд визнав порушення, коли дозвіл на проведення обшуку надавався після його фактичного проведення й без участі сторони захисту – “Суд вважає, що за обставин цієї справи, враховуючи відсутність попереднього судового контролю та неможливість для заявника звернутися до суду з проханням про судову перевірку законності та обґрунтованості обшуку, процедура перегляду згідно з відповідним національним законодавством, ініційована ex officio та проведена ex parte, без будь-якої можливості для заявника брати участь, не може розглядатися як така, що забезпечує достатні гарантії від незаконного та свавільного втручання держави. Звертаючись до способу, яким національні суди розглядали клопотання слідчих про ex post facto дозвіл на обшуки, проведені в квартирах заявників, Суд зазначає, що відповідні рішення, сформульовані загальними фразами, які по суті відтворюють клопотання слідчих, не здаються переконливо демонструючими, що було проведено ретельну оцінку обставин кожної справи, зокрема щодо питання про те, чи були законні підстави для обшуків без попереднього дозволу суду та чи дійсно існували невідкладні обставини, що виправдовували відповідні обшуки. Той факт, що заявники не мали можливості подавати заяви або іншим чином брати участь у розгляді ex officio, з огляду на відсутність відповідної правової бази, схоже, сприяв такому низькому рівню перевірки. З огляду на вищезазначене, Суд робить висновок, що заявники були позбавлені належних та ефективних гарантій від свавілля, що суперечить вимогам статті 8 Конвенції” (п.70-72).
З огляду на викладене, сторона захисту звернула увагу, що в даній ситуації було порушено право на захист та право на повагу до приватного і сімейного життя, а сам обшук проведено фактично без належного дозволу. Тому вони просили задовольнити подане клопотання та припинити дослідження відповідного доказу (протоколу обшуку).
Прокурор, у свою чергу, наголосив, що заперечує проти задоволення цього клопотання в частині припинення дослідження вказаного доказу.
Дослідивши ухвалу, суд встановив, що у розгляді клопотання про надання дозволу на обшук брав участь лише детектив, без представників сторони захисту.
Порадившись на місці, суд ухвалив відмовити у задоволенні клопотання обвинуваченого, оскільки підстава, на яку він посилався, — відсутність ухвали, що дозволяла проведення обшуку, — була усунена винесенням такої ухвали. Хоча це відбулося вже після проведення самого обшуку, суд дійшов висновку, що судовий контроль усе ж таки мав місце, формально процедура була дотримана, а тому доказ не можна визнати очевидно недопустимим.
Крім того, суд зауважив, що наведена обвинуваченим практика ЄСПЛ буде оцінена на предмет релевантності, оскільки у справі “Korniyets and Others v. Ukraine” йшлося про обшук у приватному житлі, тоді як у цьому кримінальному провадженні обшук було проведено в робочому кабінеті обвинуваченого.
Разом з тим, суд звернув увагу, що відповідно до практики ЄСПЛ розгляд клопотання про надання дозволу на обшук без участі сторони захисту визнається порушенням права на захист. У зв’язку з цим суд надав стороні захисту можливість висловити свої заперечення щодо ухвали, якою було легалізовано проведення обшуку. Як зазначив суд, доводи захисту будуть враховані в нарадчій кімнаті при ухваленні остаточного рішення щодо допустимості доказів. Суд підкреслив, що не має повноважень скасувати ухвалу суду, однак може взяти до уваги аргументи захисту у разі наявності в ухвалі істотних недоліків.
Таким чином, у подальшому, в контексті реалізації права на захист, стороні захисту була надана можливість висловити свої заперечення щодо згаданої ухвали.
З приводу вищезазначеного, насамперед варто наголосити, що позиція ЄСПЛ, на яку посилався обвинувачений у рамках даного судового засідання (“Korniyets and Others v. Ukraine”), неодноразово та послідовно підтверджувалася й в інших рішеннях Суду у контексті розгляду ухвал, що легалізували проведення обшуку вже після його здійснення та без участі сторони захисту.
Зокрема, у справі Kobiashvili v. Georgia Європейський суд з прав людини (п. 67) однозначно констатував, що розгляд клопотання сторони обвинувачення про надання дозволу на проведення обшуку без залучення сторони захисту є несумісним із принципами змагальності та рівності сторін. Такий підхід прямо суперечить вимогам справедливого судового розгляду, закріпленим у пункті 1 статті 6 ЄКПЛ.
Крім того, у низці рішень Суд послідовно наголошує, що обшук, проведений без належного судового дозволу, становить серйозне порушення права на повагу до приватного життя, закріпленого у статті 8 Конвенції. Зокрема, у справах Varga v. Romania (пп. 72–73) та Işildak v. Turkey (пп. 51–52) Суд чітко зазначив, що недотримання встановленої процедури санкціонування обшуку призводить до свавільного втручання в особисту сферу особи.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють: правові позиції обвинуваченого та його захисту заслуговують на серйозне та всебічне врахування. Практика ЄСПЛ свідчить про те, що ключовим аспектом оцінки подібних ситуацій є не лише формальний процесуальний статус конкретних рішень, а й загальна якість судового розгляду та забезпечення гарантій справедливого провадження. У цьому контексті твердження про нерелевантність посилань на практику ЄСПЛ виглядають недостатньо обґрунтованими.
