26. 08. 2026
30 липня 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду відбулось судове засідання у рамках справи № 991/3335/26 відносно Галущенка Г.В. якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 255 та ч. 3 ст. 209 КК України (участь в злочинній організації, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). У судовому засіданні брали участь підозрюваний, його захисники та прокурор. Справу розглядала колегія суддів у складі: головуючий суддя — Боднар С.Б., судді — Чорненька Д.С. та Панаід І.В.
Основним предметом судового засідання був розгляд апеляційних скарг сторін обвинувачення та захисту на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 12 червня 2026 року. На момент апеляційного розгляду щодо підозрюваного діяв запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 150 мільйонів гривень, яку було внесено як альтернативу раніше застосованому триманню під вартою.
Обґрунтовуючи апеляційні скарги, сторона захисту зазначила, що необхідність тримання підозрюваного під вартою значною мірою обґрунтовувалася документами, відсутніми в наданих суду матеріалах. За твердженням захисників, вони досі не отримали доступу до первинних матеріалів, хоча зверталися з клопотанням про їх витребування, у задоволенні якого слідчий суддя відмовив. На переконання захисту, сторона обвинувачення фактично посилається на похідні матеріали, не надаючи первинних доказів, на підставі яких їх було отримано.Адвокати також стверджували, що протягом перебування підозрюваного під вартою орган досудового розслідування не здійснював достатньо активних слідчих і процесуальних дій, а суд першої інстанції не надав належної оцінки такій пасивності. Додатково вони послалися на ухвалу слідчого судді про відмову у продовженні строку досудового розслідування до граничного терміну, що, на їхню думку, свідчить про недостатню ефективність розслідування. Саме повідомлення про підозру захист охарактеризував як таке, що має переважно формальний характер.
Окремо сторона захисту наголосила, що 20 червня 2026 року за підозрюваного було внесено заставу, після чого він належним чином виконує покладені процесуальні обов’язки та з’являється на судові засідання. На переконання захисників, заявлені ризики не були належним чином доведені, а прокурор використовував одні й ті самі обставини як для обґрунтування підозри, так і для підтвердження відповідних ризиків. Їх перелік і зміст фактично не змінювалися протягом чотирьох місяців, однак суд першої інстанції не надав цьому належної оцінки. Захист стверджував, що прокурор не довів подальшої актуальності ризиків і не навів нових обставин, які б свідчили про їх посилення.
Окремі заперечення стосувалися розміру застави — 150 млн грн. Захист вважав таку суму непомірною та стверджував, що при її визначенні не було проведено належної індивідуальної оцінки майнового стану підозрюваного та його фактичної спроможності самостійно внести відповідні кошти. З огляду на наведені аргументи захисники просили задовольнити подані ними апеляційні скарги, скасувати ухвалу суду першої інстанції та відмовити у задоволенні апеляційної скарги прокурора. У ході апеляційного розгляду сторона захисту також заявила чотири клопотання: про витребування первинних матеріалів, доступу до яких вона не мала; про повторне дослідження флеш-накопичувача із записом засідання слідчої комісії; а також про допит двох осіб.
Суд відмовив у задоволенні всіх чотирьох клопотань. Щодо витребування матеріалів колегія суддів зазначила, що захист не навів достатнього процесуального обґрунтування повноважень апеляційного суду зобов’язувати прокурора надати відповідні матеріали на цій стадії провадження, враховуючи незавершеність досудового розслідування та процесуальну самостійність сторони обвинувачення. Суд також звернув увагу на можливість сторони захисту самостійно звертатися з відповідними клопотаннями до органу досудового розслідування, а у разі відмови — використовувати передбачені законом механізми її оскарження до слідчого судді. Крім того, суд зазначив, що частина обставин та матеріалів, на які посилався захист, не була предметом дослідження суду першої інстанції.
