18. 02. 2026
9 лютого 2026 року в Солом’янському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у справі № 761/38036/23 (кримінальне провадження №22023000000000773) щодо Богуслаєва В.О., якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.111-1; ч.1 ст.258-3; ч.1, 4 ст.114-1 Кримінального кодексу України (щодо здійснення господарської діяльності у сфері обігу товарів військового або подвійного призначення в інтересах Російської Федерації, створення терористичної групи чи терористичної організації). На засіданні був присутній обвинувачений, захисник, прокурор та колегія суддів із головуючою Педенко А.М.
Основним предметом судового розгляду був допит свідка, викликаного за клопотанням сторони обвинувачення.
На початку судового засідання захисники заявили два відводи: один — щодо всієї колегії суддів, інший — щодо головуючої судді Педенко А.М.
Обґрунтовуючи заяву про відвід головуючої судді, захисник послався на інформацію з відкритих джерел про те, що рідний брат судді у 2013 році став фігурантом кримінального провадження, досудове розслідування в якому здійснювала Служба безпеки України, у справі щодо передачі неправомірної вигоди судді цього ж суду. За словами захисту, брат судді має статус обвинуваченого, а орган досудового розслідування у тій справі є тим самим, що й у провадженні щодо Богуслаєва В.О. На думку захисту, такі обставини можуть викликати об’єктивні сумніви в неупередженості судді.
Крім того, захисник зазначив про обставини можливого позапроцесуального спілкування головуючої судді з прокурором 16 грудня 2025 року. За його словами, у день розгляду питання про продовження строку дії запобіжного заходу прокурор після виходу з кабінету судді повідомила стороні захисту, що наступне судове засідання буде призначене на лютий 2026 року. У подальшому суд дійсно визначив дату засідання на лютий. Суддя підтвердила факт спілкування з прокурором, однак зазначила, що воно стосувалося іншого кримінального провадження. Захист наголосив, що подібні обставини можуть створювати враження упередженості та прихильного ставлення до сторони обвинувачення.
Також захисник звернув увагу на попередні процесуальні дії суду щодо виклику свідків сторони обвинувачення. Зокрема, під час розгляду клопотання про виклик одного зі свідків захист заперечував проти його допиту, оскільки ця особа раніше мала статус обвинуваченого в одному кримінальному провадженні з Богуслаєвим В.О. Суд відклав вирішення питання та надав стороні захисту можливість подати підтверджувальні матеріали. Після їх подання, за твердженням захисту, суд без окремої оцінки наведених заперечень викликав зазначеного свідка на поточне засідання. На думку захисту, сукупність наведених обставин ставить під сумнів об’єктивність судді. У зв’язку з цим було заявлено відвід головуючої.
Обґрунтовуючи відвід усієї колегії суддів, захисник пов’язав його із застосованим до обвинуваченого запобіжним заходом. Наразі щодо Богуслаєва В.О. діє запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 696 440 000 гривень. Захисник зазначив, що до обвинуваченого застосовано санкції, внаслідок чого він зазнав фінансових та майнових обмежень. Зокрема, у листі Національний банк України від 12 грудня 2025 року, за словами захисту, вказано на необхідність блокування фінансових операцій осіб, до яких застосовано санкції. На цій підставі сторона захисту стверджувала, що обвинувачений фактично позбавлений можливості внести заставу, а тому застосований запобіжний захід є безальтернативним. Додатково зазначалося, що 87-річний обвинувачений наразі позбавлений можливості отримувати пенсію.
Прокурор заперечувала проти задоволення заявлених відводів. На її думку, сторона захисту не навела належних і конкретних підстав, які б свідчили про упередженість суду, а наведені доводи є припущеннями. Щодо позапроцесуального спілкування вона зазначила, що навіть за наявності такого факту це саме по собі не доводить упередженості судді, якщо відсутній зв’язок із розглядом конкретної справи.
Заслухавши позиції сторін, суд ухвалив відмовити в задоволенні обох заявлених відводів.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, охоплює як суб’єктивний, так і об’єктивний критерії безсторонності. Перший стосується особистих переконань і поведінки судді у конкретній справі, другий — наявності достатніх процесуальних гарантій, здатних усунути будь-які обґрунтовані сумніви у неупередженості з точки зору розумного стороннього спостерігача.
У цьому контексті сукупність обставин, на які посилалася сторона захисту, підлягала ретельній та вичерпній процесуальній оцінці. Йдеться не лише про встановлення фактичної наявності чи відсутності упередженості, а й про забезпечення належного рівня довіри до суду як інституції.
