23. 07. 2025
18 липня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52023000000000202 відносно колишнього голови Верховного Суду Князєва Всеволода Сергійовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди з використанням наданої їй влади чи службового становища – в особливо великому розмірі). У залі судового засідання були присутні захисники, обвинувачений Князєв В.С., прокурор та колегія суддів з головуючим Мойсаком С.М.
Основним предметом судового розгляду було клопотання сторони обвинувачення щодо продовження строку дії обов’язків, покладених на Князєва В.С.
Обґрунтовуючи своє клопотання, прокурор зазначив, що наразі щодо обвинуваченого застосовано запобіжний захід у вигляді застави, а також на нього покладено низку процесуальних обов’язків:
- з’являтися за кожною вимогою до прокурора та суду;
- не відлучатися без дозволу прокурора або суду за межі України;
- повідомляти про зміну місця проживання та роботи;
- утримуватися від спілкування з визначеними учасниками кримінального провадження та свідками щодо обставин, викладених в обвинувальному акті;
- здати до ГУ ДМС у м. Києві паспорт(и) для виїзду за кордон та інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд до неї.
Враховуючи обставини кримінального провадження, а також існування двох ризиків — ризику переховування від органів слідства і суду та ризику незаконного впливу на учасників провадження, зокрема свідків, — прокурор зазначив, що ці ризики залишаються актуальними, а отже, існує необхідність у продовженні строку дії вказаних обов’язків. Крім того, прокурор звернув увагу на те, що частина інкримінованої неправомірної вигоди досі не виявлена, а в сукупності зі значним матеріальним становищем родини Князєва В.С. та його зв’язками з посадовими особами, це створює загрозу ухилення від органів правосуддя. Також він наголосив, що, оскільки у провадженні ще планується допит свідків, необхідно мінімізувати будь-який можливий вплив обвинуваченого на них. Підсумовуючи, прокурор зазначив, що визначені слідством ризики повністю корелюють із обов’язками, покладеними на обвинуваченого; ці обов’язки не є обтяжливими для нього і спрямовані на забезпечення належної процесуальної поведінки. У зв’язку з цим прокурор просив суд задовольнити клопотання та продовжити строк дії обов’язків.
У свою чергу, захисник заявив, що, хоча і погоджується з тим, що покладені обов’язки не є обтяжливими для обвинуваченого, проте не поділяє доводів обвинувачення щодо наявності ризиків. На думку захисту, сторона обвинувачення не надала належних доказів існування зазначених ризиків. Також захисник вказав, що посилання прокурора на майновий стан є необґрунтованими, оскільки майно як обвинуваченого, так і його родини перебуває під арештом. Крім того, він наголосив, що немає жодних ознак порушення обвинуваченим покладених на нього обов’язків, а отже, з урахуванням наведеного, просив відмовити в задоволенні клопотання прокурора.
Обвинувачений, зі свого боку, заявив, що дані щодо майнового стану його родини, на які посилається прокурор, втратили актуальність. Він також зазначив, що вважає обтяжливими обов’язки, які забороняють залишати територію України без дозволу та зобов’язують здати документи для виїзду за кордон, оскільки це унеможливлює виїзд на лікування чи для зустрічі з дитиною.
Один із суддів колегії уточнив, чи звертався обвинувачений до відповідних органів із проханням надати йому дозвіл на виїзд за кордон. Після того як обвинувачений підтвердив, що такого звернення не було, суд зауважив, що за відсутності звернення некоректно стверджувати про обтяжливість відповідних обов’язків. Підсумовуючи, обвинувачений просив ухвалити рішення на розсуд суду.
Заслухавши сторони, суд постановив задовольнити клопотання прокурора та продовжити строк дії процесуальних обов’язків, покладених на обвинуваченого.
ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що ризик переховування від суду та органів слідства не можна оцінювати виключно на основі суворості покарання, яке загрожує обвинуваченому/підозрюваному. Його необхідно оцінювати з урахуванням низки інших відповідних факторів (Kovrov and Others v. Russia, п. 97). Ризик втечі від правосуддя має оцінюватися з урахуванням факторів, що стосуються особистості, моральних якостей, місця проживання, професії, ресурсів, сімейних зв’язків та інших видів зв’язків відповідної особи з країною, в якій її переслідують (Tuncer Bakirhan v. Turkey, п. 50). Ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, а міркування органів влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Ризик тиску на свідків не може грунтуватися лише на ймовірності суворого покарання, а має бути пов’язаний з конкретними фактами (Cviková v. Slovakia, п. 65-66).
Також варто додати, що ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово зазначав, що з плином часу ризики неухильно зменшуються, а тому твердження сторони обвинувачення про незмінність ризиків не можна однозначно визнати такими, що відповідають практиці ЄСПЛ.
Водночас, з огляду на підтвердження стороною обвинувачення під час судового засідання наявності в матеріалах провадження документів, що, за її твердженням, свідчать про актуальність відповідних ризиків, а також зважаючи на відсутність заперечень з боку захисту щодо обтяжливості покладених на обвинуваченого процесуальних обов’язків, не вбачається підстав вважати подане клопотання про продовження строку їх дії очевидно необґрунтованим.
