4 липня 2025 року в Солом’янському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у справі № 761/38036/23 (кримінальне провадження № 22023000000000773) щодо Богуслаєва В.О., якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.111-1; ч.1 ст.258-3; ч.1, 4 ст.114-1 Кримінального кодексу України (щодо здійснення господарської діяльності у сфері обігу товарів військового або подвійного призначення в інтересах Російської Федерації, створення терористичної групи чи терористичної організації). На засіданні був присутній обвинувачений, захисники, прокурор та колегія суддів із головуючою Педенко А.М.

Основним предметом судового засідання було клопотання прокурора про чергове продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо 86-річного обвинуваченого, який на момент слухання перебував під вартою вже 984 дні. За цей час запобіжний захід було продовжено 23 рази.

На початку судового засідання сторона захисту заявила відвід прокурору. 

Свій відвід захисники обґрунтовували тим, що прокурор систематично саботує судовий процес та “зриває” судові засідання. Зокрема, вони звернули увагу суду на те, що, попри неодноразові прохання суду, прокурор досі не надав повного списку свідків, яких планує викликати для допиту. Внаслідок цього суд не має можливості належним чином організувати свою роботу: під час попереднього засідання допит свідків довелося відкласти саме через те, що прокурор завчасно не повідомив про кількість викликаних осіб. На думку захисників, це свідчить про упередженість прокурора.

Прокурор, у свою чергу, вказав на безпідставність відводу, стверджуючи, що жодного конкретного доказу упередженості наведено не було. За результатами розгляду суд залишив клопотання про відвід прокурора без задоволення.

Водночас, спостерігачами IAC ISHR було зафіксовано, що під час попередніх засідань суд неодноразово робив зауваження прокурору щодо неналежної організації роботи та відкрито висловлював обурення його процесуальною поведінкою. В межах провадження триває етап допиту свідків, однак зволікання та відсутність системної організації з боку прокурора — попри численні попередження суду — вже неодноразово унеможливлювали належне процесуальне планування. Як було зафіксовано у звітах по моніторингу засідань 11 червня та 3 липня 2025 року, прокурор досі не виконав вимогу суду надати повний список свідків, що перешкоджає ефективному просуванню провадження (див. детальніше Моніторинг кримінального провадження Богуслаєва В.О. від 11 червня та 3 липня 2025 року).

З огляду на вищезазначене, не можна стверджувати, що вказаний відвід є об’єктивно необґрунтованим. Крім того, зважаючи на попередні заяви суду про неналежну організацію з боку прокурора та прямо озвучену ним відповідальність прокурора за збої в роботі суду, постає питання, чи зайняв суд дійсно послідовну позицію у цьому питанні. Відмова у задоволенні відводу, попри вже зафіксовані процесуальні затримки зі сторони прокурору без належних на це причин, викликає сумніви в тому, що суд вжив усіх необхідних заходів, аби вплинути на сторону обвинувачення з метою забезпечення належного рівня процесуальної організації.

У зв’язку з цим слід нагадати правову позицію, висловлену у Висновку №13(2018) Консультативної ради європейських прокурорів (КРЄП), відповідно до якої прокурор, який керує та здійснює контроль за первинним етапом кримінального провадження, має розглядатися як “передовий вартовий прав людини”, і ця роль повинна простежуватися протягом усього провадження (п. 7). Тому нехтування процесуальними обов’язками не може розцінюватися як нейтральна чи технічна помилка — воно підриває довіру до сторони обвинувачення та впливає на загальну справедливість процесу.

Особливу стурбованість викликає ситуація в контексті тривалого тримання під вартою 86-річного обвинуваченого. Затягування провадження з боку сторони обвинувачення за відсутності об’єктивних причин має розцінюватися як фактор, що порушує фундаментальні права, зокрема:

• право на свободу та особисту недоторканність (стаття 5 Конвенції);
• право на розгляд справи упродовж розумного строку (стаття 6 §1 Конвенції);
• за певних умов — заборону жорстокого чи такого, що принижує гідність, поводження (стаття 3 Конвенції).

