16. 04. 2026
30 березня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи № 991/1348/26 відносно Галущенка Г.В. якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 255 та ч. 3 ст. 209 КК України (участь в злочинній організації, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). У судовому засіданні брали участь підозрюваний (у режимі відеоконференції), його захисники, прокурор та головуючий суддя Строгий І.О.
Основним предметом судового засідання був розгляд клопотання сторони захисту про зміну запобіжного заходу щодо підозрюваного.
Станом на момент початку розгляду щодо підозрюваного діяв запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з визначенням альтернативного розміру застави у сумі 200 мільйонів гривень.
Обґрунтовуючи клопотання, адвокати зазначили, що встановлений розмір застави є надмірним і фактично набуває карального характеру. Вони звернули увагу, що все майно підозрюваного перебуває під арештом, у зв’язку з чим він об’єктивно позбавлений можливості внести визначену судом заставу. Захист наголосив, що при визначенні розміру застави суд виходив із майнового стану підозрюваного, однак подальше накладення арешту на все його майно позбавило заставу її альтернативного характеру, фактично перетворивши тримання під вартою на безальтернативний запобіжний захід.
Крім того, адвокати наголосили, що підозрюваний перебуває під вартою вже 30 днів, а отже, з плином часу інтенсивність ризиків, покладених в основу попереднього рішення суду, мала б зменшитися, особливо з огляду на проведення стороною обвинувачення необхідних слідчих та процесуальних дій. Також захист звернув увагу, що досудове розслідування триває з серпня 2025 року, що, на їхню думку, також має враховуватися при оцінці актуальності заявлених ризиків.
Окремо сторона захисту поставила під сумнів актуальність фактичних обставин, покладених в основу повідомленої підозри. Зокрема, адвокати зазначили, що у межах цього провадження Галущенку Г.В. інкримінується протиправний вплив на Миронюка І.М., який, відповідно до версії обвинувачення, був його радником. Водночас, за твердженням захисту, у пов’язаному кримінальному провадженні щодо Миронюка І.М. відбулися зміни підозри та правової кваліфікації, унаслідок чого він більше не фігурує як радник Галущенка Г.В. На думку сторони захисту, це ставить під сумнів актуальність окремих обставин, на які спирався суд при обранні запобіжного заходу.
Захисники також наголосили на непропорційності застави, неможливості її внесення та відсутності реальної альтернативи триманню під вартою. Вони зазначили, що підозрюваний не має наміру переховуватися та не вчиняв жодних дій, спрямованих на уникнення кримінальної відповідальності. З огляду на викладене, сторона захисту просила задовольнити клопотання та зменшити розмір застави до помірного рівня.
Підозрюваний підтримав позицію своїх захисників та додатково зазначив, що досудове розслідування щодо нього триває з серпня 2025 року, однак, на його думку, сторона обвинувачення не здійснює належної процесуальної активності. Він також наголосив на відсутності підстав для переховування та підкреслив, що визначений розмір застави фактично унеможливлює його звільнення з-під варти.
Прокурор заперечив проти задоволення клопотання, зазначивши, що доводи захисту щодо непомірності застави спростовуються матеріалами справи, які вже були предметом оцінки апеляційної інстанції. На його думку, встановлений розмір застави є навіть заниженим. Прокурор також повідомив, що у ході розслідування встановлено наявність іноземних підприємств, пов’язаних із підозрюваним, на рахунках яких зосереджено понад 6 мільйонів доларів США, і на ці кошти арешт не накладено, що, за його твердженням, свідчить про наявність у підозрюваного реальної можливості внести заставу. Прокурор також наголосив на відсутності сумнівів у обґрунтованості підозри та зазначив, що ризики, які були встановлені під час попереднього розгляду питання про запобіжний захід, не зменшилися. Зокрема, він звернув увагу на ризик впливу на свідків, посилаючись на матеріали провадження, які, за його позицією, свідчать про схильність підозрюваного до такого впливу. У зв’язку з цим сторона обвинувачення просила відмовити у задоволенні клопотання захисту.
Заслухавши позиції сторін, уточнивши наведені доводи та дослідивши матеріали, необхідні для вирішення заявленого клопотання, суд постановив ухвалу про відмову у задоволенні клопотання сторони захисту щодо зміни запобіжного заходу.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що при застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою національний суд зобов’язаний не лише оцінити наявність процесуальних ризиків, але й перевірити можливість застосування альтернативних, менш обтяжливих заходів, здатних належним чином забезпечити цілі кримінального провадження. Визначення альтернативного розміру застави повинно бути індивідуалізованим, належно мотивованим та ґрунтуватися насамперед на реальному майновому стані особи, характері інкримінованих діянь, поведінці підозрюваного та інших релевантних обставинах справи.
