23. 05. 2026
11 травня 2026 року в Голосіївському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у межах кримінального провадження №62023000000001135 відносно Гринкевича Ігоря Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисник, прокурор та головуюча суддя Первушина О.С.
Основним предметом судового розгляду стало клопотання сторони обвинувачення про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. На момент розгляду клопотання щодо обвинуваченого продовжував діяти запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 114 882 560 грн. Обґрунтовуючи необхідність продовження запобіжного заходу, прокурор зазначила, що ризики, покладені в основу попередніх судових рішень, не лише не зменшилися, а й продовжують зберігати актуальність. Ключовим ризиком сторона обвинувачення визначила ризик переховування від суду. На переконання прокурора, усвідомлюючи тяжкість інкримінованого обвинувачення, суворість можливого покарання та реальність його призначення, обвинувачений може вдатися до ухилення від правосуддя. Додатково прокурор звернула увагу на умови воєнного стану, які, на думку сторони обвинувачення, можуть об’єктивно ускладнювати контроль за поведінкою особи та потенційно сприяти реалізації ризику переховування.
Крім того, сторона обвинувачення наголосила, що у кримінальному провадженні на момент розгляду клопотання ще не були допитані всі свідки, у зв’язку з чим, перебуваючи на свободі, обвинувачений, на переконання прокурора, може здійснювати незаконний вплив на таких осіб. Окремо прокурор послалася на ризик вчинення іншого кримінального правопорушення, зазначивши, що в межах іншого кримінального провадження Гринкевичу І.В. повідомлено про підозру, а в ще одному — він має статус обвинуваченого. На думку сторони обвинувачення, наявність зв’язків та ресурсів може створювати передумови для продовження протиправної діяльності.
З огляду на викладене прокурор просила суд задовольнити клопотання, продовжити строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та залишити без змін раніше визначений розмір застави.
Сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотання. Обвинувачений звернув увагу, що відповідно до вимог КПК України у клопотанні про продовження строку дії запобіжного заходу має бути викладено фактичні обставини, у яких особа обвинувачується, із посиланням на відповідні матеріали кримінального провадження. На його думку, подане прокурором клопотання цим вимогам не відповідає.
Обвинувачений також зазначив, що ще під час першого судового засідання у Голосіївському районному суді міста Києва суд звертав увагу сторони обвинувачення на відсутність належних доказів існування ризиків, однак, попри відповідні зауваження, прокурор у подальшому так і не надав матеріалів, які б підтверджували наявність таких ризиків. За словами обвинуваченого, фактично сторона обвинувачення продовжує посилатися на абстрактні та недоведені припущення, тоді як строк його перебування під вартою вже становить два роки і чотири місяці. На думку обвинуваченого, прокурор, попри зауваження суду, не посилається на конкретні докази на підтвердження заявлених ризиків, а наведені обґрунтування мають шаблонний характер і можуть бути використані практично в будь-якому кримінальному провадженні. Також він зазначив, що визначений розмір застави є для нього непомірним, а сторона обвинувачення не наводить належного обґрунтування необхідності саме такого її розміру.
Окремо обвинувачений наголосив, що, на його думку, ключові докази у справі є фальсифікованими, а до протоколів НСРД нібито штучно вносилися фрази, які йому не належать, і саме ці фрази надалі були покладені в основу експертних висновків. Також він звернув увагу на процесуальну роль викривача у цьому провадженні, зазначивши, що, як випливає з матеріалів справи, викривач претендує на винагороду у розмірі 1,9 млн грн, що, на думку обвинуваченого, може свідчити про його зацікавленість у розвитку кримінального провадження. Також обвинувачений послався на стан свого здоров’я, наголосивши, що в умовах тримання під вартою він потребує постійної медичної діагностики. На його думку, на цій стадії кримінального провадження суд має достатні підстави для зменшення розміру застави до рівня, який був би реальним для внесення та дозволив би забезпечити ефективну реалізацію права на захист.
Захисник підтримав позицію обвинуваченого та додатково наголосив, що у цьому кримінальному провадженні простежується системна шаблонність підходу сторони обвинувачення до продовження строку тримання під вартою. На його думку, зміст усіх клопотань прокурора фактично є ідентичним, а відмінності між ними зводяться переважно до зміни дат та строку перебування особи під вартою. У зв’язку з цим захисник акцентував увагу на обов’язку сторони обвинувачення довести не лише формальне існування ризиків, а й те, що такі ризики не зменшилися з плином часу, підтвердивши це конкретними та належними доказами.