Галущенко Г.В. підтримав позицію захисників та зазначив, що застосування до нього тримання під вартою було невиправданим. Він вважав ризик переховування недоведеним, зокрема в частині тверджень про намір виїхати за кордон. За його словами, перед запланованою поїздкою він з’ясовував, чи встановлено щодо нього будь-які обмеження, та не мав наміру ухилятися від органу досудового розслідування або суду.Підозрюваний також поставив під сумнів фактичне обґрунтування інших заявлених ризиків. За його твердженням, матеріали провадження не підтверджують ані передачі йому коштів, ані фактичного існування відповідних грошових сум у його розпорядженні. Щодо застави Галущенко Г.В. окремо зазначив, що у внесеній сумі 150 млн грн відсутні його особисті кошти.
У свою чергу, прокурор просив задовольнити апеляційну скаргу сторони обвинувачення та відмовити в задоволенні скарг захисту. За його твердженням, обґрунтованість підозри та наявність процесуальних ризиків підтверджені матеріалами провадження, а окремі ризики під час розслідування посилилися.
Прокурор послався на встановлену органом досудового розслідування загальну суму ймовірно легалізованих коштів у розмірі 425 мільйонів гривень. Він зазначив, що раніше застава становила 200 мільйонів гривень, але була зменшена до 150 мільйонів з урахуванням тривалості перебування підозрюваного під вартою. На переконання прокурора, суд першої інстанції не повною мірою врахував нові матеріали, які свідчать про посилення ризиків та додаткові обставини можливої легалізації коштів на суму понад 52 мільйони гривень.
Сторона обвинувачення наполягала, що належна процесуальна поведінка підозрюваного має забезпечуватися заставою у розмірі 200 мільйонів гривень. Прокурор звернув увагу, що підозрюваного було звільнено після внесення 150 мільйонів гривень, хоча раніше він стверджував, що може внести лише 30 мільйонів. За оцінкою прокурора, нові матеріали роблять заставу у 200 мільйонів гривень співмірною, хоча раніше така сума могла вважатися непомірною. На підтвердження необхідності збільшення застави прокурор також послався на загальну суму коштів, які, за версією слідства, були легалізовані, відомості про кошти на рахунках відповідних компаній, матеріали щодо отримання готівки за кордоном та нові дані про можливу причетність Галущенка Г.В., які раніше не були відомі та не досліджувалися судом. На думку сторони обвинувачення, застава у 150 мільйонів гривень є недостатньою, тоді як сума у 200 мільйонів здатна забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного.
Коментуючи пояснення Галущенка Г.В. щодо запланованого виїзду за кордон, прокурор зазначив, що підозрюваному не повідомлялося про відсутність щодо нього будь-яких претензій чи процесуальних обмежень. За словами прокурора, його було лише поінформовано про проведення слідчих дій та наявність відповідного процесуального статусу. Підсумовуючи свою позицію, прокурор просив відмовити у задоволенні апеляційних скарг сторони захисту, задовольнити апеляційну скаргу сторони обвинувачення та збільшити розмір застави до суми, яка, на його думку, була б достатньою для забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного.
Заслухавши позиції учасників провадження, суд відмовив у задоволенні всіх апеляційних скарг та залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.
З огляду на викладене експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу, що після внесення застави, визначеної як альтернатива триманню під вартою, фактичне процесуальне становище Галущенка Г.В. змінилося: він був звільнений з-під варти, а подальше забезпечення його належної процесуальної поведінки здійснюється шляхом застосування застави та покладених на нього обов’язків. Водночас, за твердженням сторони захисту, перелік процесуальних ризиків та наведені стороною обвинувачення обставини на підтвердження їх існування протягом тривалого часу істотних змін не зазнали.
