03. 02. 2026
20 січня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52016000000000116 (справа № 761/1838/18) відносно Гончара Володимира Зіновійовича, Захаренка Костянтина Володимировича та Стащука Володимира Анатолійовича, яких обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 1 ст. 366 Кримінального кодексу України (службове підроблення). Справу розглядала колегія суддів у складі: головуючий — суддя Строгий І.Л., судді — Маслов В.В. та Федорак Л.М. У судовому засіданні були присутні обвинувачені, їхні захисники (один із яких брав участь у режимі відеоконференції) та сторона обвинувачення. Моніторинговий звіт підготовлено за участю студентів юридичних факультетів у межах освітньо-аналітичного проекту, що реалізується за підтримки BMZ.
Розгляд справи перебуває на стадії судових дебатів. У межах цього судового засідання обвинуваченому Гончару В.З. було надано можливість викласти свою позицію в судових дебатах.
Зокрема, обвинувачений наголосив на, за його твердженням, системному порушенні його прав, передусім права на розгляд справи упродовж розумного строку. Він зазначив, що кримінальне провадження триває з 2016 року та стосується подій 2013–2014 років, тобто фактично понад десять років, що, на його переконання, порушує гарантоване статтею 6 Конвенції право на справедливий суд та розгляд справи упродовж розумного строку. Така тривалість провадження, за його словами, фактично перетворює кримінальне переслідування на форму покарання без доведення вини.
Крім того, обвинувачений послався на презумпцію невинуватості та зазначив, що сторона обвинувачення не надала належних і допустимих доказів на підтвердження наявності у його діях складу кримінального правопорушення. Він наголосив, що інкриміновані йому дії, за його твердженням, стосуються виключно господарсько-правових відносин, пов’язаних із виготовленням технічної документації та оплатою виконаних робіт, і не містять ознак умисного кримінального діяння. На його думку, обвинувачення ґрунтується не на доведенні факту розтрати коштів, а на суб’єктивних оцінках якості технічної документації, що не може бути предметом кримінально-правової оцінки. Обвинувачений також звернув увагу суду на наявні розбіжності у відомостях, що містяться в матеріалах кримінального провадження, зокрема у датах та реквізитах окремих документів, що, на його переконання, ставить під сумнів їх належність і допустимість як доказів.
Обвинувачений також зазначив, що жоден із договорів та актів виконаних робіт не був визнаний недійсним або скасованим у встановленому законом порядку, а отже, вони залишаються чинними та підтверджують законність господарських операцій. Відсутність претензій з боку замовника, на його думку, додатково свідчить про відсутність шкоди та про господарський, а не кримінальний характер спірних правовідносин.
У зв’язку із закінченням відведеного часу суд перервав промову та повідомив, що судові дебати буде продовжено в наступному судовому засіданні.
З позиції експертів моніторингової місії IAC ISHR, доводи обвинуваченого щодо надмірної тривалості кримінального провадження заслуговують на особливу увагу з огляду на стандарти статті 6 Конвенції, оскільки провадження, яке триває понад десять років, саме по собі може становити окрему форму втручання у права особи. За практикою ЄСПЛ, така тривалість вимагає від національного суду ретельної оцінки причин затримок, поведінки сторін та ефективності дій органів державної влади, адже кримінальне переслідування не повинно перетворюватися на приховане покарання до ухвалення вироку.
ЄСПЛ послідовно зазначає, що «розумність» тривалості провадження має оцінюватися з урахуванням обставин конкретної справи та таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів влади, а також те, що було поставлено на карту для заявника у спорі (Abo v. Türkiye, п. 95). Крім того, затримки, спричинені помилками або бездіяльністю органів влади, можуть становити порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку, на що ЄСПЛ неодноразово звертав увагу (Šulcas v. Lithuania, пп. 70–71; Naugžemys v. Lithuania, пп. 36–37). Водночас критерії оцінки «розумного строку» — складність справи, поведінка сторін та значущість спору для заявника — передбачають, що лише затримки, належним чином обґрунтовані державою, можуть вважатися виправданими (Vujović and Lipa D.O.O. v. Montenegro (No. 2), пп. 79–80). З огляду на тривалість цього кримінального провадження (понад 10 років), немає підстав однозначно стверджувати, що принцип розгляду справи у розумний строк був належним чином дотриманий, так само як і відсутні підстави вважати доводи обвинуваченого з цього приводу очевидно необґрунтованими.