Водночас, за позицією захисту, сторона обвинувачення не здійснює реального аналізу обставин, пов’язаних із тривалим перебуванням обвинуваченого під вартою, а ризики відтворюються з одного клопотання в інше та обґрунтовуються переважно тяжкістю інкримінованого обвинувачення. Адвокат також зазначив, що посилання на можливість перетину державного кордону як на обґрунтування ризику переховування є недоречним, оскільки в Україні діють обмеження щодо виїзду за кордон, а обвинувачений не має відстрочки від проходження військової служби. Окремо захисник наголосив, що визначений судом розмір застави є фактично непомірним та не відповідає критерію реалістичності. За його словами, сторона обвинувачення не довела ані наявності у обвинуваченого значних вільних матеріальних ресурсів, ані існування кола осіб, які могли б внести відповідну суму застави. Захисник звернув увагу, що протягом тривалого часу перебування Гринкевича І.В. під вартою жодна особа не виявила готовності внести заставу, а майно його родини перебуває під арештом. Крім того, він зазначив, що син обвинуваченого також понад два роки утримується під вартою з альтернативою застави у розмірі 30 млн грн в межах іншого кримінального провадження. На думку сторони захисту, за таких умов визначена судом альтернатива у вигляді застави має ілюзорний характер та фактично не забезпечує можливості звільнення з-під варти. Захисник також звернув увагу суду на матеріальну зацікавленість ключового свідка — викривача, а також на можливі порушення процесуального порядку отримання окремих доказів. Додатково сторона захисту наголосила на стані здоров’я обвинуваченого та необхідності проведення хірургічного втручання, яке, на думку захисту, може бути пов’язане з додатковими ризиками в умовах слідчого ізолятора.
Підсумовуючи, захисник зазначив, що у справі наявні всі законні підстави для відмови у задоволенні клопотання прокурора або, щонайменше, для зменшення розміру застави до рівня, який є реальним для внесення, із можливістю покладення на обвинуваченого додаткових процесуальних обов’язків. У зв’язку з цим сторона захисту просила суд відмовити у задоволенні клопотання прокурора.
Заслухавши позиції сторін, суд ухвалив частково задовольнити клопотання сторони обвинувачення: продовжити строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та визначити альтернативний розмір застави у сумі 114 865 020 грн.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу, що у даному кримінальному провадженні під час розгляду питання про продовження строку тримання під вартою були порушені низка принципових аспектів, які безпосередньо стосуються стандартів обґрунтованості обмеження права на свободу, пропорційності запобіжного заходу та ефективності судового контролю за подальшим позбавленням особи волі. Особливого значення ці питання набувають з огляду на тривалість застосування запобіжного заходу, оскільки обвинувачений перебуває під вартою вже понад два роки і чотири місяці.
У цьому контексті заслуговують на увагу доводи сторони захисту щодо можливого шаблонного характеру обґрунтування ризиків та відсутності їх належної актуалізації з урахуванням плину часу. Практика Європейського суду з прав людини послідовно виходить із того, що з кожним наступним продовженням тримання особи під вартою тягар обґрунтування необхідності такого заходу зростає, а самі ризики повинні не лише формально відтворюватися, а й підтверджуватися конкретними, індивідуалізованими та актуальними обставинами справи. За стандартами ЄСПЛ саме національний суд зобов’язаний щоразу здійснювати реальну та змістовну перевірку того, чи залишаються відповідні ризики актуальними, а не обмежуватися повторенням раніше наведених формулювань.
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, за таких умов особливого значення набуває питання того, чи здійснював національний суд належний та ефективний контроль за подальшим застосуванням найсуворішого запобіжного заходу, а також чи була оцінка ризиків достатньо індивідуалізованою. У разі підтвердження доводів сторони захисту щодо відсутності нових доказів ризиків та повторюваності аргументації сторони обвинувачення можуть виникати обґрунтовані сумніви щодо відповідності такого підходу гарантіям пункту 3 статті 5 ЄКПЛ та щодо наявності ознак автоматичного продовження тримання під вартою.
У цьому контексті експертів моніторингової місії IAC ISHR окремо звертають увагу, що саме на стороні обвинувачення лежить обов’язок доведення необхідності подальшого застосування тримання під вартою, тоді як національний суд зобов’язаний виходити із презумпції звільнення особи з-під варти. Відповідно, за відсутності належного, переконливого та індивідуалізованого обґрунтування ризиків суд не повинен перекладати тягар доведення на сторону захисту або вимагати від неї додаткового підтвердження необхідності зміни запобіжного заходу. Навпаки, у разі недостатності або формальності доводів сторони обвинувачення суд має самостійно відмовляти у задоволенні клопотання про продовження тримання під вартою, оскільки саме такий підхід відповідає змісту гарантій статті 5 ЄКПЛ та принципу винятковості позбавлення свободи до ухвалення обвинувального вироку. Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що розумність тривалості досудового ув’язнення не піддається абстрактній оцінці, а законність подальшого тримання особи під вартою має визначатися у кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин справи. Продовження тримання під вартою може бути виправданим лише за наявності конкретних ознак існування справжньої вимоги суспільного інтересу, яка переважає презумпцію невинуватості та принцип поваги до особистої свободи, гарантовані статтею 5 Конвенції. Існування таких ризиків повинно бути належним чином встановлене, а аргументація органів влади — позбавлена абстрактного, загального чи стереотипного характеру (Gomes Costa v. Portugal, пп. 73–79; Bluks Savickis v. Latvia, пп. 35–36).
