23. 07. 2026
15 липня 2026 року в Солом’янському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у справі № 761/38036/23 (кримінальне провадження №22023000000000773) щодо Богуслаєва В.О., якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.111-1; ч.1 ст.258-3; ч.1, 4 ст.114-1 Кримінального кодексу України (щодо здійснення господарської діяльності у сфері обігу товарів військового або подвійного призначення в інтересах Російської Федерації, створення терористичної групи чи терористичної організації). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисники, прокурори, а також колегія суддів під головуванням Педенко А.М.
Предметом судового розгляду було продовження допиту свідка, викликаного за клопотанням сторони обвинувачення, а також розгляд клопотання прокурора про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою.
Під час допиту сторона захисту зосередила увагу на обставинах укладення свідком угоди про визнання винуватості, зокрема намагалася з’ясувати, чи передбачали її умови обов’язок надавати показання щодо Богуслаєва В.О. Відповідаючи на поставлені запитання, свідок неодноразово зазначав, що не пам’ятає конкретного змісту та умов укладеної угоди. Адвокати свідка, своєю чергою, звернули увагу на значний обсяг документа, який, за їхніми словами, становив приблизно 50–60 сторінок. Вони також поставили під сумнів зв’язок окремих положень угоди з предметом доказування у цьому кримінальному провадженні. Водночас свідок наголосив, що погоджується з усіма положеннями укладеної ним угоди.
У подальшому свідок повідомив, що постачання військових двигунів потребувало отримання відповідних дозволів. За його словами, усі поставки, договори щодо яких укладалися ним у відповідний період, супроводжувалися необхідними дозвільними документами. Свідок також зазначив, що безпосередньо підпорядковувався Касаю П., який, за його словами, підписав документи щодо його відрядження до Російської Федерації. Крім того, він повідомив, що з 2015 року обіймав посаду директора департаменту та мав довіреність на укладення й підписання відповідних договорів.
За показаннями свідка, він брав участь в укладенні договорів із підприємством, розташованим на тимчасово окупованій території. Водночас, за його твердженням, питаннями здійснення платежів безпосередньо займався Богуслаєв В.О. Свідок уточнив, що відповідні відомості йому відомі зі слів Кононенка П., який, за його словами, займався сплатою платежів на користь так званої ДНР. Крім того, свідок повідомив, що не пам’ятає, ким саме був підписаний остаточний договір щодо поставок до Китайської Народної Республіки, оскільки отримав його вже у підписаному вигляді.
Завершуючи допит, свідок також зазначив, що не звертався до правоохоронних органів чи інших компетентних органів із заявами про здійснення щодо нього тиску або іншого незаконного впливу.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на процесуальне становище допитаного свідка, який раніше мав статус співобвинуваченого у цьому кримінальному провадженні, а згодом уклав угоду про визнання винуватості. Як випливає з обставин справи, детальніше висвітлених у моніторинговому звіті щодо кримінального провадження Богуслаєва В.О. від 9 квітня 2026 року, однією з умов цієї угоди було надання ним показань стосовно іншого обвинуваченого.
Сам по собі факт укладення угоди про визнання винуватості не позбавляє надані свідком показання доказового значення та не свідчить про їх недостовірність. Водночас наявність у нього процесуальних зобов’язань, пов’язаних зі співпрацею зі стороною обвинувачення, об’єктивно може впливати на ступінь його зацікавленості у результатах кримінального провадження, а тому потребує врахування під час оцінки надійності відповідного джерела доказів. Ця обставина має особливе значення з огляду на викривальний характер частини повідомлених свідком відомостей, які можуть істотно впливати на формування фактичної версії обвинувачення. За таких умов національний суд має здійснити ретельну перевірку послідовності, внутрішньої узгодженості та достовірності показань, зіставити їх з іншими доказами, а також оцінити, чи могли зміст і умови укладеної угоди вплинути на спрямованість або характер повідомлених відомостей.
