30. 04. 2026
23 квітня 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду відбулось судове засідання у рамках справи № 991/3335/26 відносно Галущенка Г.В. якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 255 та ч. 3 ст. 209 КК України (участь в злочинній організації, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). У судовому засіданні брали участь підозрюваний (у режимі відеоконференції), його захисники та прокурор. Справу розглядала колегія суддів у складі: головуючий суддя — Боднар С.Б., судді — Чорненька Д.С. та Панаід І.В.
Предметом апеляційного розгляду були скарги сторони захисту на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 14 квітня 2026 року, якою продовжено строк застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з визначенням альтернативи у вигляді застави у розмірі 200 мільйонів гривень. Обґрунтовуючи свої вимоги, сторона захисту зазначила, що підозрюваний перебуває під вартою протягом двох місяців, і за умов належної інтенсивності досудового розслідування ризики, на які посилається сторона обвинувачення, повинні мати тенденцію до зменшення. Водночас, на думку захисту, фактична процесуальна активність сторони обвинувачення є обмеженою: за вказаний період проведено лише чотири слідчі дії, більшість з яких зводиться до повторного аналізу вже наявних матеріалів. Захист також наголосив, що відповідні процесуальні дії були здійснені безпосередньо напередодні звернення з клопотанням про продовження строку тримання під вартою, що, на їх переконання, ставить під сумнів реальну необхідність застосування найсуворішого запобіжного заходу.
Крім того, сторона захисту звернула увагу на сумнівність обґрунтованості підозри, зазначивши, що лише незначна частина доказів прямо містить згадки про підозрюваного, при цьому окремі з них ґрунтуються на показаннях осіб, які самі є фігурантами інших кримінальних проваджень. Захисники також наголосили, що слідчий суддя фактично надав оцінку доказам, зокрема показанням свідків, що, на їхню думку, виходить за межі повноважень суду на цій стадії кримінального провадження. Водночас, як стверджує сторона захисту, суд не надав належної оцінки доводам адвокатів. Окремо було зазначено про відсутність належних доказів належності псевдонімів підозрюваному, а також про використання як доказів інформації, отриманої з розмов третіх осіб та матеріалів, що не мають прямого зв’язку з підозрюваним. Захист також вказав на обставини, пов’язані з автоматизованим розподілом справ, за якими всі відповідні клопотання розглядалися одним і тим самим слідчим суддею.
Щодо оцінки ризиків, сторона захисту зазначила, що суд першої інстанції фактично відтворив аргументацію сторони обвинувачення без здійснення належної індивідуалізованої оцінки. Зокрема, ризик переховування, за твердженням захисту, був обґрунтований переважно тяжкістю можливого покарання та фактом здійснення закордонних поїздок, більшість з яких мали службовий характер, при цьому підозрюваний систематично повертався на територію України. Захист також наголосив, що спроба перетину державного кордону відбувалася за відсутності будь-яких процесуальних обмежень, а тому сама по собі не може свідчити про намір ухилитися від правосуддя.
Інші ризики, зокрема можливість незаконного впливу на свідків, знищення доказів чи вчинення нового кримінального правопорушення, за позицією захисту, мають абстрактний характер, не є конкретизованими та не підтверджуються належними доказами. Окремо сторона захисту поставила питання про співмірність визначеного розміру застави у сумі 200 мільйонів гривень, зазначивши, що він не відповідає майновому стану підозрюваного з урахуванням накладених арештів на його активи та майно. Підозрюваний, у свою чергу, вказав, що розмір застави у сумі 30 мільйонів гривень є співмірним його майновому стану. Також захист наголосив, що клопотання про продовження строку запобіжного заходу є фактично тотожним попередньому, що, на їх думку, свідчить про відсутність нових обставин, які б виправдовували подальше тримання під вартою. З урахуванням наведеного сторона захисту просила суд скасувати ухвалу слідчого судді, а у разі відмови — змінити визначений розмір застави.
