06. 04. 2026
23 березня 2026 року в Голосіївському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у рамках кримінального провадження №62023000000001135 (справа № 761/24754/24) відносно українського бізнесмена Гринкевича Ігоря Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). У судовому засіданні брали участь обвинувачений (у режимі відеоконференції), його захисники, прокурор та головуюча суддя Первушина О.С.
Основним предметом судового засідання був розгляд низки скарг та клопотань сторони захисту в межах підготовчого судового провадження .
На початку судового засідання суд розглянув скаргу сторони захисту на постанову про визнання речовими доказами від 20 січня 2026 року, а також клопотання про її скасування. Захисник зазначив, що вилучені під час обшуку предмети, зокрема одяг, мобільний телефон із SIM-картою та інші речі, не пов’язані з кримінальним правопорушенням та не можуть визнаватися належними доказами. У зв’язку з цим сторона захисту просила скасувати відповідну постанову.
Заперечуючи, сторона обвинувачення вказала, що мобільний телефон використовувався для комунікації з викривачем, а інші вилучені предмети можуть мати значення для ідентифікації обвинуваченого та встановлення його участі у відповідних подіях. За результатами розгляду суд частково задовольнив клопотання, змінивши місце зберігання окремих речових доказів.
У подальшому суд розглянув скаргу сторони захисту щодо визнання речовими доказами автомобіля, документів на нього та ключів, а також клопотання про їх повернення. Захист обґрунтовував свою позицію відсутністю зв’язку зазначеного майна із кримінальним правопорушенням, а також порушенням прав власника у зв’язку з тривалим вилученням транспортного засобу. Водночас сторона обвинувачення наполягала на тому, що автомобіль використовувався у контексті інкримінованих подій та має доказове значення. Суд відмовив у задоволенні клопотань, зазначивши, що питання допустимості та належності речових доказів підлягає оцінці під час розгляду справи по суті.
Аналогічний підхід суд застосував і під час розгляду інших скарг сторони захисту, зокрема щодо визнання речовими доказами грошових коштів, документів та чорнових записів, а також щодо арешту майна. У більшості випадків суд або відмовляв у задоволенні відповідних клопотань, або долучав наведені доводи до матеріалів кримінального провадження для їх подальшої оцінки на стадії розгляду справи по суті.
Окремо суд розглянув скарги сторони захисту щодо визначення підслідності, законності доручення досудового розслідування, а також щодо ухвал слідчих суддів про проведення процесуальних дій. Сторона захисту наполягала на порушенні правил підслідності та неуповноваженості органів досудового розслідування, однак суд долучив відповідні доводи до матеріалів справи без їх вирішення на цій стадії.
Крім того, суд розглянув клопотання сторони захисту про витребування матеріалів із суду та інших органів, і відмовив у їх задоволенні з мотивів відсутності належного обґрунтування або доказів неможливості самостійного отримання відповідної інформації стороною захисту.
Також сторона захисту звернула увагу на можливу неповноту відкриття матеріалів досудового розслідування, зокрема щодо доручень на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Прокурор заперечила такі доводи, зазначивши, що всі наявні матеріали були відкриті відповідно до вимог статті 290 КПК України. Суд, заслухавши сторони, відмовив у задоволенні відповідного клопотання.
У подальшому, судове засідання було завершено.
З приводу вищезазначеного, експерти моніторингової місії IAC ISHR, вважають звернути увагу на наступне:
Щодо допустимості та належності доказів. Як випливає з перебігу судового засідання, сторона захисту неодноразово ставила під сумнів доказове значення окремих матеріалів, на які посилається сторона обвинувачення. У цьому контексті визначальним є не лише формальне надання можливості заявляти відповідні доводи, а й забезпечення їх реального процесуального значення, зокрема через своєчасну, повну та мотивовану оцінку з боку суду.