Європейський суд з прав людини послідовно підкреслює, що саме держава несе відповідальність за дотримання процесуального балансу сторін і не може посилатися на внутрішні недоліки або неефективність у своїй системі, щоб виправдати затягування розгляду. У справі Šulcas v. Lithuania Суд вказав, що зволікання, спричинене бездіяльністю або помилками національних органів, можуть становити порушення вимоги “розумного строку” за статтею 6 §1 Конвенції (п. 70–71). Експерти моніторингової місії IAC ISHR також звертають увагу, що у випадку наявності додаткових вразливих факторів, таких як похилий вік або стан здоров’я обвинуваченого, бездіяльність сторони обвинувачення може набувати ознак поводження, що суперечить статті 3 Конвенції.

У подальшому суд перейшов до розгляду клопотання прокурора про чергове продовження строку тримання обвинуваченого під вартою на 60 діб.

У своєму клопотанні прокурор зазначив, що підстави для утримання під вартою залишаються актуальними: обставини кримінального провадження ще не з’ясовані, триває допит свідків, а також існують ризики, передбачені ст. 177 КПК України. На думку прокурора, обвинувачений, з огляду на серйозність інкримінованих діянь, наявність громадянства РФ і широке коло контактів у владних структурах, може переховуватися від суду та чинити тиск на свідків. Прокурор також вказав на те, що 28 квітня 2025 року обвинуваченому було повідомлено про підозру у межах іншого кримінального провадження, що, на його переконання, свідчить про ризик вчинення нових злочинів. Відтак прокурор вважав, що навіть визначення застави як альтернативного запобіжного заходу не забезпечить нейтралізацію згаданих ризиків, оскільки значні статки родичів обвинуваченого можуть бути використані для реалізації незаконного впливу.

Сторона захисту категорично заперечила проти задоволення клопотання. Захисники обґрунтовано вказали на повторюваність формулювань прокурора в аналогічних клопотаннях без належної актуалізації фактичних підстав, що, відповідно до стандартів ЄСПЛ, не може вважатися належним обґрунтуванням подальшого тримання під вартою. Зокрема, ризик переховування прокурор обґрунтовував майже виключно тяжкістю можливого покарання, а ризик незаконного впливу — гіпотетичними контактами в органах державної влади. Водночас не було надано жодного конкретного доказу, що обвинувачений дійсно впливав або намагався впливати на свідків чи іншим чином перешкоджав кримінальному провадженню.

Також спостерігачі IAC ISHR звернути увагу на наступні факти, зазначені адвокатами:

• російський паспорт Богуслаєва В.О., як і інші документи, вилучено й передано до СБУ;
• майно самого обвинуваченого націоналізовано, а активи його сина перебувають під арештом, що нівелює аргумент про ризик зловживання правом на заставу;
• у межах іншого кримінального провадження, за яким обвинуваченому повідомлено про підозру, не застосовано тримання під вартою, що ставить під сумнів доводи прокурора щодо реальності ризику вчинення нових злочинів.

Крім того, стан здоров’я обвинуваченого викликає об’єктивне занепокоєння: наявні тяжкі хронічні захворювання, включаючи онкологічні та серцево-судинні патології, оперативні втручання (7 операцій під час перебування під вартою), клінічна смерть — усе це підтверджено медичними документами. Ці обставини, у світлі ст. 3 Конвенції, вимагають від національних органів особливої ретельності при прийнятті рішень про продовження тримання під вартою. 

Незважаючи на наведені доводи сторони захисту, суд ухвалив задовольнити клопотання прокурора в повному обсязі, продовживши строк тримання під вартою без визначення альтернативної застави.

З приводу вищезазначеного, експерти IAC ISHR, вважають за необхідне звернути увагу на наступні аспекти, що можуть свідчити про ознаки порушення права на справедливий суд, а також статті 5 (Право на свободу та особисту недоторканість) та статті 3 (Заборона катувань).

З приводу обґрунтованості досудового тримання під вартою. Варто наголосити, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, застосування якого має бути належно обґрунтоване. Сторона обвинувачення зобов’язана переконливо продемонструвати наявність реальних ризиків, а також надати індивідуалізовані докази, які підтверджують ці ризики саме щодо конкретного обвинуваченого. Доводи захисників щодо однотипності ризиків, що наводяться у клопотаннях сторони обвинувачення про продовження тримання під вартою, викликають серйозне занепокоєння, оскільки подібні обґрунтування мають ознаки шаблонних формулювань, і не враховують конкретних обставин справи та не містять достатньо індивідуалізованих аргументів. Наявність повторюваних і незмінних формулювань протягом усього провадження може створювати враження автоматичного продовження тримання під вартою, що суперечить вимогам статті 5 Конвенції, особливо звертаючи увагу на те, що такий запобіжний захід щодо обвинуваченого продовжувався уже 23 рази.