Особливого значення ця обставина набуває з урахуванням того, що частина повідомлених свідком відомостей мала викривальний характер, а окремі з них ґрунтувалися не на його безпосередньому сприйнятті подій, а на інформації, отриманій від інших осіб. За таких умов під час оцінки доказів суду належить чітко розмежувати відомості, сприйняті свідком особисто, від повідомлень похідного характеру, перевірити їх узгодженість з іншими доказами та визначити їх доказову вагу. ЄСПЛ наголошує, що Конвенція сама по собі не забороняє національним судам покладатися на викривальні показання співучасників або осіб, які співпрацюють зі стороною обвинувачення. Водночас використання таких показань може створювати ризики для справедливості провадження, оскільки вони за своєю природою є вразливими до маніпуляцій, можуть надаватися з метою отримання процесуальних переваг або іншої вигоди та тому потребують особливо обережної оцінки (Souroullas Kay and Zannettos v. Cyprus, п. 62). Крім того, ЄСПЛ підкреслював, що коли показання свідка або співобвинуваченого можуть суттєво впливати на формування обвинувачення або становити основу для можливого засудження особи, до таких свідчень мають застосовуватися підвищені гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 6 §§ 1 та 3 (d) Конвенції (Engels v. Belgium, п. 40).
ЄСПЛ також звертав увагу, що показання особи, яка отримала процесуальні переваги внаслідок співпраці з органами обвинувачення, не є автоматично недопустимими доказами, однак потребують існування достатніх врівноважуючих процесуальних гарантій. У рішенні Schatschaschwili v. Germany Суд зазначив, що чим більшою є вага конкретного доказу для обґрунтування обвинувачення, тим більш переконливими мають бути гарантії, здатні компенсувати потенційні ризики для справедливості провадження (п. 116).
Надалі суд перейшов до розгляду клопотання сторони обвинувачення про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою. На момент його розгляду до обвинуваченого було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави в розмірі 632 320 000 гривень.
Обґрунтовуючи клопотання, прокурори зазначили, що встановлені раніше процесуальні ризики продовжують існувати, не втратили актуальності зі спливом часу, а підстав для застосування більш м’якого запобіжного заходу немає. Зокрема, сторона обвинувачення послалася на ризик переховування обвинуваченого від суду, у тому числі на території Російської Федерації. На думку прокурорів, з огляду на вік обвинуваченого він може не підпадати під передбачені воєнним станом обмеження щодо виїзду з України, а тяжкість можливого покарання додатково посилює відповідний ризик. Сторона обвинувачення також стверджувала, що обвинувачений має реальні можливості залишити територію України. Крім того, прокурори звернули увагу, що судовий розгляд перебуває на стадії допиту свідків, у зв’язку із чим, на їхнє переконання, зберігається ризик незаконного впливу на них. За твердженням сторони обвинувачення, відомості про можливий вплив були зафіксовані під час проведення допитів.
Прокурори також зазначили, що, попри невизнання судом одного з раніше заявлених ризиків, на їхню думку, продовжує існувати ризик вчинення іншого кримінального правопорушення, оскільки обвинувачений має статус підозрюваного в низці інших кримінальних проваджень. Підсумовуючи, сторона обвинувачення вважала заявлені ризики реальними та достатньо обґрунтованими у своїй сукупності, у зв’язку із чим просила продовжити строк тримання під вартою зі збереженням раніше визначеного розміру застави.
Сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотання, наголошуючи, що зі спливом часу саме на сторону обвинувачення покладається обов’язок довести актуальність кожного із заявлених ризиків. На переконання захисників, подане клопотання фактично відтворює аргументи попередніх звернень, попри те що один із ризиків уже був визнаний судом відсутнім, а відповідний висновок підтриманий судом апеляційної інстанції.
Щодо ризику переховування захист зазначив, що він обґрунтовується переважно тяжкістю можливого покарання, тоді як паспорти обвинуваченого для виїзду за кордон перебувають у розпорядженні органу обвинувачення, його майно стягнуто в дохід держави, а застосовані персональні санкції істотно обмежують можливість здійснення будь-яких фінансових операцій. Крім того, захисники звернули увагу, що протягом 1361 дня тримання під вартою жодне судове засідання не було відкладене з причин неналежної процесуальної поведінки обвинуваченого або його захисників. На їхню думку, твердження про можливий вплив на свідків не підтверджуються ні заявами відповідних осіб, ні процесуальними рішеннями суду, ні відомостями про реєстрацію окремого кримінального провадження.
Окремо захист послався на похилий вік обвинуваченого (87 років), наявність хронічних захворювань, систематичне погіршення стану здоров’я, втрату ваги та зафіксовані випадки втрати свідомості. На переконання захисників, суд не надав належної оцінки цим обставинам, а також доступності спеціалізованої медичної допомоги й можливості забезпечення необхідного лікування та харчування в умовах тримання під вартою.