У цьому контексті принципове значення має не сам факт попереднього встановлення відповідних ризиків, а їх актуальність на кожному наступному етапі провадження. Судовий контроль за застосуванням запобіжного заходу не може зводитися до відтворення висновків, зроблених раніше: із плином часу національний суд має перевіряти, чи зберігають заявлені ризики свою фактичну основу та інтенсивність, чи підтверджуються вони новими конкретними обставинами та яким чином на їх оцінку впливає фактична процесуальна поведінка підозрюваного. Саме такий підхід випливає з практики ЄСПЛ. У справі Gomes Costa v. Portugal (пп. 73–79) Суд наголосив, що кожне наступне рішення про продовження тримання під вартою має спиратися на актуальні обставини справи та містити переконливе, а не шаблонне обґрунтування. Аналогічно у справі Tiron v. Romania (п. 39) ЄСПЛ підкреслив необхідність самостійної оцінки підстав подальшого позбавлення свободи з урахуванням плину часу та розвитку провадження. Крім того, необхідність подальшого застосування найбільш суворих обмежень не може обґрунтовуватися лише тяжкістю інкримінованого діяння: чим довше триває відповідне втручання, тим переконливішими мають бути аргументи на його користь (Maassen v. the Netherlands, п. 62). Окремої уваги у зв’язку з цим потребує позиція сторони обвинувачення, відповідно до якої процесуальні ризики не лише збереглися, а й посилилися внаслідок отримання нових матеріалів досудового розслідування. Така аргументація сама по собі не є недостатньою, однак потребує чіткого встановлення причинно-фактичного зв’язку між новими відомостями та конкретним процесуальним ризиком. Поява нових доказів, які можуть посилювати версію обвинувачення або розширювати фактичну основу підозри, не означає автоматично, що відповідно зростає ризик переховування, впливу на учасників провадження, знищення доказів чи іншого перешкоджання кримінальному провадженню. Саме тому суд має оцінювати не лише зміст нових матеріалів, а й те, яким чином вони впливають на конкретний ризик та чи виправдовують збереження або посилення процесуальних обмежень.
Водночас привертають увагу твердження сторони захисту про відсутність доступу до первинних матеріалів, на яких, за її позицією, ґрунтувалися окремі доводи обвинувачення щодо необхідності застосування запобіжного заходу. Значення цього питання полягає не лише у формальному доступі до матеріалів кримінального провадження, а у фактичній можливості захисту перевірити ті відомості, які використовуються для обґрунтування обмеження прав особи, та ефективно їх оспорити. Якщо висновки щодо обґрунтованості підозри або процесуальних ризиків ґрунтуються на матеріалах, зміст яких захист не може належним чином перевірити, виникає питання щодо реальності змагальності такого розгляду та справедливого балансу між сторонами. У практиці ЄСПЛ принцип рівності сторін вимагає, щоб кожна сторона мала розумну можливість представити свою позицію за умов, які не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з опонентом (Ezeoke v. the United Kingdom, п. 51). Водночас ефективне здійснення права на захист передбачає достатній доступ до матеріалів кримінального провадження, необхідних для оспорювання позиції обвинувачення, включаючи матеріали, які можуть мати значення для оцінки доказової основи провадження (Rook v. Germany, пп. 56–58). Тому саме по собі посилання на можливість звернення сторони захисту з окремими процесуальними клопотаннями не вичерпує питання дотримання відповідних гарантій; вирішальним є те, чи мала вона на практиці достатню можливість ознайомитися з матеріалами, що мали істотне значення для судового рішення, та змістовно відповісти на аргументи сторони обвинувачення.
