21. 04. 2026
9 квітня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52022000000000228 відносно Дубілета О.В., якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 366, ч. 5 ст. 191 КК України (розтрата коштів ПАТ КБ «Приватбанк», легалізація злочинних доходів та службове підроблення документів, що, за версією обвинувачення, спричинило значні фінансові збитки банку). У цьому ж провадженні обвинувачуються: Яценко В.А. — за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України; Бичихіна О.А. — за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України; Онищенко Н.В. — за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України; Шмальченко Л.О. — за ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України; Конопкіна Н.О. — за ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України. Розгляд справи здійснюється колегією суддів у складі: головуючий суддя — Галабала М.В., судді — Сердюкова І.О. та Ногачевський В.В.
У судовому засіданні брали участь обвинувачені Дубілет О.В., Яценко В.А., Онищенко Н.В., Шмальченко Л.О. та Конопкіна Н.О. (частина з них — у режимі відеоконференції), їхні захисники та прокурор.
Основним предметом судового засідання було продовження виголошення вступних промов сторони захисту.
На початку судового засідання адвокат Онищенко Н.В. виклав позицію сторони захисту, зазначивши, що стороною обвинувачення, на його думку, не доведено факту розтрати, відсутні належні дані щодо наявності прямого умислу, а висунуте обвинувачення не ґрунтується на достатній доказовій основі. Окремо захисник наголосив на можливих порушеннях правил підслідності та підсудності, які, на його переконання, мають істотне значення для оцінки законності кримінального провадження. Крім того, захисник звернув увагу, що на момент вчинення інкримінованих дій Онищенко Н.В., за його твердженням, не мала статусу службової особи, а відтак поставив під сумнів можливість інкримінування їй відповідних складів кримінальних правопорушень у запропонованій стороною обвинувачення правовій кваліфікації. Також захисник зазначив, що всі фінансові операції, які стали предметом обвинувачення, здійснювалися відповідно до внутрішніх нормативних документів банку та встановлених корпоративних процедур. На думку сторони захисту, відповідні виплати не можуть розглядатися як збитки, оскільки мають характер звичайних господарських витрат, тоді як висновки сторони обвинувачення щодо протиправності таких операцій є помилковими. Окремо захисник звернув увагу на, на його думку, недоліки досудового розслідування та повторно наголосив на наявності ознак порушення правил підслідності та підсудності.
Обвинувачені підтримали позицію своїх захисників, викладену у вступних промовах під час попередніх судових засідань, та додатково наголосили на безпідставності висунутого їм обвинувачення.
Суд, своєю чергою, звернув увагу на те, що раніше обвинувачені заявляли про нерозуміння суті обвинувачення, однак з урахуванням змісту їхніх виступів суд дійшов висновку про наявність у них загального розуміння фактичних обставин справи та сутності пред’явлених претензій сторони обвинувачення.
З урахуванням позицій сторони захисту, викладених як у межах даного судового засідання, так і під час попередніх засідань, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне наголосити, що встановлення вини особи у кримінальному провадженні повинно здійснюватися виключно з дотриманням стандарту доказування «поза розумним сумнівом». У цьому контексті національний суд зобов’язаний забезпечити не формальне, а реальне, всебічне, повне та неупереджене дослідження всіх обставин справи, включаючи доводи сторони захисту, які пропонують альтернативне тлумачення інкримінованих подій — зокрема щодо відсутності складу злочину, неналежної правової кваліфікації, правового статусу особи, а також можливих порушень підслідності та підсудності.
Ключовим елементом такого підходу є обов’язок суду перевірити всі релевантні версії сторін та надати переконливе, логічно послідовне й належним чином мотивоване пояснення причин, з яких одні з них приймаються, а інші — відхиляються. У ситуації, коли сторона захисту ставить під сумнів як об’єктивну, так і суб’єктивну сторони інкримінованого діяння, а також звертає увагу на можливі процесуальні порушення на стадії досудового розслідування, належна судова реакція на такі доводи набуває визначального значення для оцінки загальної справедливості провадження. Відповідно до практики ЄСПЛ, “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п. 43). Цей стандарт передбачає, що встановлена сукупність обставин виключає будь-яке інше розумне пояснення події, окрім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і особа є винуватою.
