21. 04. 2026
9 квітня 2026 року в Солом’янському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у справі № 761/38036/23 (кримінальне провадження №22023000000000773) щодо Богуслаєва В.О., якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.111-1; ч.1 ст.258-3; ч.1, 4 ст.114-1 Кримінального кодексу України (щодо здійснення господарської діяльності у сфері обігу товарів військового або подвійного призначення в інтересах Російської Федерації, створення терористичної групи чи терористичної організації). На засіданні був присутній обвинувачений, захисники, прокурори та колегія суддів із головуючою Педенко А.М.
Ключовими процесуальними питаннями цього засідання стали: розгляд заперечень сторони захисту щодо наміру сторони обвинувачення допитати свідка, а також подальший розгляд питання про продовження запобіжного заходу стосовно Богуслаєва В.О.
Обґрунтовуючи свої заперечення, захисники зазначили, що подане прокурором клопотання не містить належної конкретизації фактичних обставин, щодо яких відповідна особа може надати релевантні показання, що, на думку сторони захисту, ускладнює належну підготовку до допиту та ефективну реалізацію права на перехресний допит. Окремо захист звернув увагу на те, що зазначена особа раніше мала процесуальний статус співобвинуваченого у цьому ж кримінальному провадженні, однак після укладення угоди про визнання винуватості матеріали щодо неї були виділені в окреме провадження, а сама особа набула статусу засудженого.
На думку сторони захисту, допит такої особи як свідка фактично означає спробу сторони обвинувачення сформувати нові докази вже після завершення досудового розслідування, що ставить сторону захисту у завідомо нерівне процесуальне становище та обмежує її можливості ефективно перевірити і спростувати відповідні показання. Захисники також наголосили на процесуальній залежності цієї особи, зумовленій умовами укладеної угоди про визнання винуватості, яка передбачає обов’язок викривати інших учасників кримінального правопорушення, зокрема обвинуваченого у даному провадженні, а також ризики негативних наслідків у разі невиконання умов такої угоди. У зв’язку з цим, на переконання захисту, показання цієї особи не можуть вважатися вільними, незалежними та неупередженими, а відтак вона не може бути допитана як свідок. На підтвердження своєї позиції захисники долучили до матеріалів справи угоду про визнання винуватості.
Обвинувачений підтримав позицію своїх захисників.
У свою чергу прокурор заперечила проти задоволення зазначених заперечень. Вона підтвердила, що відповідна особа раніше мала статус обвинуваченого у даному провадженні, однак після затвердження угоди про визнання винуватості та виділення матеріалів в окреме провадження набула статусу свідка. Прокурор наголосила, що ця особа є носієм важливої інформації, яка може мати значення для встановлення обставин кримінального провадження, а тому її допит є необхідним для забезпечення повноти судового розгляду. Також було зазначено, що лише безпосередній допит у судовому засіданні дозволить оцінити достовірність та допустимість її показань, у тому числі з урахуванням доводів сторони захисту.
Заслухавши позиції сторін, суд ухвалив відмовити у задоволенні заперечень сторони захисту та призначити допит зазначеного свідка у наступному судовому засіданні.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що сам по собі факт того, що свідок раніше мав статус обвинуваченого у цьому ж кримінальному провадженні та згодом уклав угоду про визнання винуватості, створює об’єктивний ризик його зацікавленості в результатах провадження. Зокрема, наявність у змісті такої угоди зобов’язань щодо надання викривальних показань стосовно інших осіб у цьому ж провадженні об’єктивно ставить під сумнів незалежність і неупередженість таких показань.
За таких обставин виникають обґрунтовані сумніви щодо дотримання гарантій, передбачених пп. 1–3 ст. 6 ЄКПЛ, зокрема принципів рівності сторін, змагальності та справедливого судового розгляду в цілому. У подібних ситуаціях показання таких осіб набувають підвищеної чутливості з точки зору їхньої достовірності та потребують особливо ретельної, критичної та всебічної перевірки з боку суду.
Водночас вирішального значення набуває забезпечення стороні захисту реальної можливості ефективно допитати такого свідка та поставити під сумнів його показання. Відсутність належних процесуальних гарантій у цій частині може призвести до порушення балансу між сторонами та вплинути на загальну справедливість судового розгляду.