Щодо факту позапроцесуального спілкування між прокурором та головуючою суддею, який обома учасниками не заперечувався, хоча й пояснювався як такий, що не стосувався цього провадження, слід зазначити: відповідно до стандартів ЄСПЛ, навіть відсутність прямого впливу на розгляд конкретної справи не виключає необхідності оцінки таких обставин з позиції «зовнішнього сприйняття». Суд повинен уникати не лише фактичної упередженості, але й ситуацій, які можуть створювати враження можливої прихильності до однієї зі сторін. У практиці Суду підкреслюється, що вирішальним є те, чи можуть побоювання сторони бути об’єктивно виправданими.
Аналогічно, процесуальна ситуація з викликом свідка після подання стороною захисту заперечень, якщо такі заперечення не отримали розгорнутого мотивування у відповідному рішенні, може впливати на сприйняття дотримання принципів рівності сторін та змагальності. У подібних випадках особливого значення набуває якість мотивування судових рішень, оскільки саме вона є ключовим інструментом демонстрації неупередженості та належного врахування аргументів сторін.
Обставина, пов’язана з наявністю кримінального провадження щодо близького родича судді, сама по собі не свідчить про конфлікт інтересів або автоматичну упередженість. Водночас у світлі об’єктивного критерію безсторонності вона може розглядатися як фактор, що потребує підвищеної уваги до забезпечення процесуальної прозорості та переконливого мотивування відмови у відводі. ЄСПЛ у рішенні у справі Kaya v. Belgium (пп. 38–41) наголосив, що навіть «зовнішній вигляд» має значення, а правосуддя має не лише здійснюватися, але й бути видимим як таке, що здійснюється неупереджено.
Окремої, принципово важливої оцінки потребує питання застосованого запобіжного заходу з огляду на його фактичну здійсненність. В судовому засіданні було озвучено позицію Національний банк України щодо блокування будь-яких фінансових операцій осіб, до яких застосовано санкції, у тому числі операцій, що здійснюються в їх інтересах. У поєднанні з визначеним судом розміром застави це створює ситуацію, за якої виконання судового рішення про можливість звільнення під заставу стає об’єктивно неможливим.
У такому випадку виникає системна проблема з точки зору статті 5 Конвенції, яка гарантує право на свободу та особисту недоторканність. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, застава має бути реальною альтернативою триманню під вартою, а не суто формально передбаченим механізмом. Якщо держава одночасно встановлює альтернативу у вигляді застави та через санкційні й фінансові механізми унеможливлює її внесення як самою особою, так і третіми особами, така «альтернатива» втрачає свій зміст і набуває декларативного характеру. Фактично це означає, що особа позбавлена свободи без реальної можливості скористатися передбаченим судом способом звільнення.
Додатково слід врахувати, що, за твердженням сторони захисту, обвинувачений не лише не має доступу до власних активів, але й позбавлений можливості отримувати пенсію внаслідок застосованих санкцій, перебуваючи при цьому в умовах слідчого ізолятора та повністю залежачи від державного забезпечення. Така сукупність обмежень свідчить про тотальне блокування фінансової автономії особи, що унеможливлює реалізацію права на звільнення під заставу навіть теоретично.
За цих умов запобіжний захід фактично набуває ознак безальтернативного тримання під вартою, що потребує оцінки не лише з точки зору пропорційності (стаття 5 Конвенції), а й з огляду на гарантії статті 6 Конвенції. Право на справедливий судовий розгляд включає реальну, а не формальну рівність процесуальних можливостей сторін. Якщо рішення суду про альтернативу не може бути виконане через дію державних механізмів, це ставить під сумнів ефективність судового контролю та практичну дієвість процесуальних гарантій.
Особливої ваги ці обставини набувають з огляду на вік обвинуваченого (87 років), стан здоров’я та тривалість перебування під вартою, яка перевищує три роки. У світлі конвенційних стандартів тривале тримання під вартою повинно супроводжуватися переконливим обґрунтуванням та постійною перевіркою його необхідності. Якщо ж встановлена альтернатива є ілюзорною, це може свідчити про невідповідність застосованого заходу вимогам реальної, а не декларативної пропорційності.
Таким чином, описана ситуація виходить за межі суто дискусійного питання та може мати ознаки порушення статей 5 і 6 Конвенції, оскільки поєднання судового рішення про заставу з одночасним державним блокуванням будь-якої можливості її внесення фактично позбавляє особу ефективного засобу звільнення та зводить альтернативність запобіжного заходу до формальності.
У подальшому суд надав стороні захисту можливість висловити заперечення щодо допиту свідка, викликаного стороною обвинувачення.