Автоматизм у продовженні запобіжного заходу підриває принцип індивідуального підходу до обмеження свободи, а також ставить під сумнів належність судового контролю як гарантії проти свавілля.

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що ризики мають тенденцію зменшуватись із плином часу, і не можуть безмежно використовуватись як підстава для обмеження свободи. Відповідно, позиція сторони обвинувачення, яка стверджує незмінність ризиків, суперечить підходам Європейського суду. Також важливо зазначити, що сама по собі тяжкість можливого покарання не може бути достатньою підставою для припущення про ризик переховування. У демократичному суспільстві обмеження прав людини, зокрема свободи, повинно бути винятком, а не правилом, і завжди мати переконливе та добре обґрунтоване підґрунтя. Враховуючи вищезазначене,  виникають обґрунтовані сумніви щодо наявності автоматичного продовження тримання під вартою щодо обвинуваченого в рамках даного кримінального провадження. 

З даного приводу ЄСПЛ нагадує, що розумність тривалості досудового ув’язнення не піддається абстрактній оцінці. Законність подальшого тримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою повинна оцінюватися в кожному випадку на основі фактів та особливостей справи. Продовження тримання під вартою виправдане в даному випадку лише за наявності конкретних ознак того, що існує справжня вимога суспільного інтересу, яка переважає, незважаючи на презумпцію невинуватості, над правилом поваги до особистої свободи, викладеним у статті 5 Конвенції. Існування цих ризиків має бути належним чином встановлено, а міркування органів влади з цього приводу не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Національні судові органи, перш за все, несуть відповідальність за те, щоб у певній справі досудове утримання обвинуваченого/підозрюваного під вартою не перевищувало розумного терміну. Органи влади повинні переконливо продемонструвати, що кожен період тримання під вартою, яким би коротким він не був, був виправданим . Вирішуючи питання про те, чи слід особу звільнити чи взяти під варту, вони повинні враховувати, чи існують інші способи забезпечення її явки до суду (Gomes Costa v. Portugal, п. 73-79). 

Для обґрунтування тримання під вартою не можна використовувати стандартний шаблон та обмежуватись абстрактним і стереотипним повторенням низки підстав для тримання під вартою, не наводячи жодних причин, чому слідство вважає ці підстави застосовними до справи заявника на даний час. Крім того, повинні наводитись конкретні факти, що стосуються цих підстав, а також додаткове обґрунтування їх відповідними та достатніми причинами. Будь-які ознаки повторюваного характеру стосовно обґрунтування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є прямим порушенням пункту 3 статті 5 ЄКПЛ (Sardar Babayev v. Azerbaijan, п. 50– 51).

Також варто додати, що щоразу, коли суд виносить рішення щодо доцільності продовження досудового тримання під вартою, він зобов’язаний заново оцінити підстави для продовження такого запобіжного заходу. “Якщо суд продовжує тримання під вартою, при цьому в обґрунтуванні кожен раз використовуючи однакові, та відверто шаблонні формулювання, не демонструючи, що він насправді приділяє увагу плинові часу, вимоги та основна ідея п.3 ст. 5 ЄКПЛ не дотримуються” (Tiron v. Romania, п.39). . Більше того, чим довше триває досудове тримання під вартою, тим більше обґрунтувань потрібно для переконливої демонстрації передбачуваного ризику або ризиків у разі звільнення підозрюваного з-під варти (Maassen v. The Netherlands, п. 62).

Крім того, хоча суворість покарання що загрожує є важливим елементом в оцінці ризику втечі або вчинення нового злочину, необхідність продовження позбавлення волі не може оцінюватися з суто абстрактної точки зору. Вона повинна розглядатися з урахуванням низки інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки втечі та вчинення нового злочину, або зробити її настільки незначною, що вона не може виправдати тримання під вартою до суду  (Aleksandr Makarov v. Russia, п.124).