Щодо доводів про можливе неналежне визначення підслідності, а відтак і підсудності, слід наголосити, що правильне встановлення юрисдикції органів досудового розслідування та суду є базовою гарантією права на справедливий судовий розгляд. Наявність обґрунтованих сумнівів у визначенні компетентного органу чи суду безпосередньо впливає на дотримання принципу правової визначеності та пов’язаних із ним процесуальних гарантій. Особливої ваги це питання набуває у випадках, коли відповідні заперечення послідовно заявляються стороною захисту впродовж кількох судових засідань. У цьому значенні національний суд зобов’язаний надати чітку, послідовну та належно мотивовану оцінку доводам сторін щодо юрисдикції, оскільки саме це є необхідною передумовою дотримання принципу «суду, встановленого законом». Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що порушення принципу tribunal established by law здатне підривати довіру до правосуддя в демократичному суспільстві. Це поняття охоплює не лише наявність правової основи для існування суду, а й дотримання конкретних правил, що регулюють його компетенцію та діяльність (Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland, пп. 211, 213; X and Others v. Slovenia, п. 121).
Наприкінці судового засідання прокурор заявив клопотання про звернення із запитом щодо екстрадиції обвинуваченого Дубілета О.В.
Обґрунтовуючи клопотання, прокурор зазначив, що до органів обвинувачення надійшла інформація про можливу ідентифікацію обвинуваченого за допомогою проїзного документа. За наявними відомостями, Дубілет О.В. з 2024 року перебуває на території держави Ізраїль. У зв’язку з цим прокурор просив суд звернутися до компетентних органів Ізраїлю з відповідним запитом, що дозволить вирішити питання про екстрадицію, наголосивши на наявності достатніх підстав для такого звернення.
У подальшому захисники заявили відвід прокурору, мотивуючи його упередженістю. Зокрема, вони зазначили, що прокурор вводить суд в оману, оскільки з наданих матеріалів вбачається ідентифікація лише схожої особи, а не достеменно обвинуваченого. Суд залишив заяву про відвід без розгляду, посилаючись на її повторний характер, а також не надав можливості іншим учасникам процесу висловитися щодо неї з аналогічних підстав.
Надалі захисники просили надати їм час для підготовки письмової позиції щодо клопотання про екстрадицію, обґрунтовуючи це необхідністю узгодження правової позиції та відсутністю очікування розгляду цього питання в межах даного засідання. Суд відмовив у задоволенні цього клопотання, зазначивши, що стороні захисту було відомо про його існування та надано достатній час для підготовки.
Заперечуючи проти задоволення клопотання прокурора, захисники вказали на відсутність правових підстав для його задоволення. Вони наголосили, що обвинувачений систематично бере участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції, що, на їхню думку, є належною формою реалізації права на участь у процесі. Крім того, захист звернув увагу на застосування щодо обвинуваченого процедури спеціального судового провадження (in absentia), яка, на їхню думку, є несумісною з процедурою екстрадиції. Також зазначалося, що екстрадиція може становити втручання у приватне та сімейне життя обвинуваченого з огляду на наявність у нього усталених соціальних зв’язків за кордоном. Захисники додатково наголосили, що обвинувачений протягом тривалого часу повідомляв про зміну свого місця проживання та перебуває на консульському обліку в Ізраїлі. У зв’язку з цим вони просили відмовити у задоволенні клопотання, а також повторно наполягали на наданні часу для подання письмових заперечень.
Обвинувачений підтримав позицію захисту, зазначивши, що позиція сторони обвинувачення є суперечливою, оскільки раніше прокурор стверджував про невстановлене місцезнаходження обвинуваченого та необхідність застосування процедури in absentia.
За результатами розгляду суд ухвалив задовольнити клопотання прокурора та звернутися із запитом про екстрадицію, а також витребувати інформацію щодо громадянства обвинуваченого. Суд мотивував своє рішення тим, що, незважаючи на застосування процедури in absentia та участь обвинуваченого у засіданнях у режимі відеоконференції, Україна здійснює кримінальну юрисдикцію та має забезпечити особисту участь обвинуваченого у процесі. Додатково суд зазначив, що щодо обвинуваченого залишається невиконаною ухвала про тримання під вартою, а звернення із запитом про екстрадицію є формою реалізації державного суверенітету у сфері кримінального правосуддя.
