24. 04. 2026
14 квітня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи № 991/1348/26 відносно колишнього міністра енергетики Галущенка Г.В. якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 255 та ч. 3 ст. 209 КК України (участь в злочинній організації, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). У судовому засіданні брали участь підозрюваний (у режимі відеоконференції), його захисники, прокурор та головуючий суддя Ногачевський В.В.
Основним предметом судового засідання було клопотання сторони обвинувачення щодо продовження строків запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою.
Обґрунтовуючи подане клопотання, прокурор зазначив, що досудове розслідування триває, а його строк продовжено до 10 серпня 2026 року у зв’язку з необхідністю проведення значного обсягу слідчих (розшукових) та процесуальних дій. За версією сторони обвинувачення, Галущенка Г.В. було повідомлено про підозру у вчиненні інкримінованих діянь у складі організованої злочинної групи, яка, за твердженням слідства, діяла на території України щонайменше з кінця 2020 року.
Прокурор також послався на те, що підозрюваний, обіймаючи керівні посади, зокрема у сфері енергетики, нібито був залучений до діяльності злочинної організації, виконував координаційні функції та сприяв реалізації схем із легалізації коштів, одержаних протиправним шляхом. За твердженням сторони обвинувачення, у провадженні встановлено факти акумулювання та подальшого розподілу значних сум коштів із використанням складних фінансових механізмів, зокрема операцій із криптовалютами та іноземними юрисдикціями, включаючи реєстрацію компаній у Республіці Маршаллові Острови. Загальний обсяг легалізованих коштів, за версією слідства, становить сотні мільйонів гривень, частина з яких могла використовуватися в інтересах підозрюваного та пов’язаних із ним осіб. Окремо прокурор наголосив, що 15 лютого 2026 року підозрюваного було затримано під час спроби перетину державного кордону України, що, на думку сторони обвинувачення, свідчить про реальність ризику переховування від органів досудового розслідування та суду. Також зазначалося, що наявність значних фінансових ресурсів, у тому числі зосереджених у компаніях, пов’язаних із близькими особами підозрюваного, створює можливість використання таких активів для уникнення кримінальної відповідальності.
Сторона обвинувачення також вказала на ризик незаконного впливу на свідків та інших учасників кримінального провадження. За твердженням прокурора, матеріали справи містять дані щодо контактів підозрюваного з окремими особами, у тому числі службовими, а також відомості про дії, які можуть свідчити про спроби впливу на перебіг кримінального провадження. На думку сторони обвинувачення, цей ризик зберігає актуальність, оскільки частина свідків ще не допитана, а підозрюваний має значні зв’язки у різних сферах державного управління. Крім того, прокурор звернув увагу на ризик перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином, зокрема шляхом знищення або спотворення доказів. У цьому контексті зазначалося про нібито використання підозрюваним конспіративних заходів, зокрема псевдонімів, транспортних засобів, не зареєстрованих на його ім’я, а також проведення зустрічей з метою координації дій інших осіб.
З огляду на наведене прокурор стверджував, що ризики, встановлені попередніми судовими рішеннями, не зменшилися та продовжують існувати у тій мірі, яка виправдовує подальше застосування тримання під вартою. Також сторона обвинувачення наполягала на відсутності підстав для зменшення визначеного раніше розміру застави з урахуванням майнового стану підозрюваного та його доступу до фінансових активів. У зв’язку з цим прокурор просив задовольнити клопотання у повному обсязі.
Сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотання про продовження тримання під вартою, вважаючи його необґрунтованим як у частині доведеності підозри, так і щодо наявності актуальних ризиків. Захисники наголосили, що за два місяці застосування запобіжного заходу орган досудового розслідування фактично не продемонстрував належної процесуальної активності: до матеріалів було додано лише один новий том, який, за твердженням захисту, містить переважно повторні протоколи огляду. На думку сторони захисту, бездіяльність слідства не може виправдовувати подальше тримання особи під вартою. Окремо сторона захисту поставила під сумнів обґрунтованість самої підозри, зазначивши, що вона містить загальні, внутрішньо суперечливі та фактично непідтверджені твердження. Захист звернув увагу, що частина інкримінованих дій не належала до компетенції підозрюваного, а окремі особи, на взаємодію з якими посилається обвинувачення, або працювали в інший період, або взагалі не обіймали відповідних посад. Також наголошувалося на відсутності належних доказів матеріальної шкоди, сумнівному походженні окремих доказів та використанні матеріалів щодо інших осіб для обґрунтування підозри саме стосовно Галущенка Г.В.