Окремої оцінки потребує і питання обґрунтованості підозри. При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу суд не повинен встановлювати винуватість особи або здійснювати остаточну оцінку доказів, однак має перевірити наявність достатньої фактичної основи, здатної переконати об’єктивного спостерігача у тому, що відповідна особа могла вчинити інкриміноване їй правопорушення. ЄСПЛ послідовно виходить із того, що стандарт «обґрунтованої підозри» за статтею 5 § 1 (c) Конвенції не вимагає доведення вини чи остаточного встановлення правильної правової кваліфікації, але вимагає наявності фактів або інформації, здатних об’єктивно підтвердити можливу причетність особи до правопорушення (Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 68). При цьому належна судова перевірка передбачає не лише виклад матеріалів, на які посилається сторона обвинувачення, а й змістовну оцінку аргументів захисту, якщо вони можуть вплинути на висновок щодо обґрунтованості підозри або необхідності запобіжного заходу. ЄСПЛ наголошує, що право на справедливий судовий розгляд включає право сторін подавати аргументи, які вони вважають суттєвими для своєї справи, а ефективність цього права залежить від того, чи були такі аргументи фактично «вислухані», тобто належним чином розглянуті судом (Đurić v. Serbia, п. 69). Відповідно, відтворення переважно позиції сторони обвинувачення без відповіді на конкретні та потенційно значущі заперечення захисту може поставити питання щодо повноти та збалансованості судової оцінки.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR також звертають увагу на питання визначення розміру застави. Попри те, що її було зменшено з 200 до 150 мільйонів гривень і надалі внесено, за словами Галущенко Г.В., без використання його особистих коштів, відповідна сума залишається винятково значною та потребує особливо ретельного обґрунтування. При її визначенні має враховуватися не лише тяжкість обвинувачення або заявлений масштаб ймовірно легалізованих коштів, а й майновий стан підозрюваного, його особисті обставини, характер та інтенсивність встановлених ризиків, фактична процесуальна поведінка та спроможність саме такого розміру застави виконувати забезпечувальну, а не каральну функцію. У цьому контексті привертає увагу те, що сторона обвинувачення пов’язує розмір застави не лише з майновим станом підозрюваного, а й із сумою коштів, легалізація яких є складовою версії обвинувачення та ще не отримала фактично остаточної судової оцінки. Експерти моніторингової місії IAC ISHR висловлюють також занепокоєння у зв’язку з твердженням прокурора про те, що до отримання нових матеріалів застава у розмірі 200 млн грн могла оцінюватися як непомірна, тоді як після їх отримання такий розмір, на думку сторони обвинувачення, став співмірним. Водночас наведена аргументація не демонструє достатньо чіткого зв’язку між новими матеріалами та зміною оцінки конкретних процесуальних ризиків, тим більше з урахуванням того, що на момент апеляційного розгляду застава вже була внесена, а підозрюваний, за наявними відомостями, належним чином виконував покладені на нього процесуальні обов’язки. За таких обставин обґрунтування збільшення застави переважно новими відомостями щодо обсягу ймовірно легалізованих коштів, без пояснення їхнього впливу на актуальність та інтенсивність процесуальних ризиків, може створювати враження зміщення мети застави від забезпечення належної процесуальної поведінки особи у бік фактичного попереднього покарання або забезпечення можливої майбутньої компенсації шкоди, що не відповідає самій природі цього запобіжного заходу.
Такий підхід узгоджується з практикою ЄСПЛ, відповідно до якої визначення розміру застави потребує ретельної оцінки конкретних обставин справи та не може втрачати своєї основної забезпечувальної функції. Зокрема, у справах Mangouras v. Spain (пп. 78, 80) та Bojilov v. Bulgaria (п. 60) Суд наголошував на необхідності врахування індивідуального становища особи та визначення застави у розмірі, обґрунтованому метою забезпечення її належної процесуальної поведінки. У цьому провадженні додаткового значення набуває те, що після фактичного внесення застави Галущенко Г.В., за наявними відомостями, виконує покладені на нього обов’язки та з’являється на судові засідання. Ця обставина не спростовує автоматично існування раніше встановлених ризиків, однак становить фактичний показник ефективності вже застосованого запобіжного заходу і, відповідно, має враховуватися при оцінці необхідності його посилення. У практиці ЄСПЛ саме на державні органи покладається обов’язок наводити достатні підстави, які виправдовують подальше збереження або посилення відповідних обмежень, тоді як посилання на раніше встановлені ризики без їх співвіднесення з подальшим розвитком провадження та поведінкою особи не може підміняти таку оцінку (Karaca v. Turkey, п. 139; Sardar Babayev v. Azerbaijan, пп. 50–51).
З огляду на сукупність викладених обставин експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують у межах кримінального провадження ознаки порушення гарантій статті 5 ЄКПЛ в контексті належної обґрунтованості та пропорційності визначеного розміру застави. Крім того, твердження захисників про відсутність доступу до матеріалів та пов’язані з цим труднощі у побудові позиції захисту можуть ставити під сумнів дотримання принципу рівності сторін та практичну ефективність права на захист у контексті гарантій статті 6 § 1 Конвенції.Враховуючи зазначене, справу рекомендовано до подальшого моніторингу.
