18. 06. 2026
9 червня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулося чергове судове засідання у межах кримінального провадження № 52021000000000242 (справа №991/7418/23) щодо судді Печерського районного суду м. Києва Ільєвої Тетяни Григорівни, обвинуваченої у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364 та ч. 1 ст. 366 КК України. У засіданні брали участь обвинувачена, її захисники, прокурор та головуючий суддя Хамзін Т.Р. Потерпілий Миханів А.А. був відсутній.
Основним предметом судового засідання було продовження допиту свідка, викликаного за клопотанням сторони захисту.
На початку засідання суд повідомив про неявку потерпілого Миханіва А.А. та зазначив, що в матеріалах кримінального провадження відсутні відомості, які б підтверджували отримання ним судової повістки. У зв’язку з цим суд поставив на обговорення учасників провадження питання щодо можливості продовження судового розгляду. Сторона захисту клопотала про відкладення засідання, посилаючись на відсутність потерпілого та його представника. Прокурор, навпаки, вважав можливим продовжити розгляд справи за відсутності потерпілого, його представника та одного із захисників. Після заслуховування позицій сторін суд дійшов висновку про відсутність процесуальних перешкод для подальшого розгляду справи. При цьому суд зазначив, що питання щодо можливості проведення судових засідань за відсутності потерпілого вже неодноразово розглядалося раніше, а відповідна позиція суду була сформована та доведена до відома учасників провадження.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що продовження судового розгляду за відсутності потерпілого саме по собі не свідчить про недотримання гарантій справедливого судового розгляду. Водночас встановлена судом відсутність підтвердження належного повідомлення потерпілого актуалізує питання дотримання процесуальних гарантій, пов’язаних із забезпеченням його права на участь у провадженні.
Особливого значення ця обставина набуває з огляду на те, що неявка потерпілої сторони у даному кримінальному провадженні має систематичний характер та вже неодноразово фіксувалася експертами моніторингової місії IAC ISHR під час попередніх судових засідань (зокрема, у звітах від 19 вересня та 16 жовтня 2025 року, а також від 22 січня, 6 березня, 7, 10 і 28 квітня та 28 травня 2026 року). За таких обставин особливої ваги набуває належна перевірка судом питань повідомлення учасників провадження, причин їх неявки та фактичної можливості реалізувати належні їм процесуальні права. У своїй практиці ЄСПЛ послідовно наголошує, що принцип справедливого судового розгляду передбачає забезпечення сторонам реальної можливості брати участь у провадженні та бути належним чином поінформованими про його перебіг (Cangi and Others v. Türkiye, § 46). Хоча Конвенція не вимагає обов’язкової присутності потерпілого на кожному судовому засіданні, національний суд повинен переконатися, що його відсутність не є наслідком неналежного повідомлення та не призводить до необґрунтованого обмеження процесуальних прав.
У зв’язку з цим експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають, що рішення про проведення судового засідання без участі потерпілого повинно ґрунтуватися на індивідуальній оцінці обставин конкретного засідання, включаючи належність повідомлення, причини неявки та значення участі потерпілого для відповідної стадії судового розгляду. Відповідні висновки суду мають бути належним чином мотивовані та відображати баланс між вимогами процесуальної економії та необхідністю забезпечення процесуальних прав усіх учасників провадження.
У подальшому суд перейшов до допиту свідка, викликаного за клопотанням сторони захисту. Під час допиту свідок надала показання щодо обставин взаємовідносин між Шевченком О.В., Коноваленком Д. та іншими особами, які, на її думку, мають значення для оцінки обставин кримінального провадження. Зокрема, свідок стверджувала, що Шевченко О.В. підтримував особисті контакти із суддею Ільєвою Т.Г. та неодноразово наголошував на наявності такого знайомства. За словами свідка, вона була обізнана з місцем проживання Шевченка О.В., відвідувала його помешкання під час святкових заходів та підтримувала з ним особисте спілкування. Свідок також повідомила, що Шевченко О.В. рекомендував повторно подати відповідне клопотання у визначений ним день, оскільки це, на його думку, могло сприяти ухваленню позитивного рішення. Водночас свідок зазначила, що їй не відомо, з ким саме Шевченко О.В. міг контактувати чи домовлятися щодо результатів розгляду цього клопотання.
Окрему увагу під час допиту було приділено обставинам взаємовідносин між Шевченком О.В. та Коноваленком Д. Свідок висловила незгоду з показаннями Коноваленка Д., вважаючи їх такими, що не відповідають фактичним обставинам. На підтвердження своєї позиції вона зазначила, що Коноваленко Д. був особисто знайомий із Шевченком О.В., підтримував із ним зв’язок, зустрічався та передавав йому документи, незважаючи на те, що під час допиту заперечував наявність відповідних контактів. Крім того, свідок повідомила про припинення спілкування із Шевченком О.В. після проведення щодо неї слідчих дій. За її словами, подальші спроби зв’язатися з ним виявилися безрезультатними. Водночас вона пояснила, що не намагалася встановити контакт через Коноваленка Д., оскільки після однієї із зустрічей із ним та його захисником, за її твердженням, на її адресу висловлювалися погрози, у зв’язку з чим будь-яке подальше спілкування було припинене.