Заперечуючи проти його допиту, захисники зазначили, що показання цієї особи не можуть вважатися допустимими доказами. За їхніми словами, у межах іншого кримінального провадження (№ …272) зазначений свідок мав статус підозрюваного разом із Богуслаєвим В.О. та був допитаний саме в цьому процесуальному статусі. Надалі його було звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з укладенням угоди про визнання винуватості, а матеріали щодо нього виділено в окреме провадження. З цього ж масиву матеріалів згодом було виділено провадження щодо обвинувачення Богуслаєва В.О.
На думку сторони захисту, використання показань особи, яка раніше перебувала у статусі підозрюваного у пов’язаному провадженні та уклала угоду з обвинуваченням, може ставити під сумнів відповідність таких доказів гарантіям справедливого судового розгляду, зокрема з огляду на можливий процесуальний інтерес цієї особи та її взаємовідносини зі стороною обвинувачення.
Прокурор, обґрунтовуючи необхідність допиту, зазначила, що у цьому кримінальному провадженні свідок не мав статусу підозрюваного. Вона також підкреслила, що провадження щодо нього завершене, особу звільнено від кримінальної відповідальності, а отже, вона втратила процесуальний статус підозрюваного. На думку прокурора, сам факт попереднього статусу в іншому, виділеному провадженні не зумовлює автоматичної недопустимості показань. Крім того, прокурор наголосила, що показання цього свідка мають самостійне доказове значення та не можуть бути замінені іншими доказами у справі.
Спостерігачі IAC ISHR зафіксували, що перед виходом до нарадчої кімнати суд не з’ясував позицію обвинуваченого щодо заявлених заперечень проти допиту свідка. Крім того, під час обговорення відповідного питання головуюча суддя перервала виступ захисника, зазначивши, зокрема, що «на сьогодні ви вже сказали достатньо», після чого подальше викладення аргументів сторони захисту було припинено.
Після цього колегія суддів вийшла до нарадчої кімнати, а по поверненню оголосила ухвалу про відмову в задоволенні заперечень сторони захисту щодо недопустимості допиту свідка.
З огляду на зафіксовані обставини експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне надати більш розгорнуту оцінку як процесуальному статусу свідка, так і способу реагування суду на заперечення сторони захисту.
Насамперед, сам по собі факт того, що свідок раніше мав статус підозрюваного у пов’язаному кримінальному провадженні, згодом уклав угоду про визнання винуватості та був звільнений від кримінальної відповідальності, створює об’єктивний ризик зацікавленості такої особи в результатах провадження. Навіть якщо формально він не мав статусу підозрюваного саме в межах цього виділеного провадження, фактичний зв’язок між провадженнями та спільність фактичних обставин не можуть ігноруватися. У таких ситуаціях показання набувають підвищеної чутливості з точки зору їхньої надійності та потребують особливо ретельної перевірки.
За стандартами справедливого суду показання особи, яка отримала процесуальні переваги (зокрема, звільнення від кримінальної відповідальності) внаслідок співпраці з органами обвинувачення, повинні оцінюватися з підвищеним рівнем критичності. Йдеться не про автоматичну недопустимість таких доказів, а про необхідність існування достатніх урівноважуючих факторів. Як зазначив ЄСПЛ у справі Schatschaschwili v. Germany (п. 116), чим більшою є вага конкретного доказу для обґрунтування обвинувачення, тим більш переконливими повинні бути гарантії, що компенсують потенційні ризики для справедливості провадження. Крім того, коли у справі наявні суперечливі або внутрішньо непослідовні показання, особливо з боку осіб, які мають прямий стосунок до подій або організацій, що фігурують у справі, суд зобов’язаний не лише фіксувати ці показання, але й критично їх переосмислювати. У таких випадках застосування презумпції невинуватості та принципу in dubio pro reo є не питанням розсуду суду, а прямим обов’язком, що випливає зі статті 6 § 2 Конвенції (Telfner v. Austria, п 15).
Окремої уваги заслуговує процесуальна поведінка суду під час розгляду заперечень. Зафіксоване нез’ясування позиції обвинуваченого щодо питання допустимості допиту свідка, обмеження можливості захисника продовжити виклад аргументів, а також використання формулювань, які мали характер припинення дискусії без повного її завершення, створюють ризик сприйняття процесу як такого, що відбувається за умов нерівного процесуального балансу.