Водночас віднесення оцінки належності, допустимості та достовірності доказів виключно на стадію розгляду справи по суті не повинно призводити до фактичного нівелювання доводів сторони захисту або обмеження її можливості впливати на формування доказової бази вже на підготовчій стадії. Такий підхід потребує оцінки з точки зору забезпечення ефективності права на захист у цілому.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що при визначенні загальної справедливості провадження необхідно враховувати, чи була стороні надана реальна можливість оскаржити докази та заперечити проти їх використання, а також яким чином національні суди розглядали такі заперечення (Seppern v. Estonia, п. 36; Macharik v. the Czech Republic, п. 51). Саме якість процесуального реагування на доводи сторін, а не лише формальна можливість їх заявлення, є визначальною для оцінки відповідності провадження стандартам статті 6 Конвенції.
У цьому ж контексті заслуговують на увагу доводи сторони захисту щодо можливого штучного визначення правової кваліфікації з метою отримання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. За умови їх підтвердження такі обставини можуть впливати не лише на оцінку допустимості відповідних доказів, але й на загальну якість доказової бази та пропорційність втручання у права особи.
ЄСПЛ у рішенні Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom (пп. 332–347) підкреслив, що будь-яке втручання у право на повагу до приватного життя має ґрунтуватися на чітких, передбачуваних нормах і супроводжуватися належними гарантіями від зловживань. Відсутність належної правової визначеності або використання процесуальних механізмів із метою обходу встановлених гарантій може свідчити про невідповідність такого втручання вимогам «якості закону» у розумінні статті 8 Конвенції.
Таким чином, у подібних ситуаціях саме своєчасна та змістовна оцінка доводів щодо допустимості доказів є ключовою передумовою забезпечення «практичного та ефективного», а не формального права на захист.
Щодо доступу до відповідних матеріалів. У контексті реалізації права на справедливий судовий розгляд важливо наголосити, що сторони захисту отримувати доступ до матеріалів, а також ініціювати їх витребування є однією з ключових гарантій реалізації принципів змагальності та рівності сторін. У цьому контексті доводи сторони захисту щодо обмеженого доступу до окремих матеріалів досудового розслідування мають істотне значення для оцінки загальної справедливості провадження.
ЄСПЛ послідовно підкреслює, що держава повинна забезпечити «справедливий баланс» між сторонами, надаючи кожній із них реальну можливість представити свою позицію та впливати на результат провадження в умовах рівності процесуальних можливостей (Seksimp Group Srl v. The Republic of Moldova, п. 36). При цьому права, гарантовані Конвенцією, мають бути «практичними та ефективними, а не теоретичними чи ілюзорними» (Artico v. Italy, п. 33; Đurić v. Serbia, п. 69).
У цьому зв’язку ненадання або обмеження доступу до матеріалів, які можуть мати значення для захисту, здатне поставити сторону у менш сприятливе процесуальне становище та вплинути на загальну справедливість розгляду. ЄСПЛ також зазначає, що нерозкриття матеріалів, які можуть сприяти виправданню особи або пом’якшенню її відповідальності, може становити порушення статті 6 Конвенції, за умови що такі клопотання є належним чином обґрунтованими (Souroullas Kay and Zannettos v. Cyprus, п. 77).
Таким чином, у подібних ситуаціях вирішальним є не лише формальне існування процесуальних механізмів доступу, а їх фактична ефективність у конкретному провадженні.
Щодо визначенні підсудності. З огляду на викладені обставини експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне підкреслити, що належне визначення підсудності є однією з базових гарантій права на справедливий суд. За наявності обґрунтованих сумнівів щодо компетенції суду такі обставини можуть безпосередньо впливати на дотримання принципу правової визначеності та загальних стандартів справедливого судового розгляду. У цьому контексті заслуговують на увагу доводи сторони захисту щодо ухвалення процесуальних рішень, на їхню думку, неповноважними судами, а також щодо необхідності визначення підсудності даного кримінального провадження за Вищим антикорупційним судом. Відповідні доводи повинні отримати своєчасну, чітку та належно мотивовану оцінку з боку національного суду, оскільки їх відкладення на подальші стадії розгляду не завжди дозволяє забезпечити ефективну реалізацію принципу правової визначеності.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що порушення принципу «tribunal established by law» здатне підривати довіру до правосуддя в демократичному суспільстві. Це поняття охоплює не лише наявність правової основи для існування суду, а й дотримання конкретних правил, що регулюють його компетенцію та діяльність (Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland, пп. 211, 213; X and Others v. Slovenia, п. 121).
Враховуючи викладене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