Водночас принцип альтернативності застави передбачає, що її розмір має створювати реальну, а не декларативну можливість звільнення з-під варти. Якщо визначена сума є завідомо недосяжною для особи, застава втрачає свою правову природу як запобіжний захід, альтернативний триманню під вартою, а саме тримання під вартою фактично набуває безальтернативного характеру. За певних обставин це може порушувати вимоги пропорційності та перетворювати процесуальний інструмент забезпечення належної поведінки на надмірне обмеження права на свободу.
ЄСПЛ, з цього приводу неодноразово зазначав, що гарантія, передбачена статтею 5 § 3 Конвенції, покликана забезпечити присутність обвинуваченого на слуханні. Таким чином, розмір застави має бути встановлений з урахуванням особи, яка перебуває під вартою, її активів та її стосунків з особами, які повинні надати забезпечення, іншими словами, відповідно до ступеня впевненості, що перспектива втрати забезпечення або вжиття заходів проти гарантів у разі його неявки на судове засідання буде достатнім стримуючим фактором для запобігання втечі. Оскільки питання, що стоїть на кону, є основоположним правом на свободу, гарантованим статтею 5, органи влади повинні приділяти таку ж увагу визначенню відповідної застави, як і вирішенню питання про необхідність продовження тримання під вартою. Крім того, сума застави, встановлена як застава, має бути належним чином обґрунтована в рішенні про визначення розміру застави та враховувати можливості обвинуваченого. Нездатність національних судів оцінити спроможність заявника сплатити необхідну суму може призвести до того, що Суд визнає порушення. Однак обвинувачений, якого судові органи заявляють про готовність звільнити під заставу, повинен сумлінно надати достатню інформацію, яку можна перевірити за потреби, про суму застави, що має бути встановлена (Gafà v. Malta, п. 70; Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60).
У контексті даного провадження слід звернути увагу, що встановлений розмір застави суттєво перевищує межі, визначені Кримінальним процесуальним кодексом України для інкримінованих підозрюваному кримінальних правопорушень. Якщо суд доходить висновку про необхідність відступу від законодавчо встановлених меж як виняткового заходу, таке рішення потребує особливо ретельної мотивації із наведенням конкретних фактів, що виправдовують подібний підхід. При цьому визначений розмір застави має співвідноситися з реальними фінансовими можливостями підозрюваного та не бути суто формальним. За відсутності об’єктивної можливості внести заставу інститут альтернативності втрачає своє процесуальне значення, що може свідчити про непропорційність застосованого запобіжного заходу.
Крім того, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, заслуговують на увагу доводи сторони захисту щодо можливих недоліків обґрунтованості підозри. Зокрема, у цьому контексті релевантними є посилання захисту на відмінності фактичних обставин у пов’язаному кримінальному провадженні щодо Миронюка І.М., де, за їх твердженням, уже відбулися зміни у правовій кваліфікації та фактичних даних, що можуть впливати на оцінку обставин у даній справі. У разі підтвердження таких тверджень можуть виникати об’єктивні сумніви щодо актуальності, внутрішньої узгодженості та належності фактичної основи підозри.
У цьому зв’язку важливо, щоб національний суд, вирішуючи питання, пов’язаних із запобіжним заходом та визначенням розміру застави, здійснював безпосередню та всебічну оцінку всіх релевантних обставин, у тому числі з урахуванням змін у пов’язаних провадженнях. Водночас підлягають врахуванню і доводи сторони обвинувачення, яка заперечувала наведені аргументи захисту. За наявності суперечностей у фактичних даних та їх правовій оцінці національний суд має забезпечити ретельний, неупереджений аналіз усіх обставин справи, керуючись стандартом доведеності «поза розумним сумнівом». Відсутність належної оцінки таких суперечностей може свідчити про формальний підхід до обґрунтування підозри та впливати на законність застосування запобіжного заходу. У цьому контексті особливого значення набуває забезпечення внутрішньої узгодженості підозри та її відповідності фактичним даним, що випливають із матеріалів кримінального провадження.
