04. 07. 2025
25 червня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52023000000000202 відносно колишнього голови Верховного Суду Князєва Всеволода Сергійовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди з використанням наданої їй влади чи службового становища – в особливо великому розмірі). У залі судового засідання були присутні захисники, обвинувачений Князєв В.С., прокурор та колегія суддів з головуючим Мойсаком С.М.
Основною процесуальною дією цього судового засідання стало продовження дослідження доказів, зокрема протоколів негласних слідчих (розшукових) дій у вигляді аудіозаписів, що здійснювалося на підставі клопотань сторони захисту.
Прослухані під час цього судового засідання аудіозаписи стосувалися подій, що мали місце на початку 2023 року. Ці матеріали є важливими для кримінального провадження, оскільки більшість із них становить ключові елементи доказової бази сторони обвинувачення.
Після прослуховування вказаних аудіозаписів сторона захисту звернула увагу на те, що на попередніх судових засіданнях сторона обвинувачення демонструвала лише окремі фрагменти, вирвані з контексту. Як стверджують захисники, згідно з повним змістом записів, не всі грошові суми, які згадуються, мають безпосереднє відношення до інкримінованих обвинуваченому коштів, а є частиною інших, цілком звичайних правовідносин — на відміну від версії, запропонованої стороною обвинувачення.
Крім того, захисники, а також сам обвинувачений, звертають увагу на те, що значна частина записів була зроблена в кабінеті адвоката, що, на їхню думку, становить порушення адвокатської таємниці. Захист також вказує, що деякі записи свідчать про можливу провокацію з боку осіб, залучених до негласних слідчих дій, щодо самого обвинуваченого. З огляду на викладене, захисники вважають, що сторона обвинувачення штучно сформувала доказову базу та систематично порушувала адвокатську таємницю.
У свою чергу, прокурор заявив, що в подальшому стороною обвинувачення буде продемонстровано матеріали слідчих дій, які, на його думку, підтвердять участь обвинуваченого в узгоджених протиправних діях з іншими фігурантами справи, які брали участь у розмовах, зафіксованих на прослуханих аудіозаписах.
З огляду на вищевикладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують на актуальності звернення до фундаментального принципу in dubio pro reo, відповідно до якого всі розумні сумніви мають тлумачитися на користь обвинуваченого. Цей принцип є органічним елементом гарантії справедливого судового розгляду, тісно пов’язаний із презумпцією невинуватості (стаття 6 п. 2 Конвенції) і неодноразово підтверджувався у практиці ЄСПЛ (Telfner v. Austria, п.15; Kolompar v. Serbia, п.16). Його застосування передбачає, що будь-яка невизначеність щодо фактів або достовірності доказів, яку неможливо усунути шляхом ретельного судового аналізу, повинна трактуватися на користь підсудного.
Також важливо підкреслити, що стандарт доведення “поза розумним сумнівом” означає, що сукупність встановлених у справі обставин має виключати будь-яке інше логічне пояснення подій, окрім того, що правопорушення було скоєне саме обвинуваченим. Це стосується кожного елементу складу правопорушення, який має бути доведений належними і допустимими доказами. Оцінка доказів повинна здійснюватися безсторонньо, з повним урахуванням як обтяжуючих, так і виправдувальних фактів. Обов’язок суду — всебічно і неупереджено проаналізувати всі надані сторонами версії подій і не залишати поза увагою ті факти, які прямо суперечать позиції обвинувачення.
Особливе занепокоєння викликають твердження сторони захисту про те, що на попередніх судових засіданнях сторона обвинувачення демонструвала лише окремі фрагменти аудіозаписів, вилучені з контексту, тоді як повна версія розмов, на думку захисників, спростовує ключові обвинувачення. Якщо подібна практика справді мала місце, це може свідчити про вибіркове використання доказів, що є несумісним із принципом змагальності та порушує вимогу повноти та добросовісності доказового процесу, яку неодноразово підкреслював ЄСПЛ (Mirilashvili v. Russia, п. 203-205).