Крім того, Суд неодноразово підкреслював, що саме національні суди несуть першочергову відповідальність за те, щоб досудове тримання під вартою не перевищувало розумного строку, а кожен період такого тримання — незалежно від його тривалості — був переконливо та належним чином обґрунтований. З огляду на це, тягар доведення наявності підстав для подальшого позбавлення свободи не може бути перекладений на обвинуваченого, а суд зобов’язаний щоразу здійснювати реальну, а не формальну перевірку відповідних підстав, з урахуванням особистих обставин особи та можливості застосування альтернативних заходів (Tiron v. Romania, п. 39; Maassen v. the Netherlands, п. 62; Selahattin Demirtaş v. Turkey, пп. 265, 272). У цьому контексті ЄСПЛ також наголошує, що тримання під вартою є винятковим заходом, який може застосовуватися лише за відсутності ефективних альтернатив, здатних забезпечити досягнення процесуальних цілей (Shmorgunov and Others v. Ukraine, п. 462; Grubnyk v. Ukraine, п. 114).
Окремого аналізу потребує питання альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави. Визначений у межах цього кримінального провадження розмір застави має винятковий характер та істотно перевищує стандартні межі, передбачені кримінальним процесуальним законодавством для відповідної категорії обвинувачень. За таких умов національний суд та сторона обвинувачення повинні наводити особливо переконливе, детальне та індивідуалізоване обґрунтування того, яким чином було сформовано саме такий розмір застави, як він співвідноситься з майновим станом обвинуваченого, реальністю ризиків та процесуальною метою забезпечення належної поведінки особи.
У цьому контексті додаткову увагу привертає те, що суд, частково задовольнивши клопотання сторони обвинувачення, фактично зменшив розмір застави менш ніж на 20 тисяч гривень, що становить приблизно 0,015% від загальної суми. На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, за відсутності детального мотивування не до кінця зрозуміло, які саме обставини були покладені судом в основу такого зменшення та чи мало воно реальний змістовний характер. За таких умов може виникати враження, що формальна наявність альтернативи у вигляді застави не супроводжується належною оцінкою її реальної доступності та ефективності як альтернативного запобіжного заходу. Крім того, варто звернути увагу, що обвинувачений фактично понад два роки продовжує перебувати під вартою без внесення застави, що додатково може свідчити про відсутність реальної альтернативності визначеного розміру. Сам факт винятковості застави потребує належного обґрунтування, особливо в умовах тривалого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Додатково слід зазначити, що фактично недосяжний розмір застави може нівелювати її запобіжну функцію та перетворювати альтернативу триманню під вартою на суто формальний процесуальний механізм. У таких умовах особливо важливо, щоб суд прямо й переконливо обґрунтовував не лише саму необхідність застави, а й реальну спроможність особи скористатися такою альтернативою. З цього приводу ЄСПЛ неодноразово наголошував, що гарантія, передбачена статтею 5 §3 Конвенції, покликана забезпечити присутність обвинуваченого на слуханні. Таким чином, розмір застави має бути встановлений з урахуванням активів затриманих та з належним урахуванням того, якою мірою перспектива його втрати буде достатнім стримуючим фактором, щоб розвіяти будь-яке бажання з їхнього боку втекти. Оскільки питання, що стоїть на кону, є основоположним правом на свободу, гарантованим статтею 5, органи влади повинні приділяти таку ж увагу визначенню відповідної застави, як і вирішенню питання про необхідність продовження утримання під вартою. Крім того, сума, встановлена як застава, має бути належним чином обґрунтована в рішенні про визначення застави та повинна враховувати фінансове становище обвинуваченого (Bluks Savickis v. Latvia, п. 37).
Щодо доводів сторони захисту про стан здоров’я обвинуваченого експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне зазначити, що посилання на потребу в хірургічному втручанні та належній медичній діагностиці має бути належним чином оцінене національним судом у контексті тривалого перебування особи під вартою. Такі обставини можуть мати істотне значення для оцінки пропорційності, необхідності та індивідуалізації подальшого застосування запобіжного заходу в межах цього кримінального провадження. Ігнорування або формальна оцінка медичних доводів у ситуації тривалого тримання під вартою може створювати ризики не лише для права на свободу, а й для гарантій, пов’язаних із належним поводженням з особою, яка перебуває під контролем держави.
У контексті дотримання статті 3 Конвенції ЄСПЛ також наголошує, що держава зобов’язана забезпечити, аби умови тримання під вартою були сумісними з повагою до людської гідності, а здоров’я та благополуччя осіб, які перебувають під вартою, були належним чином захищені, зокрема шляхом надання адекватної медичної допомоги. Особи, позбавлені волі, перебувають у вразливому становищі, що покладає на органи державної влади підвищений обов’язок захисту (Rooman v. Belgium, пп. 142–143; Schmidt and Šmigol v. Estonia, пп. 120–121).
Підсумовуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують ознаки автоматичного продовження тримання під вартою, що в контексті практики ЄСПЛ може становити ризик порушення пункту 3 статті 5 ЄКПЛ. Водночас у разі підтвердження доводів сторони захисту щодо неналежного стану здоров’я обвинуваченого, потреби у хірургічному втручанні та відсутності належної медичної допомоги в умовах тримання під вартою додатково актуалізується питання можливого порушення статті 3 ЄКПЛ.
З огляду на викладене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