Таким чином, українські суди зобов’язані враховувати не лише відмінності у фабулах справ, а передусім – змістовні стандарти, сформульовані ЄСПЛ щодо належного процесуального оформлення обшуків і допустимості доказів, отриманих внаслідок таких дій. Ігнорування цих підходів не лише створює ризики визнання порушень у майбутньому, але й підірвує довіру до судової системи як гаранта захисту прав людини. Водночас ідеться не про формальну оцінку процесуальних дій, а про принципове питання відповідності кримінального провадження стандартам верховенства права та справедливості.
Визначаючи, чи було кримінальне провадження в цілому справедливим, необхідно оцінювати не лише процесуальні аспекти здобуття доказів, але й дотримання фундаментальних гарантій права на захист. Зокрема, одним із ключових елементів такої оцінки є з’ясування того, чи була особі надана ефективна можливість заперечити проти використання доказів, отриманих у спосіб, що потенційно порушує Конвенцію.
У справі Mehmet Zeki Doğan v. Turkey (No. 2) (§§ 84–85) Європейський суд з прав людини наголосив, що питання за статтею 6 Конвенції можуть виникнути тоді, коли докази, подані як на користь, так і проти обвинуваченого, не були представлені у спосіб, який забезпечує рівність сторін та змагальність процесу. У таких випадках порушення під час здобуття або оцінки доказів можуть мати вирішальний вплив на справедливість провадження в цілому, що підпадає під дію статті 6 § 1 Конвенції.
У контексті моніторингу конкретного судового засідання варто відзначити, що суд, діючи у межах наданих повноважень, виявляв прагнення забезпечити дотримання базових гарантій ЄКПЛ, зокрема права на захист. Так, стороні захисту було надано можливість висловитися щодо ухвали, якою було легалізовано проведення обшуку. Проте надання такої можливості вже постфактум не здатне нівелювати першопочаткове порушення, допущене під час розгляду клопотання про обшук без участі захисту.
Системний підхід ЄСПЛ чіткий: розгляд клопотання про обшук без виклику або повідомлення сторони захисту є порушенням принципів змагальності та рівності сторін, а отже — і самого права на захист, закріпленого в статті 6 Конвенції. Ці принципи мають не декларативний, а обов’язковий характер, і їх дотримання є невід’ємною складовою справедливого судового розгляду.
У зв’язку з цим, виникає обґрунтований сумнів щодо того, чи можна вважати дотриманими права обвинуваченого, коли:
обшук уже проведено,
дозвіл на нього був наданий без участі сторони захисту,
а матеріали, здобуті внаслідок такого обшуку, досліджуються у суді як докази.
Такі процесуальні моменти можуть не лише порушувати права сторони захисту, але й створювати істотний ризик визнання всієї процедури розгляду несправедливою, відповідно до підходу ЄСПЛ, який вимагає оцінювати кримінальне провадження в цілому з урахуванням кумулятивного ефекту допущених процесуальних вад.
У цьому контексті важливо наголосити, що кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за умов, які не ставлять її у невигідне становище порівняно з опонентом. У цьому контексті значення надається зовнішньому вигляду, а також підвищеній чутливості до справедливого здійснення правосуддя (Gaggl v. Austria, п. 48).
У подальшому суд продовжив дослідження доказів сторони обвинувачення. Під час цього процесу сторона захисту звернулася з проханням надати можливість ознайомитися з матеріалами, які в цей момент досліджувалися судом, оскільки раніше такої можливості не було. Суд прийняв рішення задовольнити це прохання, надавши стороні захисту час для ознайомлення з матеріалами та відклавши судове засідання.
Варто наголосити, що пункт 3 (b) статті 6 гарантує обвинуваченому/підозрюваному “достатній час та можливості для підготовки свого захисту”, а отже, передбачає, що основна діяльність захисту може охоплювати все, що є “необхідним” для підготовки до судового процесу. Обвинувачений/підозрюваний повинен мати можливість організувати свій захист належним чином і без обмежень щодо можливості представити всі відповідні аргументи захисту перед судом і таким чином вплинути на результат провадження. (Rook v. Germany, п. 56). Кожна сторона має право не лише викладати свої доводи, але й мати реальну можливість ефективно впливати на перебіг і результат процесу. Як зазначає ЄСПЛ, “гарантії, передбачені Конвенцією, повинні бути не теоретичними або ілюзорними, а практичними та ефективними” (Artico v. Italy, п. 33; Đurić v. Serbia, п. 69).
З урахуванням виявлених обставин, провадження підлягає подальшому моніторингу.