Більше того, варто наголосити, що недостатньо, щоб позбавлення волі здійснювалося відповідно до національного законодавства, воно також має бути необхідним за конкретних обставин кожної справи. Затримання особи є настільки серйозним заходом, що воно виправдане лише як крайній захід, коли інші, менш суворі заходи були розглянуті та визнані недостатніми для захисту інтересів особи чи суспільства (Vrencev v. Serbia, п. 59).  

Експерти моніторингової місії IAC ISHR, проаналізувавши обставини продовження тримання під вартою, зафіксували ознаки можливих порушень статей 5 та 3 Європейської конвенції з прав людини. Позиція прокурора щодо незмінності ризиків упродовж всього кримінального провадження прямо суперечить усталеній практиці ЄСПЛ, яка вимагає їх постійної переоцінки. Таким чином не вбачається можливим однозначно стверджувати, що суд належним чином оцінив усі релевантні обставини, зокрема похилий вік, стан здоров’я обвинуваченого та виняткову тривалість його перебування під вартою (984 дні). Сукупність виявлених факторів може свідчити про автоматизм судового підходу та брак ефективного контролю за дотриманням принципу пропорційності, що суперечить стандартам ЄСПЛ.

Щодо стану здоров’я обвинуваченого, варто зазначити, що сторона захисту послідовно звертає увагу суду на стан здоров’я Богуслаєва В.О., зокрема — наявність у нього ряду хронічних, онкологічних та серцево-судинних захворювань. Усі наведені твердження були підтверджені відповідними лікарськими висновками. Також було зазначено, що за час перебування в умовах тримання під вартою обвинувачений переніс сім операцій та пережив клінічну смерть. Особливе занепокоєння викликає відсутність видимої реакції суду на ці обставини. Це викликає сумніви щодо того, чи було належним чином надано їм оцінку — з урахуванням віку обвинуваченого та загального терміну його перебування під вартою.

У таких умовах важливо пам’ятати, що обмеження права на свободу не повинно ставити під загрозу основні гарантії права на життя та фізичну недоторканність. Ігнорування тяжкого стану здоров’я може бути розцінене як таке, що суперечить забороні нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, передбачених статтею 3 ЄКПЛ.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції закріплює одну з найфундаментальніших цінностей демократичного суспільства. Вона абсолютно забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від обставин та поведінки жертви. Зокрема, під час розгляду питання про те, чи є тримання під вартою хворої особи, сумісним зі статтею 3 Конвенції, ЄСПЛ враховує: (a) стан здоров’я ув’язненого та вплив на нього способу виконання його або її ув’язнення, (b) якість наданого догляду та (c) чи слід продовжувати утримувати заявника під вартою з огляду на стан його або її здоров’я (Morabito v. Italy, п. 101). 

Заходи, що позбавляють особу волі, неминуче містять елемент страждань та приниження. З огляду на це, стаття 3 Конвенції вимагає від держави забезпечити, щоб усі ув’язнені трималися в умовах, сумісних з повагою до їхньої людської гідності, щоб спосіб їхнього утримання не піддавав їх стражданням або труднощам, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, властивий такому заходу, та щоб, враховуючи практичні вимоги ув’язнення, їхнє здоров’я та благополуччя були належним чином забезпечені, серед іншого, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. ЄСПЛ наголошує, що особи, які перебувають під вартою, перебувають у вразливому становищі, і що органи влади зобов’язані захищати їх (Rooman v. Belgium, п. 142-143). 

Також варто наголосити, що ЄСПЛ неодноразово в своїй практиці зазначав, що тяжка фізична вада, як і стан здоров’я та вік, є обставинами, що породжують питання про придатність до утримання під вартою у світлі статті 3 Конвенції (Helhal v. France, п. 49).

Враховуючи все вищезазначене, експерти моніторингової місії IAC ISHR фіксують наявність у цьому провадженні ознак системного автоматизму при продовженні запобіжного заходу, що суперечить вимогам п. 3 статті 5 Конвенції. Окрім того, виникають побоювання, що складні медичні та вікові характеристики особи не були належним чином враховані, що створює ризик порушення фундаментального принципу заборони катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, закріпленого у статті 3 Конвенції. Одночасно експерти звертають увагу на ймовірне порушення права на розгляд справи у розумний строк (п. 1 статті 6), що загалом підриває гарантії справедливого судового процесу.

Таким чином, за наявності цих суттєвих проблем, справа рекомендована до подальшого моніторингу.