Прокурор заперечив проти задоволення апеляційних скарг, зазначивши, що висновки слідчого судді є обґрунтованими, а ризики — доведеними. Він наголосив, що обґрунтованість підозри підтверджується сукупністю доказів, зокрема матеріалами щодо фінансових операцій, використанням псевдонімів та рухом коштів, які, за версією обвинувачення, свідчать про легалізацію понад 9 мільйонів доларів США в інтересах підозрюваного. Також прокурор звернув увагу на наявність міжнародних запитів про надання правової допомоги, які на даний час ще не виконані. За його словами, відповідні запити прийняті до виконання, а строки їх опрацювання можуть становити від 13 до 36 місяців, водночас сторона обвинувачення очікує отримання інформації у більш стислий термін. На переконання прокурора, ці обставини об’єктивно зумовлюють наявність додаткових ризиків перешкоджання досудовому розслідуванню у разі перебування підозрюваного на волі. Крім того, прокурор послався на ризики незаконного впливу на свідків, знищення доказів та можливості продовження протиправної діяльності. У зв’язку з цим він просив суд відмовити у задоволенні апеляційних скарг та залишити ухвалу суду першої інстанції без змін.
За результатами апеляційного розгляду, заслухавши позиції сторін та поставивши уточнювальні запитання, суд ухвалив відмовити у задоволенні апеляційних скарг сторони захисту та залишити ухвалу суду першої інстанції без змін.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу, що запобіжні заходи за своєю правовою природою застосовуються виключно з метою забезпечення належної процесуальної поведінки особи та запобігання ризикам, на які посилається сторона обвинувачення. Водночас такі ризики мають бути не лише формально зазначені, а й належним чином доведені, актуальні та індивідуалізовані щодо конкретного підозрюваного.
Особливого значення це набуває у випадках застосування та продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою як найбільш інтенсивного втручання у право на свободу. У таких випадках національний суд зобов’язаний щоразу здійснювати нову, реальну, а не декларативну оцінку ризиків, а сторона обвинувачення — наводити релевантні та актуальні обставини, які підтверджують їх подальше існування.
У цьому контексті заслуговують на увагу доводи сторін щодо характеру та незмінності ризиків, а також посилання сторони обвинувачення на обставини, пов’язані з міжнародною правовою допомогою. Враховуючи заявлені строки виконання відповідних запитів (від 13 до 36 місяців), такі обставини потребують особливо ретельної та індивідуалізованої оцінки. За відсутності конкретних даних, які безпосередньо характеризують поведінку підозрюваного, існує ризик того, що подібні аргументи можуть набувати ознак узагальненого або шаблонного обґрунтування необхідності подальшого тримання під вартою. У цьому ж контексті практика ЄСПЛ послідовно виходить із того, що з плином часу ризики мають підлягати оновленій оцінці та не можуть автоматично вважатися незмінними. Тому заслуговують на увагу доводи сторони захисту щодо можливої абстрактності ризиків і копіювання мотивів із попереднього клопотання про продовження запобіжного заходу. Водночас, враховуючи, що йдеться лише про друге продовження запобіжного заходу, загальний строк перебування підозрюваного під вартою становить близько двох місяців, а моніторинг провадження перебуває на початковому етапі, експерти моніторингової місії IAC ISHR наразі не фіксують достатніх підстав для констатації шаблонності чи абстрактності ризиків.
Разом із тим твердження сторони обвинувачення щодо незмінності ризиків та окремі елементи їх обґрунтування потребують подальшої ретельної оцінки з точки зору дотримання стандартів статті 5 ЄКПЛ. Саме подальший перебіг провадження має продемонструвати, чи здійснюватиме суд реальну, а не формальну переоцінку ризиків при кожному наступному вирішенні питання про запобіжний захід.
ЄСПЛ з цього приводу неодноразово зазначав, що запобіжні заходи не можуть обґрунтовуватися стандартними формулюваннями без відображення індивідуалізованої оцінки ситуації заявника або реальної переоцінки того, чи залишається необхідним його подальше тримання під вартою (Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 83). Так само у справі Sardar Babayev v. Azerbaijan (п. 50–51) ЄСПЛ вказав, що абстрактне й стереотипне повторення переліку ризиків без зазначення, чому вони є актуальними саме у конкретній ситуації, становить порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. Органи влади мають не лише називати відповідні підстави, а й підтверджувати їх конкретними фактами, що стосуються цієї справи. Використання одного й того самого шаблону без додаткових пояснень упродовж кількох місяців може свідчити про автоматизм у застосуванні запобіжного заходу. Водночас тяжкість можливого покарання, хоча й може враховуватися, не може бути єдиною або вирішальною підставою для висновку про ризик втечі. Такий підхід був підтверджений, зокрема, у справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124).