Щодо ризику переховування захист зазначив, що прокурор обґрунтовує його переважно тяжкістю можливого покарання, що саме по собі не відповідає стандартам ЄСПЛ. На думку захисту, відсутні конкретні факти, які б свідчили про реальні наміри підозрюваного ухилятися від слідства чи суду. Обставини затримання 15 лютого, за твердженням захисту, також не можуть вважатися належним доказом такого ризику, оскільки на той момент підозрюваний не перебував під процесуальними обмеженнями, а саме затримання відбулося з порушеннями.
Захист також заперечив існування ризиків знищення доказів, незаконного впливу на свідків та перешкоджання провадженню іншим чином, вказавши, що сторона обвинувачення не навела жодних індивідуалізованих і актуальних даних щодо таких ризиків. Посилання на контакти, НСРД та обставини минулого, на думку захисту, мають абстрактний характер і не доводять реальності ризиків на теперішній момент.
Окремо сторона захисту наголосила на непомірності застави у 200 мільйонів гривень, яка, з огляду на арешт майна, є фактично недосяжною та перетворює запобіжний захід на безальтернативне тримання під вартою. Адвокати також звернули увагу на негативний вплив подальшого утримання в СІЗО на фізичний і психологічний стан підозрюваного. У зв’язку з цим сторона захисту просила суд відмовити у задоволенні клопотання сторони обвинувачення, визнати ризики недоведеними та змінити запобіжний захід на більш м’який із визначенням реалістичного розміру застави.
У подальшому суд дослідив новий том матеріалів, наданий стороною обвинувачення. Як зазначив прокурор, долучені матеріали, на його думку, підтверджують обставини легалізації значних грошових коштів в інтересах Галущенка Г.В. (понад 9 мільйонів доларів США), а також свідчать про наявність у нього істотного майнового стану. У межах дослідження цих матеріалів судом було оглянуто низку протоколів огляду з відповідними додатками. Окрім того, прокурор зазначив, що, за змістом матеріалів провадження, псевдонім «Сигізмунд», імовірно, може належати підозрюваному.
Сторона захисту, своєю чергою, заперечувала проти таких висновків, наголошуючи, що досліджені матеріали не підтверджують зв’язок Галущенка Г.В. із викладеними у них обставинами. Захисники зазначили, що підозрюваний не має відношення до описаних подій, а також відсутні належні підстави вважати, що згаданий псевдонім стосується саме нього чи що ним вчинялися будь-які протиправні дії.
Заслухавши позиції сторін та дослідивши надані матеріали, суд оголосив рішення наступного дня — 15 квітня 2026 року — та ухвалив задовольнити клопотання прокурора, продовживши строк тримання під вартою без зміни розміру застави.
З огляду на вищезазначене, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на наступні аспекти:
Щодо обґрунтованості досудового тримання під вартою. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою є найбільш інтенсивним втручанням у право на свободу, передбаченим кримінальним процесуальним законодавством. Саме тому його застосування та кожне наступне продовження потребують особливо ретельного, конкретного й індивідуалізованого обґрунтування. Ризики, на які посилається сторона обвинувачення, мають бути не декларативними, а підтвердженими належними фактичними даними, що свідчать про їх реальність саме на момент судового розгляду.
Національний суд при кожному перегляді питання про продовження тримання під вартою зобов’язаний не відтворювати попередні висновки механічно, а здійснювати самостійну та актуальну оцінку необхідності подальшого обмеження свободи з урахуванням розвитку провадження, поведінки підозрюваного та зміни процесуальної ситуації. Саме на стороні обвинувачення лежить обов’язок доведення того, що відповідні ризики не лише існували раніше, а й залишаються актуальними. Відсутність такого аналізу може свідчити про інерційний характер застосування запобіжного заходу та ставити під сумнів його пропорційність.