Визначений розмір застави сторона захисту вважала непомірним і фактично недоступним, зазначаючи, що застосовані персональні санкції унеможливлюють її внесення як самим обвинуваченим, так і третіми особами, що підтверджується відповідями банківських установ. З огляду на тривалість тримання під вартою, належну процесуальну поведінку обвинуваченого, стан його здоров’я та, на думку захисту, відсутність належно підтверджених ризиків захисники просили відмовити у задоволенні клопотання та застосувати більш м’який запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту.
Обвинувачений підтримав позицію захисників, додатково наголосивши на необґрунтованості пред’явленого обвинувачення та випадках втрати свідомості.
За результатами розгляду суд частково задовольнив клопотання сторони обвинувачення, продовжив строк тримання обвинуваченого під вартою та визначив альтернативний запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 532 480 000 гривень.
З огляду на встановлені під час моніторингу обставини експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що обвинувачений перебуває під вартою з 23 листопада 2022 року, а загальна тривалість такого обмеження свободи вже перевищила тисячу днів. За таких умов кожне наступне рішення про продовження тримання під вартою має ґрунтуватися на актуальній, індивідуалізованій та особливо ретельній оцінці необхідності подальшого позбавлення свободи. Такий підхід повністю відповідає практиці ЄСПЛ, який у справах Gomes Costa v. Portugal (пп. 73–79) та Bluks Savickis v. Latvia (пп. 35–36) наголосив, що подальше тримання під вартою може бути виправдане лише за наявності конкретних і належно підтверджених підстав, тоді як абстрактні чи стереотипні посилання на ризики не відповідають вимогам статті 5 Конвенції. Саме тому посилання сторони обвинувачення на незмінність ризиків протягом тривалого часу потребують підтвердження новими фактичними обставинами, а не лише відтворення аргументів, які вже оцінювалися судом. У цьому контексті особливого значення набуває і те, що один із раніше заявлених ризиків уже був визнаний судом відсутнім. На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, така обставина об’єктивно вимагає повторної оцінки інших підстав для подальшого тримання під вартою. Саме на національні суди покладається обов’язок щоразу перевіряти, чи залишаються ризики актуальними, а не покладатися на попередні рішення. На цьому ЄСПЛ неодноразово наголошував у справах Tiron v. Romania (п. 39), Maassen v. the Netherlands (п. 62) та Selahattin Demirtaş v. Turkey (пп. 265, 272), підкреслюючи, що кожен новий період тримання під вартою має бути самостійно та переконливо обґрунтований, а тягар доведення необхідності подальшого позбавлення свободи покладається саме на державу.
Окремої уваги, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, потребують похилий вік обвинуваченого, наявність хронічних захворювань, повідомлення про систематичне погіршення стану здоров’я та випадки втрати свідомості під час перебування під вартою. За таких обставин суд має надати видиму й мотивовану оцінку тому, чи є подальше тримання особи під вартою сумісним із її станом здоров’я, чи забезпечується необхідна медична допомога та чи можуть менш суворі запобіжні заходи належним чином забезпечити цілі кримінального провадження. Саме такий підхід послідовно застосовує ЄСПЛ, наголошуючи, що держава несе підвищений обов’язок щодо захисту здоров’я осіб, позбавлених волі (Rooman v. Belgium, пп. 142–143; Schmidt and Šmigol v. Estonia, пп. 120–121), а при оцінці тримання під вартою хворих або похилого віку осіб повинні враховуватися стан здоров’я, якість медичної допомоги та доцільність подальшого позбавлення свободи (Morabito v. Italy, п. 101; Helhal v. France, п. 49).
Підсумовуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR дійшли висновку, що під час моніторингу цього кримінального провадження систематично фіксувалися обставини, які свідчать про недостатньо індивідуалізований підхід до продовження строку тримання обвинуваченого під вартою та потребують особливо ретельної оцінки з огляду на стандарти статті 5 Конвенції. Крім того, під час моніторингу не було зафіксовано належної, видимої та достатньо мотивованої оцінки судом доводів сторони захисту й наданих відомостей щодо стану здоров’я обвинуваченого та його погіршення в умовах тривалого перебування під вартою.
Щодо визначеного судом альтернативного розміру застави експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що ухваленим рішенням її суму було зменшено майже на 100 млн гривень — із 632 320 000 до 532 480 000 гривень. Водночас, попри поступове зменшення розміру застави протягом цього кримінального провадження, під час моніторингу не було зафіксовано належної оцінки того, чи залишається вона реально досяжною альтернативою триманню під вартою.