Окремо слід наголосити, що стандарти Конвенції та практика ЄСПЛ не можуть застосовуватися формально або декларативно. Їх практичне значення полягає саме у забезпеченні реальної перевірки обґрунтованості обмеження права на свободу. У випадках, коли з об’єктивної точки зору виникають питання щодо достатності обґрунтування ризиків або пропорційності продовження тримання під вартою, саме національний суд несе обов’язок забезпечити таке мотивування рішення, яке є зрозумілим, логічно послідовним і переконливим як для сторін провадження, так і для зовнішнього спостерігача. За відсутності такої аргументації може створюватися лише видимість здійснення судового контролю та формальний характер перегляду доводів сторін, що є несумісним із гарантіями статті 5 Конвенції.
Крім того, важливо наголосити, що при вирішенні питань щодо застосування тримання під вартою національний суд зобов’язаний розглядати можливість застосування альтернативних, менш обтяжливих запобіжних заходів, які за своєю суттю передбачають менш інтенсивне втручання у право особи на свободу. Такий підхід відповідає принципу пропорційності та вимагає від національного суду надання вмотивованої оцінки неможливості застосування більш м’яких заходів у кожному конкретному випадку.
ЄСПЛ з цього приводу наголошує, що органи влади повинні надати «відповідні та достатні» підстави для продовження утримання під вартою та проявляти «особливу ретельність» під час ведення провадження. Крім того, органи влади також повинні розглянути менш нав’язливі заходи, і їхня нездатність зробити це ставить під сумнів виправдання для продовження тримання під вартою (Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 77).
У контексті даного провадження важливо звернути увагу, що судом першої інстанції було визначено альтернативний запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 200 мільйонів гривень. Водночас, з огляду на те, що цей розмір істотно перевищує межі, передбачені КПК України для інкримінованого кримінального правопорушення, постає питання щодо його співмірності та фактичної здатності забезпечити реальну альтернативу триманню під вартою. За відсутності об’єктивної можливості скористатися таким альтернативним заходом сама концепція альтернативності втрачає свій процесуальний зміст, що, своєю чергою, може ставити під сумнів пропорційність втручання у право на свободу. Разом із тим у цій частині заслуговують на увагу як доводи сторони обвинувачення щодо легалізації значного обсягу коштів (понад 9 мільйонів доларів США), так і позиція сторони захисту щодо недоведеності відповідних обставин саме стосовно підозрюваного, а також факт невнесення визначеного розміру застави.
За таких умов питання обґрунтованості встановлення настільки значного розміру застави, а також її реальної альтернативності триманню під вартою потребують подальшої оцінки в ході кримінального провадження.
У цьому контексті слід враховувати і усталену практику ЄСПЛ, відповідно до якої реальність альтернативи має ключове значення для дотримання гарантій статті 5 § 3 Конвенції. Застава не може мати суто формальний характер або визначатися у розмірі, який з урахуванням фінансових можливостей особи фактично унеможливлює її звільнення з-під варти. Визначаючи розмір застави, національний суд має враховувати особу обвинуваченого, його майновий стан та реальний стримуючий ефект такого заходу, уникаючи його трансформації у приховану форму покарання (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60).
Щодо доводів про необґрунтованість підозри, слід зазначити, що навіть на стадії вирішення питань, пов’язаних із запобіжними заходами, національний суд зобов’язаний надавати таким аргументам належну оцінку. Особливо це стосується ситуацій, коли відповідні доводи безпосередньо зачіпають основу формування підозри. У цьому контексті принципове значення має дотримання стандарту доведення «поза розумним сумнівом». Відповідно до практики ЄСПЛ, “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п. 43). Цей стандарт передбачає, що встановлена сукупність обставин виключає будь-яке інше розумне пояснення події, окрім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і особа є винуватою.
У цьому контексті, за умови підтвердження доводів сторони захисту щодо відсутності належної оцінки судом їхніх аргументів стосовно необґрунтованості підозри, такі обставини можуть об’єктивно викликати сумніви у достатності обґрунтування підозри та дотриманні принципів, гарантованих ЄКПЛ. Це, своєю чергою, може свідчити про ризик формального підходу до оцінки позицій сторін, що є несумісним із вимогами справедливого судового розгляду. Принцип справедливого судового розгляду передбачає обов’язок національних судів належним чином розглядати, оцінювати та мотивовано реагувати на конкретні, релевантні та важливі доводи сторін (Đurić v. Serbia, п. 69). Відсутність такої оцінки або її формальний характер може поставити під сумнів загальну справедливість провадження у розумінні статті 6 § 1 Конвенції (Cupiał v. Poland, пп. 56–57)
З урахуванням викладеного, дане кримінальне провадження рекомендоване до подальшого моніторингу.