З цього приводу ЄСПЛ неодноразово зазначав, що “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п. 43). Цей стандарт передбачає, що встановлена сукупність обставин виключає будь-яке інше розумне пояснення події, окрім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і особа є винуватою.
Як наголосив ЄСПЛ у справі Kolompar v. Serbia, справедливий кримінальний процес передбачає, з одного боку, обов’язок сторони обвинувачення довести вину поза розумним сумнівом, а з іншого — необхідність тлумачення будь-яких обґрунтованих сумнівів на користь обвинуваченого (п. 16). Відповідно, і на стадії застосування обмежувальних заходів національний суд має уникати формального підходу до оцінки доводів сторін, особливо коли вони стосуються якості та достовірності доказової бази.
Варто також зазначити, що під час перебування особи під вартою на органи державної влади покладається підвищений обов’язок належним чином обґрунтовувати необхідність подальшого застосування такого запобіжного заходу, а також забезпечувати належну інтенсивність і результативність досудового розслідування. Сам факт існування кримінального провадження або попередньо встановлених ризиків не звільняє державу від обов’язку щоразу доводити актуальність подальшого обмеження права на свободу з урахуванням перебігу часу, процесуального прогресу та конкретних обставин справи.
У цьому контексті заслуговують на увагу доводи підозрюваного щодо, на його думку, недостатньої процесуальної активності органів досудового розслідування за умов, коли розслідування триває з серпня 2025 року. Якщо особа продовжує утримуватися під вартою, держава повинна демонструвати, що провадження здійснюється з належною швидкістю, а слідчі та процесуальні дії мають реальний і послідовний характер, спрямований на досягнення відчутного прогресу у справі. Відсутність такої динаміки може ставити під сумнів пропорційність подальшого тримання під вартою.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що органи влади повинні наводити «відповідні та достатні» підстави для продовження тримання особи під вартою та проявляти «особливу ретельність» під час ведення провадження. Тяжкість обвинувачення сама по собі не може слугувати достатнім виправданням тривалого позбавлення свободи. Крім того, державні органи зобов’язані щоразу перевіряти можливість застосування менш обтяжливих запобіжних заходів, а їх нездатність зробити це є суттєвою перешкодою для виправдання подальшого тримання особи під вартою (Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 77).
Також у межах даного судового засідання суд розглянув клопотання сторони захисту про постановлення окремої ухвали у зв’язку з можливим порушенням принципу презумпції невинуватості та про зобов’язання органів обвинувачення вжити відповідних заходів реагування.
Обґрунтовуючи заявлене клопотання, захисник зазначив, що представники органів державної влади, зокрема сторони обвинувачення, на його думку, не забезпечують належного дотримання презумпції невинуватості. Він звернув увагу, що станом на момент розгляду питання вина підозрюваного не встановлена обвинувальним вироком суду, однак у публічному просторі, зокрема через засоби масової інформації та офіційні інформаційні ресурси, формується негативне сприйняття підозрюваного як особи, причетність якої до інкримінованих діянь уже нібито доведена.
Захисник зазначив, що з листопада 2025 року це кримінальне провадження набуло значного публічного розголосу. За його словами, на офіційному вебсайті Національного антикорупційного бюро України було оприлюднено низку матеріалів, у яких підозрюваний, на думку сторони захисту, фактично позиціонувався як учасник злочинної діяльності. Крім того, за твердженням захисту, на офіційних ресурсах органів обвинувачення поширювалися відеоматеріали, зокрема пов’язані з проведенням обшуків, а також окремі відомості з матеріалів кримінального провадження. На думку сторони захисту, спосіб подання такої інформації мав категоричний характер і не містив належних застережень щодо презумпції невинуватості, що могло створювати враження доведеності вини особи до ухвалення вироку суду.
Захисник також наголосив, що спосіб викладення інформації дозволяв ідентифікувати підозрюваного навіть у випадках використання умовних позначень або псевдонімів, що, на його переконання, посилювало негативний вплив на його ділову та особисту репутацію. Окремо він звернув увагу на те, що, на думку сторони захисту, навіть у судових рішеннях слідчого судді використовувалися формулювання, які могли сприйматися як такі, що містять попередню оцінку вини особи. Захист пов’язував це із суспільним резонансом справи та можливим інформаційним тиском. З огляду на наведене сторона захисту просила суд постановити окрему ухвалу щодо визнання порушення презумпції невинуватості та зобов’язати органи обвинувачення вжити належних заходів реагування. Підозрюваний підтримав позицію захисника та додатково зазначив, що, на його думку, стосовно нього здійснюється значний інформаційний тиск у публічному просторі.