Водночас головуючий суддя повідомив про наявність окремої думки судді колегії Сердюкової І.О., яка висловила позицію, що застосування процедури in absentia виключає можливість одночасного застосування механізму екстрадиції.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що процедура екстрадиції за своєю правовою природою істотно впливає на процесуальне становище обвинуваченого та реалізацію його фундаментальних прав. З огляду на це застосування такого механізму має бути належним чином обґрунтованим, базуватися на достатніх і перевірених підставах, а також відповідати критеріям необхідності та пропорційності у контексті забезпечення справедливого судового розгляду.
У межах даного кримінального провадження на особливу увагу заслуговує процесуальна послідовність підходів суду до питання місцезнаходження обвинуваченого Дубілета О.В.. Спостерігачами IAC ISHR було зафіксовано, що сторона захисту протягом тривалого часу та в межах не одного судового засідання послідовно зазначала, що обвинувачений перебуває на території Ізраїлю, бере участь у судових засіданнях дистанційно та не приховує свого місцезнаходження. Попри це, раніше суд погодився з позицією сторони обвинувачення щодо необхідності застосування процедури спеціального судового провадження (in absentia), що передбачає інший процесуальний підхід до оцінки доступності обвинуваченого для правосуддя. Водночас у межах даного засідання, після заявлення прокурором нового клопотання про екстрадицію, суд фактично виходить із протилежної процесуальної презумпції — що місцезнаходження обвинуваченого є достатньо встановленим для ініціювання міжнародної процедури його передачі. Така зміна підходу сама по собі не свідчить автоматично про порушення Конвенції, однак за відсутності чіткої та переконливої мотивації може об’єктивно породжувати питання щодо внутрішньої узгодженості судових рішень, передбачуваності процесуального підходу та дотримання принципу правової визначеності. З позиції об’єктивного спостерігача подібна непослідовність може виглядати як така, що потребує особливо ретельного судового пояснення. У цьому контексті доречно враховувати практику ЄСПЛ, відповідно до якої принцип правової визначеності є органічною складовою верховенства права та має дотримуватися на всіх стадіях провадження. Суд наголошував, що суперечливі або непослідовні рішення можуть створювати стан правової невизначеності та знижувати довіру суспільства до судової системи (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania, п. 116; Vegotex International S.A. v. Belgium, п. 115).
Додаткового значення набуває та обставина, що у складі суду була висловлена окрема думка судді щодо несумісності одночасного застосування процедур in absentia та екстрадиції. Наявність різних правових підходів у межах однієї колегії у конкретних обставинах справи може додатково підтверджувати складність порушеного питання та необхідність особливо ретельного мотивування остаточного рішення.
Крім того, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на процесуальний аспект розгляду клопотання про екстрадицію. Сторона захисту просила надати додатковий час для підготовки письмових заперечень з огляду на складність питання та необхідність узгодження правової позиції, однак у задоволенні цього прохання було відмовлено. Хоча суд послався на обізнаність захисту про існування відповідного питання, у справах, де вирішуються питання з істотними наслідками для правового статусу особи, забезпечення реальної можливості належної підготовки позиції має принципове значення для дотримання гарантій змагальності та рівності сторін. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що принципи змагальності та рівності сторін вимагають, щоб кожна сторона мала розумну можливість представити свою позицію за умов, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище (F.S.M. v. Spain, пп. 55–56; Đurić v. Serbia, пп. 69, 71). Відсутність достатнього часу для підготовки у складних процесуальних питаннях може впливати на повноту реалізації права на захист.
