16. 02. 2026
5 лютого 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52022000000000228 відносно Дубілета О.В. якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 366, ч. 5 ст. 191 КК України (пов’язаних із розтратою коштів ПАТ КБ “Приватбанк”, легалізацією злочинних доходів та службовим підробленням документів, що спричинило значні фінансові збитки банку), Яценка В.А. за ч. 5 ст. 191, ч.3 ст. 209 КК України, Бичихіної О.А. за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, Онищенко Н.В. за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, Шмальченко Л.О. за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191 КК України, та Конопкіної Н.О. за ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України. Справу розглядає колегія суддів у складі: головуючий суддя — суддя Галабала М.В., судді — Сердюкова І.О. та Ногачевський В.В. У судовому засіданні брали участь обвинувачені Дубілет О.В., Яценко В.А., Онищенко Н.В., Шмальченко Л.О. та Конопкіна Н.О. (частина з них — у режимі відеоконференції), їхні захисники та прокурор.
На початку судового засідання цивільний позивач оголосив зміст цивільного позову про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок вчинення інкримінованих кримінальних правопорушень, загальний розмір якої становить 8,5 млрд грн. Зокрема, йдеться про розтрату грошових коштів шляхом укладення договорів гарантії та здійснення фінансових операцій напередодні визнання банку неплатоспроможним. Позивач наголосив, що зазначені обставини, на його думку, належним чином підтверджені та відображені у кількох встановлених епізодах. З огляду на викладене він просив суд прийняти позов до розгляду.
Після цього суд роз’яснив кожному з обвинувачених суть пред’явленого обвинувачення. У відповідь на запитання суду щодо його зрозумілості обвинувачені повідомили, що зміст обвинувачення їм не є зрозумілим. Вони також заявили про невизнання вини та незгоду з заявленим цивільним позовом. Водночас обвинувачені висловили готовність надавати показання під час судового розгляду.
Надалі суд надав прокурору можливість виголосити вступну промову. Прокурор зазначив, що обвинувачення ґрунтується переважно на письмових доказах, та звернувся до суду з пропозицією не оголошувати повністю весь їхній обсяг з огляду на значну кількість матеріалів провадження. Суд зауважив, що сторона обвинувачення вправі подавати до дослідження повні томи матеріалів, водночас акцентуючи увагу на конкретних документах, фактах та обставинах, які мають істотне доказове значення, з метою забезпечення процесуальної економії. Разом з тим суд підкреслив необхідність гарантування стороні захисту реальної можливості ознайомлення з усіма долученими матеріалами та їх використання для формування і представлення правової позиції.
Сторона захисту повідомила про готовність до оголошення вступних промов, однак у зв’язку із закінченням процесуального часу їх виступи було відкладено до наступного судового засідання.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що зафіксована у судовому засіданні позиція обвинувачених про нерозуміння суті пред’явленого обвинувачення потребує оцінки крізь призму стандартів статті 6 § 3 (a) Конвенції. Право бути невідкладно і детально поінформованим про характер і підстави обвинувачення є однією з ключових передумов ефективної реалізації права на захист. Йдеться не лише про формальне оголошення обвинувачення, а про забезпечення такого рівня його конкретизації, який дозволяє обвинуваченому усвідомлювати обсяг інкримінованих діянь та будувати власну процесуальну позицію.
Європейський суд з прав людини наголошує, що повідомлення про обвинувачення має охоплювати як фактичні обставини, так і їх правову кваліфікацію (Vizgirda v. Slovenia, п. 75), а положення підпунктів (a) і (b) пункту 3 статті 6 повинні тлумачитися у взаємозв’язку — право знати характер обвинувачення безпосередньо пов’язане з правом мати достатній час і можливості для підготовки захисту (Gelenidze v. Georgia, п. 29).