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, визначення застави у винятково значному розмірі потребує індивідуалізованої оцінки не лише тяжкості обвинувачення, а й тривалості перебування особи під вартою, її майнового становища та фактичної можливості виконати покладений судом обов’язок. Саме такий підхід послідовно сформульований у практиці ЄСПЛ. У справах Mangouras v. Spain (пп. 78, 80) та Bojilov v. Bulgaria (п. 60) Суд наголосив, що застава не повинна мати карального характеру та встановлюватися у розмірі, який фактично виключає можливість звільнення особи з-під варти, оскільки її призначення полягає у забезпеченні належної процесуальної поведінки, а не у створенні додаткового обмеження свободи. Такий підхід узгоджується і з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні № 9-р(II)/2026 (від 21 липня 2026 року), відповідно до якої визначення розміру застави не може зводитися до формального встановлення грошової суми. Для запобігання перетворенню застави на прихований спосіб тримання особи під вартою суд повинен встановити фінансову спроможність особи, оцінити її легальні доходи й активи, врахувати наявність майнових обмежень, арештів чи інших обставин, які впливають на реальну можливість внесення застави. Лише за таких умов застава може виконувати свою конституційну функцію як альтернативний запобіжний захід, а не залишатися виключно формально передбаченим механізмом.
У цьому контексті привертає увагу, що, незважаючи на неодноразове зменшення розміру застави, вона досі не була внесена, а обвинувачений продовжує перебувати під вартою. Крім того, сторона захисту посилалася на застосовані до обвинуваченого персональні санкції, які, за її твердженням, унеможливлюють здійснення ним фінансових операцій та обмежують можливість внесення застави іншими особами. Якщо такі обставини підтверджуються належними доказами, вони, з огляду на підходи ЄСПЛ і Конституційного Суду України, підлягають обов’язковому врахуванню під час оцінки пропорційності застави та її реальної спроможності виконувати функцію альтернативи триманню під вартою.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR також звертають увагу, що зафіксована під час моніторингу інтенсивність судового розгляду не повною мірою відповідає вимогам особливої процесуальної оперативності, яких потребує провадження, у межах якого особа понад три роки перебуває під вартою. З початку 2026 року судові засідання призначаються переважно один-два рази на місяць, тоді як судовий розгляд досі перебуває на початковій стадії дослідження доказів, суд не перейшов до дослідження письмових матеріалів сторін, а обсяг кримінального провадження становить щонайменше 75 томів. Ці обставини слід оцінювати у сукупності з раніше зафіксованими під час моніторингу випадками недостатньо ефективної організації допиту свідків стороною обвинувачення (див. Моніторинг кримінального провадження Богуслаєва В.О. від 3 та 4 липня, 8 вересня, 15, 17 і 22 жовтня, а також 13 та 25 листопада 2025 року), які також впливали на темпи судового розгляду. На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, за таких обставин саме на державу покладається обов’язок забезпечити таку організацію судового провадження, яка дозволяє здійснювати розгляд справи з належною процесуальною інтенсивністю, особливо коли обвинувачений тривалий час перебуває під вартою. Такий висновок повністю узгоджується з практикою ЄСПЛ, який послідовно наголошує, що право на суд має бути практичним і ефективним, а не теоретичним чи ілюзорним (Zubac v. Croatia, пп. 77–78, 80), а будь-які процесуальні обмеження повинні бути виправданими та пропорційними (Renouard v. France, п. 36). При цьому критерії оцінки “розумного строку”, сформульовані Судом у справі Vujović and Lipa D.O.O. v. Montenegro (No. 2) (пп. 79–80), покладають на державу обов’язок організувати судове провадження таким чином, щоб будь-які затримки були об’єктивно необхідними та належним чином обґрунтованими.
З огляду на встановлені під час моніторингу обставини експерти моніторингової місії IAC ISHR дійшли висновку, що інтенсивність судового розгляду у цьому кримінальному провадженні не повною мірою відповідає конвенційним стандартам забезпечення права на розгляд справи упродовж розумного строку. Сукупність тривалих проміжків між судовими засіданнями, повільного просування у дослідженні доказів та відсутності достатньої процесуальної інтенсивності створює підстави для фіксації ознак можливого порушення гарантій, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції.
З огляду на викладене експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують ознаки можливого недотримання гарантій, передбачених статтями 3, 5 та 6 ЄКПЛ, зокрема у зв’язку з тривалим і недостатньо індивідуалізованим триманням обвинуваченого під вартою, відсутністю належної оцінки альтернативних запобіжних заходів, фактичною недоступністю застави, неналежною оцінкою стану здоров’я обвинуваченого та недостатньою процесуальною інтенсивністю судового розгляду.