Прокурор заперечив проти задоволення клопотання, зазначивши, що ані органами обвинувачення, ані судом не було допущено порушення презумпції невинуватості. Він наголосив, що поширена інформація ґрунтується на наявних доказах, зокрема щодо ідентифікації підозрюваного, та не виходить за межі допустимого інформування суспільства. Також прокурор зазначив, що повідомлення здійснювалися з урахуванням положень законодавства, зокрема статті 63 Конституції України, і не містили передчасних висновків про винуватість особи. Щодо доводів про порушення з боку слідчого судді прокурор зауважив, що суд оцінював виключно обґрунтованість клопотання, не виходячи за межі своїх повноважень.
Заслухавши сторони та поставивши уточнювальні запитання, суд постановив ухвалу про відмову у задоволенні заявленого клопотання.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що формування стійкого негативного інформаційного фону навколо особи, яка перебуває на стадії досудового розслідування або судового розгляду, потенційно може впливати не лише на суспільне сприйняття справи, але й на загальне процесуальне середовище її розгляду. За певних обставин така ситуація здатна створювати ризики передчасного формування уявлення про винуватість особи ще до безпосереднього дослідження доказів судом, що, своєю чергою, може поставити під сумнів дотримання вимог об’єктивності, безсторонності та неупередженості судового розгляду. Особливу небезпеку становлять випадки, коли інформаційний наратив тривалий час відтворюється у публічному просторі та набуває характеру сталої кампанії.
Водночас слід враховувати, що на відповідній стадії провадження сторона захисту об’єктивно не володіє таким самим обсягом інформації, як сторона обвинувачення, і не має співмірних можливостей для публічного реагування. У цьому контексті поширення органами обвинувачення матеріалів кримінального провадження, демонстрація процесуальних дій, а також використання категоричних або односторонніх формулювань, що фактично транслюють версію обвинувачення як встановлений факт, можуть об’єктивно викликати сумніви щодо належного дотримання презумпції невинуватості (п. 2 ст. 6 ЄКПЛ) та створювати ризик опосередкованого впливу на суд
Такий інформаційний дисбаланс між сторонами здатний також обмежувати ефективність реалізації права на захист, оскільки захист не завжди має можливість своєчасно та повноцінно спростувати або збалансувати поширені в публічному просторі твердження. У подібних умовах особливого значення набуває обов’язок представників держави утримуватися від будь-яких заяв чи дій, які можуть бути сприйняті як передчасне визнання винуватості особи до ухвалення обвинувального вироку судом або як спроба сформувати відповідне суспільне очікування результату провадження.
З цього приводу ЄСПЛ зазначає, що питання про те, чи є заява державного посадовця порушенням принципу презумпції невинуватості, має вирішуватися в контексті конкретних обставин, за яких була зроблена відповідна заява. У будь-якому разі державні службовці повинні утримуватися від висловлення думок, які можна витлумачити як заяви про винуватість, здатні призвести до того, що громадськість повірить у винуватість відповідної особи, та упередити оцінку фактів компетентним судовим органом (Kaya c. Belgique, п. 63–67). Презумпція невинуватості, гарантована статтею 6 § 2 Конвенції, вимагає утримання від попереднього формування уявлення про винуватість особи, а всі сумніви повинні тлумачитися на її користь (див. окрему думку ad hoc судді Sancin у справі Bavčar v. Slovenia, п. 2).
Окремо експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що поширення масштабних інформаційних кампаній щодо осіб, чиї справи перебувають на досудовій або судовій стадії, в Україні дедалі частіше набуває ознак системної практики, що викликає серйозне занепокоєння з точки зору стандартів справедливого правосуддя. За відсутності належної комунікаційної стриманості з боку державних органів такі кампанії можуть сприйматися не лише як інструмент формування суспільної думки, але й як фактор потенційного тиску на суд, здатний впливати на атмосферу розгляду справи та створювати ризики для зовнішньої видимості незалежності суду.
Підсумовуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують ознаки можливого порушення презумпції невинуватості (п. 2 ст. 6 ЄКПЛ), а також ризики негативного впливу інформаційного середовища на гарантії незалежного та безстороннього судового розгляду. Крім того, наведені обставини можуть порушувати питання щодо належної обґрунтованості підозри у розумінні п. 1 ст. 5 ЄКПЛ. Справа рекомендується до подальшого моніторингу.