За стандартами справедливого суду показання особи, яка отримала процесуальні переваги (зокрема, звільнення від кримінальної відповідальності) внаслідок співпраці з органами обвинувачення, повинні оцінюватися з підвищеним рівнем критичності. Йдеться не про автоматичну недопустимість таких доказів, а про необхідність існування достатніх урівноважуючих факторів. Як зазначив ЄСПЛ у справі Schatschaschwili v. Germany (п. 116), чим більшою є вага конкретного доказу для обґрунтування обвинувачення, тим більш переконливими повинні бути гарантії, що компенсують потенційні ризики для справедливості провадження. Крім того, коли у справі наявні суперечливі або внутрішньо непослідовні показання, особливо з боку осіб, які мають прямий стосунок до подій або організацій, що фігурують у справі, суд зобов’язаний не лише фіксувати ці показання, але й критично їх переосмислювати. У таких випадках застосування презумпції невинуватості та принципу in dubio pro reo є не питанням розсуду суду, а прямим обов’язком, що випливає зі статті 6 § 2 Конвенції (Telfner v. Austria, п 15).
Крім того, у цьому контексті доцільно звернутися до практики ЄСПЛ, зокрема до рішення у справі Navalnyy and Ofitserov v. Russia. У цьому рішенні Суд зазначив: «Суд вважає, що розділення справ, зокрема засудження X із застосуванням угоди про визнання вини та прискореного провадження, поставило під сумнів його надійність як свідка у справі заявників. […] Його засудження ґрунтувалося на версії подій, сформульованій у межах угоди про визнання вини, яка не потребувала перевірки іншими доказами. Згодом, виступаючи як свідок, X був фактично змушений повторити ці самі показання. […] Якби його попередні заяви були викриті як неправдиві, це могло б призвести до скасування вироку, винесеного на підставі угоди, і, відповідно, до втрати погодженого пом’якшення покарання. […] За таких обставин у незалежного спостерігача могло скластися враження, що суд заохочував свідка дотримуватися певної версії подій. Усе це підтверджує, що процедура отримання та використання таких доказів могла свідчити про маніпуляції, несумісні з вимогами справедливого судового розгляду» (п. 109).
Таким чином, у наведеній практиці ЄСПЛ обґрунтовано вказав, що використання показань особи, яка раніше уклала угоду про визнання винуватості, може створювати об’єктивний ризик порушення права на справедливий суд, зокрема у зв’язку з потенційною залежністю таких показань від умов відповідної угоди.
Враховуючи викладене, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, допит свідка, який раніше мав статус співобвинуваченого, а згодом уклав угоду про визнання винуватості, в межах якої взяв на себе зобов’язання надавати показання щодо іншого обвинуваченого у даному провадженні, об’єктивно може викликати сумніви щодо незалежності та неупередженості таких показань. Це, своєю чергою, свідчить про об’єктивну наявність ризиків порушення гарантій права на справедливий судовий розгляд у розумінні статті 6 ЄКПЛ. У таких умовах вирішального значення набуває забезпечення ефективних процесуальних гарантій для сторони захисту, зокрема можливості повноцінного допиту такого свідка та перевірки достовірності його показань. Відсутність належної судової оцінки залежності такого джерела доказів може призвести до викривлення принципу змагальності та рівності сторін у кримінальному провадженні.
ЄСПЛ з цього приводу неодноразово наголошував, що принципи змагальності та рівності сторін вимагають, щоб кожна сторона мала розумну можливість представити свою позицію за умов, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище (F.S.M. v. Spain, пп. 55–56; Đurić v. Serbia, пп. 69, 71).
У подальшому суд перейшов до розгляду клопотання сторони обвинувачення про продовження строку запобіжного заходу стосовно обвинуваченого.
Обґрунтовуючи клопотання, прокурор зазначила, що ризики, передбачені кримінальним процесуальним законодавством, залишаються актуальними та не зазнали змін. Зокрема, було вказано на ризик переховування обвинуваченого від суду, з огляду на тяжкість інкримінованого правопорушення, наявність у нього громадянства Російської Федерації, а також можливість впливу на свідків, частина з яких ще не допитана. Окремо прокурор наголосила, що обвинувачений, обіймаючи раніше керівну посаду в АТ «Мотор Січ», має потенційні можливості для впливу на свідків, у тому числі психологічного, що, за її твердженням, мало місце під час судових засідань. Також було зазначено про ризик вчинення інших кримінальних правопорушень.
Щодо стану здоров’я обвинуваченого прокурор повідомила, що за ініціативою сторони обвинувачення була проведена перевірка умов його тримання в СІЗО, за результатами якої підтверджено наявність хронічних захворювань, що, однак, відповідають його віку, а також встановлено, що медична допомога надається в повному обсязі. У зв’язку з цим прокурор просила продовжити запобіжний захід із визначенням розміру застави, встановленого раніше судом, та долучила відповідні документи, що підтверджують проведення медичної перевірки.
Сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотання, зазначивши, що протягом тривалого часу ризики, на які посилається сторона обвинувачення, фактично не змінюються, а їх обґрунтування має шаблонний і абстрактний характер. Захисники наголосили, що ризик переховування обґрунтовується виключно тяжкістю обвинувачення, наявністю громадянства іншої держави, майновим станом та широким колом соціальних зв’язків, що, на їхню думку, не відповідає стандартам індивідуалізації ризиків. Вони також підкреслили, що відсутні будь-які факти, які б свідчили про наміри або спроби обвинуваченого ухилятися від правосуддя.
Крім того, захист звернув увагу на відсутність належних доказів ризику впливу на свідків, зазначивши, що такі твердження мають абстрактний характер, а сторона обвинувачення неодноразово не забезпечувала явку свідків до суду. Окремо було наголошено на стані здоров’я обвинуваченого, його похилому віці, наявності численних хронічних захворювань та інвалідності, а також випадках погіршення здоров’я під час перебування під вартою. На думку захисту, надані прокурором документи не спростовують наявних ризиків для життя і здоров’я обвинуваченого.
Захисники також зазначили, що обвинувачений перебуває під вартою понад 1255 днів, а визначений розмір застави є непомірним і фактично унеможливлює її внесення, що свідчить про безальтернативний характер тримання під вартою. У зв’язку з цим сторона захисту просила змінити запобіжний захід на більш м’який, зокрема застосувати цілодобовий домашній арешт.
Обвинувачений підтримав позицію своїх захисників та зазначив, що не має відношення до інкримінованих йому епізодів. Він також вказав на обмеження щодо можливості виїзду за кордон у зв’язку із запровадженими санкціями та допомогою українській армії.
Заслухавши позиції сторін, суд ухвалив задовольнити клопотання прокурора та продовжити строк запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без істотної зміни розміру застави.
З огляду на викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне наголосити, що за умов настільки тривалого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суд зобов’язаний застосовувати винятково високий стандарт перевірки необхідності подальшого позбавлення свободи. Тримання під вартою за своєю правовою природою є виключним процесуальним заходом, метою якого може бути лише забезпечення належної процесуальної поведінки особи, а не її фактичне покарання до ухвалення вироку. У даному провадженні загальна тривалість перебування обвинуваченого під вартою сягнула 1255 днів, що саме по собі вимагає від суду особливо ретельного, поглибленого та переконливого обґрунтування кожного наступного рішення про продовження такого заходу.
За таких обставин будь-яке автоматичне або інерційне продовження тримання під вартою без наведення нових, конкретних і актуальних підстав становить серйозний ризик трансформації запобіжного заходу з процесуального інструменту у форму превентивного покарання. Саме тому посилання сторони обвинувачення на «незмінність ризиків» протягом усього періоду провадження викликає обґрунтовані сумніви з точки зору стандартів права на свободу, оскільки ризики не можуть презюмуватися незмінними роками та повинні щоразу доводитися заново з урахуванням плину часу, стадії розгляду справи, досліджених доказів, допитаних свідків і поведінки обвинуваченого. В іншому випадку судовий контроль за обмеженням свободи втрачає реальний зміст і зводиться до формального підтвердження попередніх рішень.
Окремо слід зазначити, що посилання на тяжкість інкримінованих злочинів, громадянство іншої держави, майновий стан чи колишню посаду особи не можуть самі по собі виправдовувати багаторічне тримання під вартою. Такі обставини можуть враховуватися лише у сукупності з конкретними фактами, які свідчать про наявність реального, а не гіпотетичного ризику переховування, незаконного впливу на учасників процесу або вчинення нових правопорушень. За відсутності належної фактичної основи подібні доводи набувають абстрактного характеру та не відповідають вимогам індивідуалізованої оцінки.
Особливого значення у цьому провадженні набуває також стан здоров’я обвинуваченого, його похилий вік, наявність хронічних захворювань та тривале перебування в умовах ізоляції. За таких факторів кожне рішення про подальше тримання під вартою має супроводжуватися не декларативною, а реальною перевіркою того, чи сумісне подальше утримання особи в місцях несвободи з вимогами гуманного поводження, охорони життя та людської гідності. Ігнорування цих обставин створює обґрунтований ризик того, що запобіжний захід фактично перетворюється на утримання особи в умовах, наслідки яких можуть мати незворотний характер.