У контексті цього провадження заслуговують на увагу доводи сторони захисту щодо недостатньої конкретизації ризиків та відсутності їх належної індивідуалізації. Якщо такі аргументи підтвердяться у подальшому розгляді, це може свідчити про слабкість фактичного підґрунтя для продовження тримання під вартою.
Окремої оцінки потребує посилання сторони обвинувачення на факт затримання підозрюваного під час спроби перетину державного кордону як доказ ризику переховування. Сам по собі факт виїзду або наміру виїзду за відсутності процесуальних заборон не може автоматично ототожнюватися з наміром ухилятися від правосуддя. Для такого висновку необхідна сукупність додаткових обставин: спосіб дій особи, попередня поведінка, наявність спроб уникнути викликів, приховування місця перебування тощо. Аналогічно, тяжкість можливого покарання не може виступати самодостатньою підставою для висновку про ризик втечі. У світлі стандартів ЄСПЛ (зокрема, щодо ст. 5 §3 Конвенції) продовження тримання під вартою без належної індивідуалізації ризиків та їх актуальної оцінки може свідчити про інерційний характер застосування цього заходу. Водночас ключовим критерієм правомірності такого обмеження свободи є не лише формальна наявність ризиків, а їх реальна доведеність і зв’язок із конкретною поведінкою особи на момент розгляду клопотання.
У світлі стандартів Європейського суду з прав людини продовження тримання під вартою без належної індивідуалізації ризиків та без оцінки їх актуальності може свідчити про формальний підхід до застосування ст. 5 § 3 Конвенції. Вирішальним критерієм є не формальна наявність посилань на ризики, а їх реальна доведеність та зв’язок із конкретною поведінкою особи на момент розгляду клопотання.
У справі Gomes Costa v. Portugal (пп. 73–79) Суд наголосив, що кожне рішення про продовження тримання під вартою має спиратися на актуальні обставини справи та містити переконливе, а не шаблонне обґрунтування. У справі Tiron v. Romania (п. 39) Суд окремо підкреслив обов’язок національного суду щоразу самостійно оцінювати підстави подальшого позбавлення свободи з урахуванням плину часу та розвитку провадження. Крім того, необхідність продовження тримання під вартою не може оцінюватися виключно з абстрактної точки зору, зокрема лише через тяжкість інкримінованого діяння. Чим тривалішим є строк попереднього ув’язнення, тим більш переконливими мають бути аргументи на користь його збереження (Maassen v. the Netherlands, п. 62).
Враховуючи поточну стадію кримінального провадження, а також початковий етап здійснення судового моніторингу у цій справі, експерти моніторингової місії IAC ISHR наразі не можуть однозначно констатувати наявність ознак необґрунтованості або автоматичності у питанні продовження тримання під вартою. Водночас привертає увагу встановлення альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави, розмір якої істотно перевищує межі, передбачені КПК України (200 мільйонів гривень), а також посилання сторони обвинувачення, зокрема, на тяжкість можливого покарання як один із ключових аргументів та незмінність ризиків. У сукупності з доводами сторони захисту щодо сумнівності та недостатньої обґрунтованості ризиків, які при цьому також не можуть бути однозначно відхилені на цьому етапі, питання пропорційності та обґрунтованості застосованого запобіжного заходу потребує подальшої оцінки у ході розгляду справи та з урахуванням її розвитку.
За таких обставин ключовим критерієм подальшої оцінки стане динаміка доведеності ризиків та їх належна індивідуалізація у майбутніх судових рішеннях. Водночас саме співвідношення між розміром застави та реальними можливостями її внесення може мати визначальне значення для оцінки ефективності альтернативності запобіжного заходу крізь призму стандартів ЄКПЛ.
Щодо обґрунтованості підозри. Під час вирішення питання про застосування або продовження запобіжного заходу суд має оцінювати не лише ризики, а й наявність достатньої обґрунтованої підозри як базової передумови будь-якого правомірного обмеження свободи. Без належної перевірки цього елементу подальший аналіз ризиків втрачає самостійне значення, оскільки саме існування обґрунтованої підозри є первинною умовою відповідності ст. 5 Конвенції.