Вищезазначена ситуація набуває особливої ваги з огляду на обставини, зафіксовані під час моніторингу цього кримінального провадження у попередніх судових засіданнях. Зокрема, у засіданні від 2 квітня 2024 року було зафіксовано наступне:
«…правова кваліфікація інкримінованих діянь є внутрішньо суперечливою, що унеможливлює розуміння суті обвинувачення. Крім того, у тексті обвинувального акта в однаковий спосіб викладено фактичні обставини щодо кожного з обвинувачених, незалежно від змісту та характеру конкретно інкримінованих діянь, що, на думку захисту, свідчить про формальний підхід сторони обвинувачення та порушує принцип індивідуалізації кримінального переслідування. Захисники Онищенко Н.В. вказали на розбіжності між формулюванням обвинувачення в обвинувальному акті та змістом повідомлення про підозру. Як зазначено, в обвинувальному акті відсутні окремі елементи, раніше зазначені у повідомленні про підозру, натомість з’явилися нові формулювання, що не підкріплені викладеними фактичними обставинами. Така непослідовність, на думку сторони захисту, ставить під сумнів зрозумілість та передбачуваність обвинувачення, що є прямим порушенням вимог статті 6 § 3(a) Конвенції… У своїй відповіді сторона обвинувачення зазначила, що, на її переконання, виклад фактичних обставин в обвинувальному акті не зазнав істотних змін порівняно з повідомленням про підозру. Щодо інших зауважень прокурор визнав наявність окремих процесуальних неточностей, однак охарактеризував їх як технічні похибки, зумовлені значним обсягом обвинувального акта (близько 400 сторінок), які, на його думку, не мають суттєвого впливу на суть обвинувачення та не порушують прав обвинувачених» (див. «Моніторинг кримінального провадження щодо Дубілета О.В. та інших» від 2 квітня 2024 року).
З урахуванням наведеного доводи обвинувачених щодо незрозумілості суті обвинувачення — у сукупності з раніше зафіксованими неточностями обвинувального акта — потребують від національного суду особливо ретельної та мотивованої оцінки, з огляду на вимоги передбачуваності обвинувачення та реальної можливості сторони захисту ефективно будувати свою правову позицію.
Варто наголосити, що на відміну від повідомлення про підозру, процесуальна форма якого не завжди є чітко визначеною та допускає множинність тлумачень, обвинувальний акт в національному законодавстві є формалізованим процесуальним рішенням, що підсумовує результати досудового розслідування та визначає межі обвинувачення.
У цьому контексті, відповідність обвинувального акта законодавчим вимогам, зокрема чіткості формулювання обвинувачення, логічній узгодженості викладених фактичних обставин та належній правовій кваліфікації, набуває особливого значення. Наявність у такому документі істотних внутрішніх суперечностей, недоліків змісту або неточностей — особливо тих, що ускладнюють або унеможливлюють розуміння суті обвинувачення — становить ризик порушення фундаментальних гарантій, передбачених статтею 6 Європейської конвенції з прав людини.
Щодо належного ознайомлення з матеріалами справи, важливо зазначити, що сторони повинні мати рівні можливості для доступу до всіх матеріалів провадження, їх аналізу, коментування та подання власних доводів з метою реального впливу на формування позиції суду. У цьому контексті також принципово важливо, щоб сторона обвинувачення здійснила повне та своєчасне розкриття всіх зібраних доказів, у тому числі тих, що можуть свідчити на користь невинуватості обвинувачених.
На практиці саме повнота відкриття матеріалів є одним із ключових елементів принципів змагальності та рівності сторін, без яких право на захист стає формальним. Неповне або вибіркове розкриття доказів створює ризик процесуального дисбалансу та може поставити під сумнів загальну справедливість судового розгляду.
У цьому контексті ЄСПЛ наголошує, що справедливий судовий розгляд передбачає змагальність і рівність сторін, що означає право кожної сторони ознайомлюватися та висловлювати зауваження щодо доказів і доводів іншої сторони. Відповідно, на сторону обвинувачення покладається обов’язок розкривати стороні захисту всі матеріали, які перебувають у її розпорядженні та можуть мати значення як для оцінки обґрунтованості обвинувачення, так і для формування позиції захисту (Yüksel Yalçınkaya v. Türkiye, пп. 303, 306–307). Права на захист, зокрема право на достатній час і реальні можливості для підготовки захисту, спрямовані на забезпечення максимально можливої рівності між стороною обвинувачення та стороною захисту. Такі можливості охоплюють усі процесуальні інструменти, необхідні для належної підготовки та представлення правової позиції обвинуваченого, включно з можливістю ознайомлення з результатами розслідувань, проведених у межах кримінального провадження (F.S.M. v. Spain, пп. 55–56).
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