За таких умов саме на суд покладається обов’язок продемонструвати, що подальше позбавлення свободи є дійсно крайнім заходом, а не наслідком усталеної практики механічного продовження арешту. Відсутність переконливого аналізу альтернативних запобіжних заходів, зокрема домашнього арешту чи інших форм процесуального контролю, а також збереження застави у розмірі, який фактично унеможливлює її внесення, може свідчити про безальтернативний характер тримання під вартою. Такий підхід несумісний із принципами пропорційності, презумпції свободи та справедливого балансу між інтересами правосуддя і фундаментальними правами людини.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що розумність тривалості досудового ув’язнення не піддається абстрактній оцінці, а законність подальшого тримання особи під вартою має визначатися у кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин справи. Продовження тримання під вартою може бути виправданим лише за наявності конкретних ознак існування справжньої вимоги суспільного інтересу, яка переважає презумпцію невинуватості та принцип поваги до особистої свободи, гарантовані статтею 5 Конвенції. Існування таких ризиків повинно бути належним чином встановлене, а аргументація органів влади — позбавлена абстрактного, загального чи стереотипного характеру (Gomes Costa v. Portugal, пп. 73–79; Bluks Savickis v. Latvia, пп. 35–36). Також, ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що саме національні суди несуть першочергову відповідальність за те, щоб досудове тримання під вартою не перевищувало розумного строку, а кожен період такого тримання — незалежно від його тривалості — був переконливо та належним чином обґрунтований. З огляду на це, тягар доведення наявності підстав для подальшого позбавлення свободи не може бути перекладений на обвинуваченого, а суд зобов’язаний щоразу здійснювати реальну, а не формальну перевірку відповідних підстав, з урахуванням особистих обставин особи та можливості застосування альтернативних заходів (Tiron v. Romania, п. 39; Maassen v. the Netherlands, п. 62; Selahattin Demirtaş v. Turkey, пп. 265, 272).
У контексті дотримання статті 3 Конвенції ЄСПЛ також наголошує, що держава зобов’язана забезпечити, аби умови тримання під вартою були сумісними з повагою до людської гідності, а здоров’я та благополуччя осіб, які перебувають під вартою, були належним чином захищені, зокрема шляхом надання адекватної медичної допомоги. Особи, позбавлені волі, перебувають у вразливому становищі, що покладає на органи державної влади підвищений обов’язок захисту (Rooman v. Belgium, пп. 142–143; Schmidt and Šmigol v. Estonia, пп. 120–121). При оцінці сумісності тримання хворої або похилого віку особи під вартою зі статтею 3 Конвенції Суд послідовно застосовує критерії, пов’язані зі станом здоров’я, якістю медичної допомоги та доцільністю подальшого позбавлення волі з огляду на ці обставини (Morabito v. Italy, п. 101; Helhal v. France, п. 49).
Щодо доводів сторони захисту про непомірність альтернативного розміру застави, слід зазначити, що у разі застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою визначення застави має забезпечувати реальну та ефективну альтернативу звільненню особи, а також бути належним чином обґрунтованим з урахуванням її майнового стану та інших релевантних обставин справи. У цьому контексті заслуговують на увагу доводи, озвучені під час судового засідання, зокрема щодо застосування санкцій до обвинуваченого та членів його сім’ї, а також факт того, що з моменту визначення розміру застави обвинувачений не скористався можливістю її внесення попри свій вік та стан здоров’я. Зазначені обставини можуть свідчити про обмежену фактичну доступність такого запобіжного заходу.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що питання реальності альтернативи набуває додаткового значення з огляду на похилий вік обвинуваченого та стан його здоров’я, що потребує особливо ретельної оцінки пропорційності обраного запобіжного заходу. В цьому контексті необхідно враховувати і позицію ЄСПЛ до питання визначення розміру застави: реальність альтернативи, як зазначає Суд, має ключове значення для дотримання гарантій статті 5 §3 Конвенції. Застава не може носити суто формальний характер або встановлюватися у розмірі, який з огляду на фінансові можливості особи фактично унеможливлює звільнення з-під варти. Визначений розмір застави має оцінюватися з урахуванням особи обвинуваченого, його майнового стану та реального стримуючого ефекту, а не переслідувати каральну мету (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60).
Підсумовуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують системні ознаки порушень, зокрема у частині автоматизованого продовження запобіжного заходу без належної індивідуалізованої оцінки ризиків (п. 3 ст. 5 ЄКПЛ), непомірності визначеного розміру застави (п. 3 ст. 5 ЄКПЛ), а також потенційні ризики порушення ст. 3 ЄКПЛ (заборони катування та поводження, що принижує гідність). Зазначені обставини у своїй сукупності можуть свідчити про наявність стійкої негативної практики у межах даного кримінального провадження.
Крім того, у контексті допиту свідка, який раніше мав процесуальний статус обвинуваченого у цій же справі, вбачаються ознаки можливого порушення гарантій права на справедливий судовий розгляд, зокрема принципів змагальності та рівності сторін (п. 1 ст. 6 ЄКПЛ).
З огляду на викладене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