Щодо тверджень обвинуваченого про відсутність у доказовій базі належних і допустимих доказів на підтвердження наявності в його діях складу кримінального правопорушення, експерти моніторингової місії IAC ISHR насамперед звертають увагу на процесуальний контекст здійснення моніторингу. Спостереження у цій справі було розпочато на стадії судових дебатів, у зв’язку з чим експерти не мали можливості безпосередньо спостерігати за дослідженням доказів, допитом свідків та процесом їх оцінки судом. За таких умов моніторингова місія об’єктивно не може робити висновки щодо переконливості або непереконливості доказів сторін з позиції зовнішнього об’єктивного спостерігача.
Водночас, оцінюючи саме заяви обвинуваченого, викладені у судових дебатах, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за можливе окреслити низку питань, які за своїм змістом потенційно перебувають у площині стандартів статті 6 Конвенції. Зокрема, йдеться про загальні принципи розподілу тягаря доказування та вимоги до якості доказової бази у кримінальному провадженні.
Відповідно до загальновизнаних стандартів кримінального судочинства, саме на сторону обвинувачення покладається обов’язок доведення вини особи. Такий обов’язок передбачає подання суду належних, допустимих і достатніх доказів, які у своїй сукупності здатні переконливо підтвердити вину особи поза розумним сумнівом. Обвинувачення не може ґрунтуватися виключно на загальних твердженнях, формальних посиланнях на матеріали провадження або оціночних висновках без чіткого встановлення зв’язку між конкретними доказами та інкримінованими діями. Докази мають бути представлені у спосіб, який забезпечує сторонам і суду реальну можливість перевірити їх належність, допустимість та достовірність. За відсутності такого підтвердження вини застосування кримінальної відповідальності може вступати у конфлікт із принципом презумпції невинуватості, відповідно до якого всі сумніви щодо доведеності обвинувачення мають тлумачитися на користь обвинуваченого.
Питання, порушені обвинуваченим у судових дебатах щодо характеру інкримінованих дій та якості доказової бази, таким чином, перебувають у прямому зв’язку з презумпцією невинуватості та стандартом доведення «поза розумним сумнівом». Остаточна оцінка цих доводів належить до виключної компетенції суду та потребує виваженого і належним чином мотивованого підходу під час ухвалення рішення.
У цьому зв’язку ЄСПЛ неодноразово наголошував, що доведення вини особи має здійснюватися «поза розумним сумнівом» і ґрунтуватися на достовірних, чітких та переконливих доказах (Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121). У разі наявності суперечливих або внутрішньо непослідовних показань суд зобов’язаний не обмежуватися їх формальною фіксацією, а здійснити критичну оцінку таких доказів. У цьому контексті застосування принципу in dubio pro reo є не дискреційним правом, а прямим обов’язком, що випливає зі статті 6 § 2 Конвенції (Telfner v. Austria, п. 15). Крім того, стаття 6 § 2 Конвенції вимагає, щоб тягар доказування залишався на стороні обвинувачення, а будь-які сумніви тлумачилися на користь обвинуваченого. Перекладення цього тягаря на захист ЄСПЛ розглядає як несумісне з принципом презумпції невинуватості (Tsvetkova and Others v. Russia, п. 192).
Водночас Суд підкреслює, що стаття 6 Конвенції не встановлює правил допустимості або оцінки доказів як таких, оскільки це належить до компетенції національних судів. Завдання ЄСПЛ полягає в оцінці справедливості провадження в цілому, з урахуванням способу отримання та використання доказів, можливості сторони захисту ефективно їх оскаржити, а також дотримання принципів змагальності та рівності сторін. При цьому особливе значення надається якості доказів і відсутності обґрунтованих сумнівів щодо їхньої достовірності або точності (Seppern v. Estonia, пп. 34–40).
