02. 04. 2026
19 березня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52023000000000459 щодо мера міста Мукачево Балоги Андрія Вікторовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 368 КК України (підкуп особи, яка надає публічні послуги), а також Ланьо Михайла Івановича, Саміляка Артура Сергійовича, Филя Сергія Вікторовича, Залужного Віталія Борисовича та Чередниченко Наталії Геннадіївни — за ч.3 ст. 358, ч.2 ст. 364, ч.1,4 ст. 368-4, ч.1 ст. 384 КК України (щодо продажу земельної ділянки, що була у комунальній власності, за заниженою вартістю). У засіданні брали участь обвинувачені (частково у режимі відеоконференції), їхні захисники (частково дистанційно), прокурор та головуюча суддя Широка К.Ю.
Основним предметом судового засідання був розгляд клопотань сторін.
На початку судового засідання суд розглянув клопотання сторони захисту, подані в інтересах Саміляка А.С. та Ланьо М.І., про зміну запобіжного заходу.
Обґрунтовуючи клопотання в інтересах Саміляка А.С., адвокат зазначив, що щодо обвинуваченого було обрано запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 5 мільйонів гривень із покладенням відповідних процесуальних обов’язків. Під час останнього продовження запобіжного заходу від 8 квітня 2025 року сторона обвинувачення посилалася на наявність двох ризиків — ризику переховування від правосуддя та ризику незаконного впливу на свідків. Водночас захисник звернув увагу, що встановлені судом обов’язки припинили свою дію 8 червня 2025 року, і з того часу сторона обвинувачення не зверталася з клопотаннями про їх продовження.
Захисник також наголосив, що визначений розмір застави є винятковим, однак за відсутності чинних процесуальних обов’язків та з урахуванням протягом якого процесуальні обов’язки не продовжувалися, відсутні підстави для збереження такого розміру. Він додав, що навіть після припинення дії обов’язків обвинувачений продовжував дотримуватися належної процесуальної поведінки — з’являвся на всі судові засідання та утримувався від спілкування зі свідками. Крім того, захисник зазначив, що ще до повідомлення про підозру Саміляк А.С. не вчиняв жодних дій, спрямованих на ухилення від слідства, попри обізнаність про проведення слідчих дій щодо нього. З урахуванням викладеного захисник просив суд зменшити розмір застави до меж, передбачених КПК України, а також врахувати належну процесуальну поведінку обвинуваченого.
Обвинувачений Саміляк А.С. підтримав позицію свого захисника, додавши, що, незважаючи на припинення дії обов’язків, він продовжує їх дотримуватися, а кошти, внесені як застава, необхідні йому для вирішення сімейних питань.
У свою чергу авокати Ланьо М.І. також просили суд задовольнити клопотання про зменшення розміру застави. Вони зазначили, що обвинувачений сумлінно виконує покладені на нього обов’язки та належним чином бере участь у судових засіданнях. Захисники звернули увагу на те, що під час досудового розслідування розмір застави вже зменшувався у зв’язку зі зменшенням обсягу ризиків. Крім того, вони наголосили на відсутності актуальних ризиків, а також зазначили, що, на їхню думку, у діях обвинуваченого відсутній склад кримінального правопорушення. З огляду на це захисники просили зменшити розмір застави до меж, встановлених кримінальним процесуальним законодавством, зазначивши, що визначений розмір застави у 27 мільйонів гривень є на даний момент невиправданим.
Обвинувачений Ланьо М.І. підтримав позицію своїх захисників, додавши, що не має іноземного громадянства, а також що щодо нього запроваджені персональні санкції в Угорщині, що, на його думку, унеможливлює переховування на території цієї держави. Він також зазначив, що склав повноваження у місцевій раді, а отже, ризик впливу на свідків є відсутнім.
Інші представники сторони захисту підтримали заявлені клопотання.
Прокурор, у свою чергу, заперечив проти їх задоволення. Він зазначив, що, хоча обвинувачені дійсно не порушували покладених на них обов’язків, раніше встановлені ризики залишаються актуальними. Прокурор наголосив, що обидвом обвинуваченим інкримінується вчинення тяжких злочинів, а з огляду на можливість призначення суворого покарання можуть вчинити дії, спрямовані на ухилення від правосуддя. Також він звернув увагу, що обвинувачені є уродженцями Закарпатської області та постійно проживають у прикордонному регіоні, що, на його думку, полегшує можливість залишення території України.
Крім того, прокурор зазначив, що обвинувачені знайомі зі свідками у справі, а тому до моменту їх допиту зберігається ризик незаконного впливу на них. Він також підкреслив, що саме встановлений розмір застави забезпечує належну процесуальну поведінку обвинувачених. Окремо прокурор звернув увагу на те, що Ланьо М.І. є впливовою особою у Закарпатському регіоні та двічі обирався народним депутатом України.
За результатами розгляду зазначених клопотань суд ухвалив відмовити у їх задоволенні.
Щодо викладених обставин експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що застосування запобіжних заходів, зокрема застави, має бути не лише формально обґрунтованим, а й функціонально виправданим. Застава за своєю правовою природою покликана забезпечити належну процесуальну поведінку особи, її явку до суду та виконання покладених обов’язків. Відповідно, доцільність її збереження у визначеному розмірі має оцінюватися з урахуванням того, наскільки ці цілі фактично досягаються у конкретному провадженні.