Цікавою є позицією ЄСПЛ у справі “Kolompar v. Serbia”, в якій ЄСПЛ визнав порушення права на справедливий суд через те, що не було дотримано дві основні вимоги кримінального правосуддя: (i) обвинувачення повинно довести вину підсудного поза розумним сумнівом; і (ii) принцип in dubio pro reo, який вимагає, щоб перевага в будь-яких сумнівах щодо достовірності доказів надавалася підсудному, а не обвинуваченню ( п.16). Схожу позицію ЄСПЛ займає і в справі “Telfner v. Austria”, де зазначає, що національні суди не повинні виходити з упередженої думки про те, що обвинувачений вчинив інкриміноване йому правопорушення; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-які сумніви повинні бути на користь обвинуваченого (п. 15).
Крім того, “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine п.43).
Не менш тривожними є озвучені в суді твердження щодо можливої провокації з боку осіб, залучених до проведення НСРД. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (Teixeira de Castro v. Portugal, п. 36, 39, Ramanauskas v. Lithuania, п. 54-56, 63), провокування до вчинення злочину (entrapment), що не відображає справжнього наміру особи вчинити протиправні дії, є несумісним із вимогами статті 6 Конвенції. Суд наголошує, що право на справедливий суд є абсолютною гарантією, яка не може бути обмежена міркуваннями оперативної доцільності чи суспільної небезпеки правопорушення. Навіть якщо оперативна дія досягає практичного результату, використання її “плодів”, отриманих шляхом підбурювання, дискредитує саму ідею верховенства права.
ЄСПЛ послідовно зазначає, що хоча зростання організованої злочинності вимагає вжиття відповідних заходів, право на справедливий суд, з якого випливає вимога належного здійснення правосуддя, тим не менш застосовується до всіх видів кримінальних правопорушень, від найпростіших до найскладніших. Право на справедливе здійснення правосуддя займає настільки важливе місце в демократичному суспільстві, що його не можна приносити в жертву заради доцільності. Крім того, хоча використання агентів під прикриттям може бути терпимим за умови дотримання чітких обмежень та гарантій, суспільний інтерес не може виправдовувати використання доказів, отриманих в результаті підбурювання органами слідства, оскільки це наражатиме обвинуваченого на ризик остаточного позбавлення справедливого судового розгляду з самого початку. Підбурювання з боку органів слідства має місце, коли залучені співробітники – чи то співробітники сил безпеки, чи особи, що діють за їхніми вказівками – не обмежуються розслідуванням злочинної діяльності по суті пасивним чином, а здійснюють такий вплив на суб’єкта, що підбурюють до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би скоєний, щоб зробити можливим встановлення злочину, тобто надання доказів та порушення кримінального переслідування (Yakhymovych v. Ukraine, п. 29-31). Якщо факт підбурювання в майбутньому справді підтвердиться, це може становити серйозне порушення права на справедливий суд. Водночас твердження сторони захисту потребують ретельної перевірки та об’єктивної оцінки в межах змагального судового процесу. Такі обставини, за підтвердження, можуть свідчити про використання недопустимих методів з боку органів слідства, що ставить під сумнів добросовісність зібраної доказової бази.
Окрему увагу експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають на повідомлення сторони захисту про можливе порушення адвокатської таємниці, зокрема — запис розмов, здійснених у приміщенні адвокатського кабінету. ЄСПЛ неодноразово повторював, що оскільки будь-яке спілкування між адвокатами та їхніми клієнтами має право на посилений захист відповідно до Конвенції, для цілей статті 8 ЄКПЛ не має вирішального значення, чи уклав адвокат на момент конкретної розмови офіційний договір про юридичне представництво з клієнтом (Denysyuk and Others v. Ukraine, п. 145-146). Крім того, щодо процесуального захисту в контексті статті 8, ЄСПЛ надає особливої ваги професійній таємниці адвокатів, яка пов’язана з їхньою роллю у здійсненні правосуддя та захисті права клієнта на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції (Kavečanský v. Slovakia, п. 61).
Враховуючи все вищезазначене, зокрема озвучені в даному судовому засіданні сумніви щодо дотримання фундаментальних гарантій, передбачених ЄКПЛ, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
