29. 09. 2025
16 вересня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52023000000000459 відносно Чередниченко Наталії Геннадіївни, яку обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 364, ч. 3 ст. 358 КК України КК України (зловживання владою або службовим становищем, підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів за попередньою змовою групою осіб). У залі судового засідання була присутня обвинувачена, захисник, прокурор та головуюча суддя Широка К.Ю.
Основним предметом судового засідання було клопотання прокурора про застосування до обвинуваченої запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Обґрунтовуючи своє клопотання, прокурор наголосив, що щодо обвинуваченої існує обґрунтована підозра, яка підтверджується матеріалами справи. На даний момент, на його думку, існує один суттєвий ризик — ризик переховування від суду. Він підкреслив, що Чередніченко Н. Г. обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, що саме по собі є підставою для визнання вищезазначеного ризику. Крім того, прокурор зазначив, що обвинувачена неодноразово викликалась до органів досудового розслідування, проте жодного разу не з’явилася; була оголошена в міжнародний розшук, фактично перебувала за кордоном та була повернена до України за процедурою екстрадиції. Він наголосив, що тримання під вартою є єдиним ефективним запобіжним заходом, оскільки, враховуючи тяжкість можливого покарання, обвинувачена може переховуватись. Додатково прокурор звернув увагу на те, що в обвинуваченої є закордонний паспорт, що полегшує виїзд за межі України.
Разом із тим, прокурор просив визначити альтернативний запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 500 тисяч гривень, оскільки, на його думку, обвинувачена має відповідний майновий стан, а застава може бути внесена іншими особами.
Сторона захисту категорично заперечувала проти задоволення клопотання, вказавши, що:
- обвинувачена не набула статусу підозрюваної належним чином через порушення процедури вручення підозри;
- залишила Україну у березні 2022 року через початок бойових дій, у серпні 2023 року поверталася до України, проте згодом знову виїхала;
- у квітні 2024 року була допитана і повідомила всі свої контактні дані та адресу проживання за кордоном;
- у червні 2024 року німецькі органи офіційно надсилали запит до України про місце її проживання, отже органи слідства мали точну інформацію про її місце перебування;
- вона законно отримала тимчасовий захист у Німеччині та перебувала під вартою десять місяців на підставі українського запиту;
- має серйозні проблеми зі здоров’ям, перенесла складну операцію під час тримання під вартою та потребує постійного медичного нагляду;
- має неповнолітню дитину, з якою була розлучена;
- запропонований розмір застави є непомірним, оскільки вона не працювала протягом трьох років і жила на соціальну допомогу у розмірі 600 євро на місяць.
З огляду на це захисник просив застосувати більш м’який запобіжний захід — домашній арешт.
Суд, заслухавши доводи сторін, ухвалив відмовити в задоволенні клопотання прокурора та застосувати до обвинуваченої домашній арешт, заборонивши їй залишати житло з 22:00 до 06:00, крім випадків необхідності перебування в укритті під час оголошення повітряної тривоги.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою є найбільш суворим серед усіх передбачених законодавством і може застосовуватися виключно у випадках, коли м’якші заходи є недостатніми для належного забезпечення процесу. Його застосування повинно відповідати принципу пропорційності, закріпленому в практиці Європейського суду з прав людини. Надмірне або недостатньо обґрунтоване утримання під вартою може становити порушення гарантій, передбачених статтею 5 Європейської конвенції з прав людини.
У цьому контексті суд зобов’язаний щоразу ретельно перевіряти обґрунтованість заявлених ризиків і наявність підстав для висновку про неможливість застосування більш м’якого запобіжного заходу. Додатково слід ураховувати, що обвинувачена вже перебувала під вартою за кордоном протягом 10 місяців, що може бути релевантним у контексті оцінки доцільності повторного застосування найсуворішого запобіжного заходу.
ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що ризик переховування від суду та органів слідства не можна оцінювати виключно на основі суворості покарання, яке загрожує обвинуваченому/підозрюваному. Його необхідно оцінювати з урахуванням низки інших відповідних факторів (Kovrov and Others v. Russia, п. 97). Ризик втечі від правосуддя має оцінюватися з урахуванням факторів, що стосуються особистості, моральних якостей, місця проживання, професії, ресурсів, сімейних зв’язків та інших видів зв’язків відповідної особи з країною, в якій її переслідують (Tuncer Bakirhan v. Turkey, п. 50).
Ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, а міркування органів влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними.
У випадках, коли сторона захисту заявляє про наявність серйозних проблем зі здоров’ям підозрюваного або обвинуваченого, суд зобов’язаний надати цим обставинам належну оцінку в контексті обрання чи продовження запобіжного заходу. Зокрема, мова може йти про перенесення складної операції, хронічні захворювання або потребу в постійному медичному нагляді. Ігнорування подібних обставин може свідчити про нехтування принципом гуманності у здійсненні правосуддя та викликати сумніви щодо пропорційності застосованого запобіжного заходу. У певних випадках це також може підпадати під ознаки порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.
Практика Європейського суду з прав людини послідовно вимагає, щоб держави забезпечували особам, які перебувають під вартою, належні умови медичної допомоги. Утримання під вартою осіб із критичними станами здоров’я без гарантій належного лікування може створювати реальні ризики для їхнього життя і здоров’я, що суперечить стандартам гуманного поводження та принципу поваги до гідності.
Європейський суд з прав людини постійно наголошує, що стаття 3 Конвенції втілює одну з фундаментальних засад демократичного суспільства. Вона не допускає жодних винятків, навіть за надзвичайних обставин, і забороняє поводження, яке є нелюдським або таким, що принижує гідність. У рішенні Morabito v. Italy (п. 101) Суд сформулював три ключові критерії для оцінки сумісності тримання хворої особи під вартою зі статтею 3: (а) стан здоров’я ув’язненого і вплив на нього умов ув’язнення; (b) якість наданого медичного догляду; (c) обґрунтованість подальшого утримання особи під вартою з огляду на її стан.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR послідовно звертають увагу на те, що будь-який захід, який передбачає позбавлення волі, повинен супроводжуватись гарантіями, які дозволяють уникнути надмірних страждань. У рішенні Rooman v. Belgium (пп. 142–143) ЄСПЛ окреслює обов’язок держави забезпечити такі умови утримання, що є сумісними з повагою до людської гідності, та надати адекватну медичну допомогу, необхідну для збереження здоров’я та добробуту ув’язнених. Зокрема, особи, які перебувають під вартою, є вразливою категорією, і саме на державу покладається позитивне зобов’язання щодо їхнього захисту.
Також, окремо необхідно звернути увагу на те, що визначення розміру застави має здійснюватися насамперед із урахуванням особи підозрюваного/обвинуваченого, його майнового стану, а також характеру його стосунків з особами, які надають гарантії. Інакше кажучи, — це має ґрунтуватися на ступені впевненості в тому, що перспектива втрати гарантії або подання позову проти гарантів у разі неявки до суду буде достатнім стримувальним фактором для запобігання втечі підозрюваного/обвинуваченого. Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який наполягає на індивідуалізації розміру застави залежно від конкретних обставин справи, зокрема соціального та економічного становища обвинуваченого. Ігнорування цих критеріїв може свідчити про формальний підхід до вирішення питання та суперечити принципу справедливості.
Крім того, гарантія, передбачена статтею 5 Конвенції, покликана забезпечити не відшкодування будь-яких збитків, понесених внаслідок підозрюваного правопорушення, а лише присутність обвинуваченого/підозрюваного на слуханні. Оскільки питання, що стоїть на кону, є фундаментальним правом на свободу, гарантованим статтею 5, органи влади повинні бути настільки ж обережними у встановленні відповідного розміру застави, як і у вирішенні питання про необхідність продовження утримання під вартою. Серйозність обвинувачень проти особине може бути вирішальним фактором, що виправдовує розмір застави. Нездатність національних судів оцінити спроможність сплатити необхідну суму застави може призвести до того, що ЄСПЛ визнає порушення (Istomina v. Ukraine, п. 25-26).
З огляду на встановлені обставини та аналіз ухваленого рішення, підстав вважати, що під час розгляду справи були порушені гарантії, передбачені Європейською конвенцією з прав людини, не вбачається. Можна зробити висновок, що суд належним чином оцінив всі релевантні аспекти справи, включно зі станом здоров’я обвинуваченої та її майновим становищем. Прийняте рішення загалом узгоджується з гарантіями, передбаченими Європейською конвенцією з прав людини, та відповідає вимогам, сформульованим у практиці ЄСПЛ.