Окремо слід зазначити, що питання екстрадиції повинно оцінюватися також крізь призму статті 3 ЄКПЛ. ЄСПЛ наголошує, що держава несе відповідальність у разі передачі особи за наявності вагомих підстав вважати, що вона зазнає реального ризику забороненого поводження (Sanchez-Sanchez v. The United Kingdom, пп. 85–86). У цьому зв’язку заслуговує на увагу практика Суду щодо системних проблем умов тримання під вартою в Україні, зокрема у слідчих ізоляторах, у тому числі в Київському слідчому ізоляторі. Відповідні висновки, зокрема, були сформульовані у справі Suslov and Batikyan v. Ukraine, де Суд зазначив про встановлення неналежних фізичних умов тримання під вартою в Київському СІЗО (пп. 114–116). Крім того, у справі Melnikov v. Ukraine Суд зауважив, що ним уже було встановлено порушення статті 3 Конвенції у значній кількості інших справ проти України, пов’язаних з умовами тримання під вартою (п. 30). Більше того, у справі Sukachov v. Ukraine Суд прямо зазначив, що ця категорія справ відображає повторювану проблему, яка лежить в основі систематичних порушень статті 3 Конвенції Україною. Зокрема, починаючи з першого рішення щодо умов тримання під вартою в Україні, Суд ухвалив понад п’ятдесят рішень, у яких встановлено порушення статті 3 у зв’язку з неналежними умовами в слідчих ізоляторах. Більшість таких справ стосувалися переповненості установ, неналежних гігієнічних і санітарних умов, недостатнього освітлення та вентиляції, наявності комах і цвілі, обмеженого доступу до душових, недостатньої тривалості прогулянок, відсутності приватності під час користування санітарними вузлами, а також неналежного харчування.
Суд також підкреслив, що ці порушення мають системний характер і не є наслідком поодиноких випадків, а зумовлені структурними недоліками функціонування пенітенціарної системи України та недостатністю гарантій захисту від поводження, забороненого статтею 3 Конвенції. Попри неодноразові висновки Суду з 2005 року, зазначена проблема залишається невирішеною на національному рівні. Додатково Суд звернув увагу, що значна кількість заяв проти України щодо умов тримання під вартою продовжує перебувати на його розгляді, що підтверджує існування стійкої структурної проблеми (пп. 135–138).
Враховуючи викладене, зокрема численні висновки ЄСПЛ щодо умов тримання під вартою в Україні, питання екстрадиції у межах даного кримінального провадження має підлягати особливо ретельній та всебічній оцінці. Додатково національний суд повинен перевірити, чи не створює екстрадиція реального ризику порушення статті 3 ЄКПЛ з огляду на наявні системні проблеми, встановлені практикою ЄСПЛ. Також важливим є з’ясування, чи є екстрадиція дійсно необхідною та пропорційною за умов фактичної участі обвинуваченого у провадженні, що може впливати на доцільність застосування такого заходу.
Крім того, у даному контексті, ЄСПЛ також зазначив, що у практиці Суду встановлено, що питання може бути порушене за статтею 6 шляхом рішення про вислання або екстрадицію за обставин, коли втікач постраждав або ризикував постраждати від кричущої відмови в правосудді в країні, що запитує. У прецедентній практиці Суду термін «кричуща відмова у правосудді» є синонімом судового розгляду, який явно суперечить положенням статті 6 або принципам, що в ній закріплені (Othman (Abu Qatada) v. The United Kingdom, п. 258-259).
З огляду на наведені обставини, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що у межах даного кримінального провадження питання екстрадиції потребує особливо ретельної оцінки крізь призму статей 3 та 6 ЄКПЛ, а також загального принципу пропорційності втручання у права особи. Рішення про екстрадицію не може ґрунтуватися виключно на формальному існуванні процесуальної можливості її ініціювання, а має супроводжуватися переконливим аналізом того, чи є такий захід дійсно необхідним у конкретних обставинах справи та чи не існують менш обтяжливі способи досягнення легітимної процесуальної мети.
З огляду на те, що обвинувачений фактично бере участь у судовому розгляді, зокрема в режимі відеоконференції, окремого значення набуває питання, чи є його фізичне доставлення шляхом екстрадиції об’єктивно необхідним саме на цій стадії провадження. У цьому контексті суд має забезпечити баланс між інтересами належного здійснення правосуддя та правами особи, яка відповідно до презумпції невинуватості не може зазнавати надмірних або невиправданих обмежень лише у зв’язку з наявністю обвинувачення.
За таких обставин експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують обставини, які можуть свідчити про ризики недотримання принципу правової визначеності як складової права на справедливий судовий розгляд, а також стандарту об’єктивної неупередженості суду у розумінні пункту 1 статті 6 ЄКПЛ. У зв’язку з цим справа рекомендується до подальшого моніторингу.
