01. 04. 2026
24 березня 2026 року в Печерському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у межах кримінального провадження №42018000000002532 відносно Гринкевича Ігоря Володимировича, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України (шахрайство, вчинене в великих розмірах). У судовому засіданні брали участь підозрюваний (через відеозв’язок), його захисник, прокурор та головуюча суддя Гуртова Т.І.
Основним предметом судового засідання було клопотання сторони обвинувачення про продовження строку тримання під вартою в межах строку досудового розслідування.
Обґрунтовуючи подане клопотання, прокурор зазначив, що 28 жовтня 2025 року Гринкевичу І.В. було повідомлено про підозру у заволодінні грошовими коштами. Він звернув увагу, що на даний момент щодо підозрюваного застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 7 000 736 грн. Прокурор зазначив, що підтримує доводи, викладені у письмовому клопотанні, щодо наявності відповідних ризиків, та додав, що одним із ключових ризиків є те, що щодо підозрюваного в іншому кримінальному провадженні справа вже розглядається по суті. З огляду на викладене прокурор просив суд задовольнити клопотання.
У свою чергу захисник заперечував проти задоволення клопотання, зазначивши, що воно є необґрунтованим та не відповідає вимогам КПК України. Він звернув увагу, що визначений розмір застави є фактично непомірним, а сам запобіжний захід має ознаки безальтернативності. Захисник наголосив на відсутності належного обґрунтування того, чому ризики не зменшилися, а також на відсутності нових обставин, які б свідчили про їх актуальність. Крім того, на його думку, сторона обвинувачення не пояснила, чому досудове розслідування не було завершено у раніше встановлені строки.
Захисник також звернув увагу на формальний характер поданих клопотань, зазначивши, що їх обґрунтування фактично не змінюється, а відрізняються лише дати подання. Він наголосив, що ризик переховування обґрунтовується переважно тяжкістю можливого покарання, що не відповідає стандартам належного обґрунтування. Крім того, захисник вказав на відсутність доказів існування ризику незаконного впливу на свідків, а також на сумнівність обґрунтування ризику перешкоджання кримінальному провадженню, який пов’язується переважно з наявністю іншого кримінального провадження без вироку.
Окремо захисник наголосив на тривалості загального тримання під вартою — понад 2 роки і 3 місяці — що, на його думку, є невиправданим строком. Він також звернув увагу на стан здоров’я підозрюваного, наявність медичних висновків щодо рекомендації госпіталізації, а також на умови тримання під вартою, зокрема відсутність укриття під час повітряних тривог. Додатково зазначалося, що підозрюваний обмежений у можливості повноцінно ознайомлюватися з матеріалами кримінального провадження в умовах тримання під вартою.
Підозрюваний підтримав позицію свого захисника та наголосив на відсутності належних доказів існування заявлених ризиків.
З огляду на викладене сторона захисту просила суд відмовити у задоволенні клопотання сторони обвинувачення та зменшити розмір застави.
Прокурор утримався від додаткових пояснень.
Заслухавши сторони, суд ухвалив задовольнити клопотання сторони обвинувачення, продовжити строк запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, водночас зменшивши розмір застави та визначивши її у сумі 5 990 000 гривень.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що при вирішенні питання про продовження тримання під вартою національний суд зобов’язаний здійснювати не формальну, а актуалізовану та індивідуалізовану оцінку ризиків, з урахуванням плину часу та конкретних обставин справи. Саме такий підхід відповідає стандарту «релевантних і достатніх підстав», який послідовно застосовується у практиці ЄСПЛ. Використання однакових або близьких за змістом формулювань без належної конкретизації може свідчити про інерційний характер судового контролю, що суперечить вимогам статті 5 Конвенції (Eldar Hasanov v. Azerbaijan, пп. 136–137; Tiron v. Romania, п. 39).
У цьому контексті особливого значення набуває якість обґрунтування ризиків. Як підкреслює ЄСПЛ, посилання на тяжкість можливого покарання саме по собі не може виправдовувати тривале тримання під вартою без аналізу інших релевантних факторів, які підтверджують або спростовують існування відповідних ризиків (Aleksandr Makarov v. Russia, п. 124). Більше того, зі збільшенням строку тримання під вартою вимоги до обґрунтованості таких ризиків об’єктивно зростають (Maassen v. The Netherlands, п. 62), що передбачає необхідність постійного переоцінювання доцільності подальшого обмеження свободи.
Окрему увагу привертає питання визначення розміру застави. Експерти моніторингової місії IAC ISHR системно фіксують практику, за якої розмір застави не супроводжується належним індивідуалізованим обґрунтуванням, а також змінюється з плином часу без чітко визначених критеріїв та логіки. За таких умов для об’єктивного спостерігача цей інструмент набуває ознак непрозорості, оскільки залишається незрозумілим як початкове визначення суми застави, так і принципи її подальшого коригування.
Такий підхід не узгоджується з позицією ЄСПЛ, відповідно до якої розмір застави має визначатися з урахуванням індивідуальних характеристик особи, її майнового стану та реальної спроможності виконати відповідний обов’язок (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80). Більше того, ЄСПЛ наголошує, що органи влади повинні підходити до визначення розміру застави з такою ж ретельністю, як і до питання про доцільність тримання під вартою (Bluks Savickis v. Latvia, п. 37). Відсутність такого підходу створює ризик того, що застава втрачає свою функцію альтернативи та фактично перетворюється на формальний елемент, який не забезпечує реального балансу між інтересами правосуддя та правом на свободу.
Крім того, доводи щодо тривалості тримання під вартою, стану здоров’я підозрюваного та умов його утримання потребують належної процесуальної оцінки у контексті принципу пропорційності. У практиці ЄСПЛ підкреслюється, що ненадання належної медичної допомоги або ігнорування медичних показань може становити порушення статті 3 Конвенції (Golubar v. Croatia, пп. 36–37; Bigović v. Montenegro, п. 169; Fenech v. Malta, п. 126). У поєднанні з тривалим триманням під вартою такі обставини підвищують вимоги до обґрунтування необхідності подальшого застосування цього запобіжного заходу.
Окремо слід зазначити, що умови безпеки тримання під вартою в умовах воєнного стану, зокрема відсутність належно обладнаного укриття, створюють додатковий вимір оцінки пропорційності такого втручання. У подібних ситуаціях держава несе підвищений позитивний обов’язок забезпечити безпеку осіб, які перебувають під її повним контролем.
Також спостерігачі IAC ISHR зафіксували, що перед початком судового засідання головуюча суддя, у присутності спостерігача моніторингової місії, висловила зауваження про те, що останнім часом у судових засіданнях присутня значна кількість вільних слухачів, що, за її словами, «починає дратувати». У зв’язку з цим експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що принцип публічності судового розгляду є невід’ємною складовою права на справедливий суд..
Водночас будь-які висловлювання, які можуть бути сприйняті як негативне ставлення до присутності громадськості, здатні створювати враження обмеження принципу публічності судового процесу. У практиці ЄСПЛ послідовно підкреслюється, що відкритість судового розгляду є однією з ключових гарантій довіри до правосуддя та ефективного суспільного контролю. Публічність не лише забезпечує прозорість діяльності суду, але й виступає запобіжником від здійснення правосуддя у формі «таємного суду», сприяючи формуванню довіри до судової влади загалом (Straume v. Latvia, п. 124; Mamaladze v. Georgia, п. 91). У цьому контексті навіть поодинокі прояви або висловлювання, які можуть бути інтерпретовані як небажання забезпечувати відкритість процесу, мають значення для сприйняття суду як незалежного та неупередженого органу.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