У цьому провадженні уваги заслуговують доводи сторони захисту щодо суперечностей у викладенні фабули підозри, використання потенційно неналежних доказів та недостатньої конкретизації ролі підозрюваного. Водночас аналогічно ретельної оцінки потребують і доводи сторони обвинувачення. Саме суд, а не сторони, повинен забезпечити неупереджену перевірку того, чи існує достатній масив фактів, здатних переконати об’єктивного спостерігача у можливій причетності особи до інкримінованих дій.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що вимога «обґрунтованої підозри» за статтею 5 § 1 (c) не означає необхідності доведення вини або остаточного встановлення правильної правової кваліфікації. Вона вимагає наявності фактів чи інформації, здатних переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа могла вчинити правопорушення (Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 68). Таким чином, у цій справі подальша якість судового контролю значною мірою залежатиме від того, чи отримають аргументи сторін змістовну оцінку, а не формальне відтворення процесуальних позицій.
Щодо питання непомірності застави
У разі визначення застави як альтернативи триманню під вартою суд зобов’язаний забезпечити, щоб така альтернатива була не декларативною, а реально доступною. Розмір застави має встановлюватися з урахуванням майнового стану особи, характеру ризиків, можливості виконання покладених обов’язків та інших релевантних обставин. Якщо сума застави є завідомо недосяжною, вона може втратити ознаки альтернативного заходу та фактично перетворитися на приховану форму безальтернативного позбавлення свободи. У межах цього провадження привертає увагу те, що визначений розмір застави істотно перевищує межі, передбачені КПК України, що потребує особливо переконливого мотивування винятковості такого рішення. При цьому значення має не лише номінальний розмір суми, а й реальні можливості її внесення з урахуванням арешту майна та фактичного доступу особи до активів.
Водночас, за умови достовірності доводів сторони захисту щодо недоведеності таких обставин і відсутності зв’язку підозрюваного з відповідними активами, виникає обґрунтований ризик непропорційності та непомірності визначеного розміру застави. На цьому етапі провадження не вбачається можливим однозначно відхилити ні доводи сторони захисту, ні доводи сторони обвинувачення, що зумовлює необхідність їх подальшої оцінки у ході судового розгляду. Окремо слід звернути увагу, що підозрюваний фактично не скористався правом на внесення застави, а його майно, за наявною інформацією, перебуває під арештом, що також може впливати на реалістичність виконання такого альтернативного заходу.
Застава розглядається як ефективна альтернатива триманню під вартою лише за умови її досяжності для особи з урахуванням її реального фінансового становища. Встановлення завідомо непомірного розміру застави може свідчити про її ілюзорний характер та фактичне перетворення на механізм безальтернативного позбавлення свободи. Водночас саме баланс між забезпеченням належної процесуальної поведінки та недопущенням надмірного втручання у право на свободу є ключовим критерієм оцінки пропорційності такого заходу.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що гарантія, передбачена статтею 5 §3 Конвенції, покликана забезпечити присутність обвинуваченого на слуханні. Таким чином, розмір застави має бути встановлений з урахуванням активів затриманих та з належним урахуванням того, якою мірою перспектива його втрати буде достатнім стримуючим фактором, щоб розвіяти будь-яке бажання з їхнього боку втекти. Оскільки питання, що стоїть на кону, є основоположним правом на свободу, гарантованим статтею 5, органи влади повинні приділяти таку ж увагу визначенню відповідної застави, як і вирішенню питання про необхідність продовження утримання під вартою. Крім того, сума, встановлена як застава, має бути належним чином обґрунтована в рішенні про визначення застави та повинна враховувати фінансове становище обвинуваченого (Bluks Savickis v. Latvia, п. 37).
Враховуючи викладене, справа підлягає подальшому моніторингу, зокрема в частині дотримання стандартів ЄКПЛ при обґрунтуванні застосування запобіжного заходу та визначенні альтернативного розміру застави. Особливої уваги потребує перевірка належної індивідуалізації ризиків і пропорційності втручання у право на свободу.