У своїх показаннях свідок також зазначила, що Шевченко О.В. рекомендував подавати клопотання для розгляду без участі заявника, мотивуючи це достатністю підготовленого пакета документів. Аналогічну позицію щодо належності та достатності матеріалів, за словами свідка, висловлював і Коноваленко Д. При цьому свідок звернула увагу на те, що її професійна діяльність була пов’язана переважно з цивільною спеціалізацією, а тому вона не володіла достатнім практичним досвідом щодо особливостей кримінального процесу. За твердженням свідка, після первинного автоматизованого розподілу відповідне клопотання було передано на розгляд судді Батрин О.В., однак у подальшому, за рекомендацією Шевченка О.В., його було подано повторно, внаслідок чого розгляд визначено судді Ільєвій Т.Г.
Також свідок надала показання щодо обставин отримання судового рішення, зазначивши, що Коноваленко Д. мав отримати супровідний лист до ухвали суду, проте цього не відбулося. У подальшому їй стало відомо про можливе підроблення відповідного документа. Крім того, свідок припустила, що Шевченко О.В., використовуючи наявні зв’язки, міг контактувати з приводу ухвалення відповідного рішення не лише з представниками суду, а й з представниками інших органів. Відповідаючи на запитання сторони захисту щодо можливих мотивів Коноваленка Д. надавати недостовірні показання, свідок висловила припущення, що така поведінка могла бути пов’язана з прагненням уникнути відповідальності за власні дії. Окремо свідок зазначила, що під час досудового розслідування одночасний допит за її участю та участю Коноваленка Д. не проводився, хоча проведення такої слідчої дії неодноразово планувалося та переносилося з причин, які їй не були відомі.
Після завершення допиту та з’ясування всіх запланованих на це судове засідання питань суд оголосив про завершення судового розгляду на поточну дату.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що показання допитаного свідка стосувалися обставин, які безпосередньо пов’язані з перевіркою достовірності доказової бази сторони обвинувачення та оцінкою показань інших учасників кримінального провадження. Значна частина повідомлених відомостей була спрямована не стільки на встановлення нових фактів, скільки на спростування або уточнення обставин, які раніше випливали з показань інших свідків, насамперед Коноваленка Д.
За таких умов ключового значення набуває не ізольована оцінка окремих доказів, а перевірка їхньої взаємної узгодженості та здатності формувати послідовну й несуперечливу картину подій. Наявність розбіжностей між показаннями різних свідків сама по собі не є винятковою процесуальною ситуацією та не свідчить автоматично про недостовірність тієї чи іншої версії подій. Водночас суттєві суперечності щодо обставин, які мають значення для вирішення справи, вимагають від суду особливо ретельної перевірки джерел поінформованості свідків, їхньої можливої зацікавленості в результатах провадження, внутрішньої послідовності показань та їх відповідності іншим доказам у справі. У цьому контексті практика ЄСПЛ виходить із того, що справедливість кримінального провадження повинна оцінюватися з урахуванням усіх доказів у їх сукупності, а також способу їх отримання та дослідження під час судового розгляду (Pávek v. The Czech Republic, п. 10). Варто також додати, що будь-які сумніви, що залишаються після оцінки доказів, мають значення не лише як елемент внутрішнього переконання суду, але й як об’єктивний індикатор того, чи досягнуто необхідного рівня доказування. Додатково ЄСПЛ наголошує, що справедливий кримінальний процес передбачає дотримання двох взаємопов’язаних вимог: обов’язок сторони обвинувачення довести вину особи поза розумним сумнівом та необхідність тлумачення будь-яких обґрунтованих сумнівів на користь обвинуваченого (Kolompar v. Serbia, п. 16). Таким чином, наявність неусунених суперечностей у доказовій базі або альтернативних пояснень подій без їх належного спростування може впливати на оцінку достатності доказів у цілому.
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, окремої уваги потребує й характер частини показань свідка, які містили не лише відомості про безпосередньо сприйняті нею обставини, а й припущення щодо мотивів поведінки інших осіб, можливих домовленостей між ними та причин надання окремих показань. За таких умов принципового значення набуває розмежування між фактами, які свідок сприймала особисто, та її суб’єктивними висновками або припущеннями щодо подій, свідком яких вона безпосередньо не була.
З огляду на це суду належить встановити доказове значення кожного з повідомлених свідком тверджень, визначити джерело їх походження та перевірити, чи знаходять вони підтвердження в інших матеріалах кримінального провадження. Припущення або оцінювальні судження, навіть якщо вони ґрунтуються на особистому сприйнятті певних обставин, не можуть прирівнюватися до безпосередньо встановлених фактів без належної перевірки та підтвердження іншими доказами.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що завданням національного суду є не лише формальна оцінка допустимості доказів, а забезпечення справедливості провадження в цілому (Schenk v. Switzerland, § 46). Водночас обов’язок доведення винуватості особи покладається на сторону обвинувачення, а будь-які обґрунтовані сумніви, які залишаються після всебічної оцінки доказів, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого (Kolompar v. Serbia, § 16; Telfner v. Austria, § 15).
Враховуючи викладене, справу рекомендовано до подальшого моніторингу.