Разом з тим, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне акцентувати увагу на належності аргументації сторони обвинувачення щодо незмінності ризиків у часі. У контексті динаміки обставин та тривалості досудового розслідування збереження ризиків не може вважатися презюмованим, а має підтверджуватись конкретними й актуальними обставинами, що відповідає стандартам, встановленим практикою ЄСПЛ у справах щодо продовження запобіжних заходів або процесуальних обов’язків.
У подальшому суд продовжив дослідження доказів, наданих стороною обвинувачення. У ході цього процесу сторона захисту подала клопотання про надання доступу до додатків одного з протоколів, долучених прокурором, обґрунтовуючи свою вимогу необхідністю повного ознайомлення з матеріалами справи та наголошуючи на потенційній доказовій цінності зазначених матеріалів.
Прокурор, у відповідь, підтвердив, що частина додатків дійсно не була відкритою стороні захисту, посилаючись на те, що ці документи містять відомості про методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій і, відповідно, становлять державну таємницю. У зв’язку з цим, на думку обвинувачення, відкриття таких матеріалів було б несумісним із вимогами режиму секретності.
У свою чергу, обвинувачений наголосив на важливості задоволення зазначеного клопотання, зазначивши, що володіє чинним допуском до державної таємниці, що, на його думку, усуває перешкоди для ознайомлення з відповідними матеріалами.
Суд, заслухавши позиції сторін, ухвалив залишити клопотання захисту без задоволення. У своєму рішенні суд вказав, що подання таких матеріалів для дослідження є виключною прерогативою сторони обвинувачення. Водночас суд зауважив, що відповідні додатки будуть досліджені ним самостійно, і в разі встановлення їх значущості для обставин кримінального провадження буде вжито відповідних заходів. Також суд зазначив, що сторона захисту може повторно порушити питання доступу до додатків у разі підтвердження наявності належного допуску до державної таємниці.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що ефективна реалізація права на захист передбачає не лише формальну участь у процесі, а й повноцінний доступ до матеріалів, які можуть бути важливими для формування та обґрунтування захисної позиції.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, зокрема у справі Kikabidze v. Georgia (пп. 42–43), право на захист охоплює всі дії, необхідні для належної підготовки до розгляду справи по суті. Виходячи з цього, будь-яке обмеження в доступі до доказів, що потенційно мають значення для захисту, має бути не лише обґрунтованим, але й відповідати принципам необхідності, пропорційності та змагальності. У випадках, коли йдеться про матеріали з обмеженим доступом, суд має забезпечити механізм, який би мінімізував негативний вплив таких обмежень на права сторони захисту, зокрема через належну перевірку доказової ваги закритих документів або забезпечення їх об’єктивної оцінки за участю захисту в інший допустимий спосіб.
У кінці судового засідання обвинувачений та захисник звернули увагу на ознаки неналежності одного з доказів, долученого прокурором. Вони зазначили, що без додатків неможливо встановити, яку саме слідчу дію проводила сторона обвинувачення і чи взагалі вона мала місце. Суд, у свою чергу, запевнив, що надасть оцінку цим твердженням під час ухвалення кінцевого рішення у справі.
З огляду на те, що зазначені матеріали становлять важливу складову доказової бази сторони обвинувачення, ключовим є забезпечення належного реагування суду на всі доводи захисту, що стосуються їх змісту, достовірності та допустимості.
Оцінювання таких доказів має виходити не лише з формального аналізу процесуальної допустимості, а й передбачати перевірку їх фактичної надійності та доказової ваги. Неврахування аргументів захисту щодо таких матеріалів може призвести до порушення процесуального балансу сторін, що, у свою чергу, здатне поставити під сумнів загальну справедливість судового розгляду відповідно до стандартів, закріплених у статті 6 Європейської конвенції з прав людини.
В даному контексті важливо наголосити, що стаття 6 Конвенції не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів як таких, що в першу чергу є предметом регулювання національного законодавства. Питання, на яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим. При визначенні даного питання, необхідно також враховувати, чи були дотримані права захисту. Зокрема, важливо з’ясувати, чи була заявнику надана можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити проти їх використання. Крім того, необхідно враховувати якість доказів, у тому числі те, чи викликають обставини, за яких вони були отримані, сумніви в їх надійності або точності. Хоча проблема справедливості не обов’язково виникає, коли отримані докази не підтверджуються іншими матеріалами, можна зазначити, що коли докази є дуже сильними і немає ризику, що вони можуть бути ненадійними, потреба у підтверджуючих доказах відповідно слабшає (Macharik v. The Czech Republic, п. 51-52). Крім того, ЄСПЛ послідовно наголошує, що одним із фундаментальних аспектів права на справедливий суд є надання кожній стороні реальної можливості представити свою позицію в умовах, які не ставлять її у невигідне становище порівняно з опонентом (Ezeoke v. The United Kingdom, п. 51).
Справа рекомендується до подальшого моніторингу з метою надання подальшої оцінки дотримання прав рівності та змагальності сторін судового процесу та права на захист в контексті дослідження доказів, а також загальної справедливості судового процесу.