Суд, безумовно, наділений повноваженнями управляти ходом засідання та запобігати повторюванню аргументів чи затягуванню розгляду. Водночас реалізація цих повноважень має здійснюватися у спосіб, який не створює враження вибіркової чутливості до позиції однієї зі сторін. У світлі практики ЄСПЛ принцип змагальності означає не лише формальну можливість виступити, а й реальну можливість бути почутим. Як підкреслено у справі Đurić v. Serbia (п. 69), суд зобов’язаний здійснити належне вивчення доводів і аргументів сторін; право на справедливий розгляд є ефективним лише тоді, коли зауваження сторони дійсно «вислухані».
Крім того, принцип рівності сторін вимагає, щоб кожній стороні була надана можливість представити свою позицію в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом (Regner v. the Czech Republic, п. 146). У ситуації, коли заперечення захисту щодо допустимості ключового свідка були обмежені у викладенні, а рішення ухвалене без з’ясування позиції самого обвинуваченого, виникає питання щодо повноти реалізації цього стандарту.
У сукупності наведені обставини не означають автоматичного встановлення порушення, однак вони свідчать про наявність факторів ризику для забезпечення фактичної, а не декларативної змагальності процесу. Особливої уваги потребуватиме те, яким чином у подальшому суд оцінюватиме показання цього свідка, чи буде враховано його попередній процесуальний статус, умови укладення угоди, а також чи будуть надані переконливі мотиви щодо достовірності та достатності його показань у контексті всієї доказової сукупності.
Саме якість і глибина подальшої судової оцінки стануть визначальними для відповіді на питання, чи було забезпечено баланс між ефективністю кримінального переслідування та фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції.
У подальшому суд перейшов до допиту свідка, викликаного за клопотанням сторони обвинувачення.
Під час допиту свідок повідомив про обставини постачання деталей із АТ «Мотор Січ» за кордон, зокрема до Китаю, а також про співпрацю товариства з підприємствами на території Російської Федерації та на тимчасово окупованих територіях. За його словами, існувала схема постачання окремих деталей, яка дозволяла обходити встановлені законодавчі обмеження. Свідок також зазначив, що довіреності на підписання зовнішньоекономічних договорів надавалися головою ради директорів. Водночас він наголосив, що постачання військових двигунів із АТ «Мотор Січ» здійснювалося виключно після отримання відповідних дозволів від уповноважених державних органів. Окрім наведеного, свідок виклав інші фактичні обставини, які, на його думку, мають значення для розгляду справи.
Після завершення допиту захисники звернули увагу на те, що сторона обвинувачення повторно не забезпечила явку інших заявлених свідків, унаслідок чого з кількох осіб, викликаних прокурором, було допитано лише одного. Прокурор повідомила, що явка свідків буде забезпечена в наступних судових засіданнях.
З приводу наведеного експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що питання забезпечення явки свідків сторони обвинувачення у цьому провадженні має повторюваний характер. У низці попередніх судових засідань вже фіксувалися випадки, коли заявлені прокурором свідки не з’являлися до суду, а розгляд справи відкладався або здійснювався фрагментарно (див. моніторингові звіти від 15 жовтня, 8 вересня, 3 та 4 липня, 11 червня, 13 листопада 2025 року). Незважаючи на зауваження суду щодо необхідності належної організації виклику свідків, суттєвих змін у практиці їх забезпечення не простежується.
Така повторюваність надає ситуації ознак системності в межах конкретного провадження. З огляду на вік обвинуваченого (87 років), тривалість перебування під вартою (понад 1000 днів) та наявні проблеми зі станом здоров’я, будь-які затримки набувають не лише процедурного, а й матеріального виміру з точки зору гарантій статей 5 та 6 Конвенції.
Несвоєчасне забезпечення явки свідків безпосередньо впливає на динаміку дослідження доказів і, відповідно, на тривалість провадження. У практиці ЄСПЛ питання «розумного строку» оцінюється з урахуванням складності справи, поведінки сторін та органів державної влади, а також значущості спору для заявника. При цьому відповідальність за належну організацію судового процесу, включно із забезпеченням явки свідків, покладається саме на державу. Як зазначено у справі Šulcas v. Lithuania (п. 70–71), затримки, спричинені помилками або бездіяльністю національних органів, можуть становити порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку.
У цьому контексті повторювані труднощі із забезпеченням явки свідків можуть свідчити про недостатню ефективність організації процесу доказування з боку сторони обвинувачення. Якщо такі затримки не супроводжуються дієвими процесуальними заходами реагування, вони здатні впливати на процесуальний баланс і фактичну рівність сторін, особливо в умовах тривалого тримання особи під вартою.
З урахуванням викладеного та беручи до уваги сукупність раніше зафіксованих обставин у цьому кримінальному провадженні, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