У цьому контексті принципове значення має динамічний характер оцінки ризиків. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, за відсутності нових обставин ризики з плином часу мають тенденцію до зменшення, що вимагає від національного суду регулярного та змістовного перегляду підстав для застосування або збереження обмежувальних заходів. У даному випадку заслуговують на увагу як доводи сторони захисту щодо тривалого непродовження процесуальних обов’язків, так і позиція прокурора про відсутність їх порушень з боку обвинувачених. За таких умов питання про збереження попереднього обсягу обмежень, включаючи розмір застави, потребує особливо ретельного та індивідуалізованого обґрунтування. З огляду на це, національний суд має не лише констатувати наявність ризиків, а й переконливо пояснити, чому вони залишаються актуальними попри належну процесуальну поведінку обвинувачених та відсутність нових обставин. Відсутність такої оцінки або її формальний характер може створювати враження інерційного підходу до застосування запобіжних заходів.
Крім того, ризик переховування не може обґрунтовуватися виключно тяжкістю можливого покарання, а має підтверджуватися конкретними фактичними обставинами, що свідчать про реальну ймовірність такої поведінки. Водночас визначення виняткових розмірів застави повинно супроводжуватися належною мотивацією, зокрема з урахуванням майнового стану обвинуваченого та співмірності такого заходу його цілям. За відсутності чітких критеріїв як первинного визначення, так і подальшого коригування розміру застави, цей інструмент ризикує втратити свою функціональну визначеність та прозорість.
У цьому ж контексті ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що саме на державні органи покладається обов’язок доводити наявність конкретних, актуальних і індивідуалізованих ризиків, а не покладатися на загальні припущення чи попередні висновки (Karaca v. Turkey, п. 139; Sardar Babayev v. Azerbaijan, пп. 50–51). Оцінка ризиків має бути тісно пов’язана з особистими обставинами обвинуваченого, його поведінкою під час провадження, наявністю сталих соціальних і професійних зв’язків та фактичними гарантіями належної процесуальної поведінки. Ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, а міркування органів влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними (Selahatti̇n Demi̇rtaş v. Turkey (No. 2), п. 185).
Хоча в межах цього судового засідання безпосередньо не розглядалося питання продовження тримання під вартою, наведені стандарти залишаються релевантними і для оцінки доцільності подальшого застосування процесуальних обов’язків та інших обмежувальних заходів. ЄСПЛ не проводить жорсткого розмежування між різними формами втручання у свободу особи, якщо вони істотно впливають на реалізацію прав особи та вимагають переконливого й актуального обґрунтування з боку держави.
Крім того, Суд послідовно застерігає від виведення ризику ухилення від правосуддя виключно з тяжкості інкримінованого злочину. Такий підхід сам по собі не є достатнім і потребує доповнення аналізом конкретної поведінки особи та наявних процесуальних гарантій її явки до суду (Radonjić and Romić v. Serbia, п. 65). За відсутності таких індивідуалізованих чинників посилання на тяжкість обвинувачення набуває надто абстрактного характеру. Таким чином, у подібних ситуаціях вирішальним є не лише формальне збереження запобіжного заходу, а якість його обґрунтування, яка має демонструвати, що суд дійсно здійснив переоцінку ризиків з урахуванням поведінки обвинувачених та розвитку провадження.
У подальшому суд перейшов до розгляду клопотання прокурора про накладення арешту на тимчасово вилучене майно Чередніченко Н.Г.
Обґрунтовуючи подане клопотання, прокурор зазначив, що 3 грудня 2024 року мобільний телефон Чередніченко Н.Г. був вилучений разом з іншими її особистими речами. Надалі обвинувачену було екстрадовано до України, а 15 вересня 2025 року їй було передано особисті речі; 16 вересня щодо неї було обрано запобіжний захід. З цього часу, за словами прокурора, зазначений мобільний телефон зберігається в Національному антикорупційному бюро України. Прокурор також звернув увагу на відсутність чіткого правового регулювання статусу майна, вилученого правоохоронними органами іноземної держави. Він зазначив, що на даний момент із цим телефоном не проводилися необхідні слідчі дії, зокрема експертні дослідження, у зв’язку з чим виникла необхідність накладення арешту для забезпечення можливості їх проведення. З огляду на викладене прокурор просив задовольнити клопотання.
Адвокат Чередніченко Н.Г. заперечила проти задоволення клопотання, зазначивши, що відповідно до законодавства Федеративної Республіки Німеччина, де було затримано обвинувачену, таке майно має чітко визначений процесуальний статус. Зокрема, майно може вважатися вилученим лише за умови, якщо воно зазначене у запиті про екстрадицію, а також вилучається на підставі відповідного судового рішення. Захисник наголосила, що у запиті про екстрадицію зазначений мобільний телефон не фігурував, а тому, за її твердженням, він фактично не був вилучений у процесуальному розумінні, а лише утримувався разом з іншими особистими речами. У зв’язку з цим вона зазначила, що на даний момент телефон перебуває у розпорядженні НАБУ без належних правових підстав, та просила суд відмовити у задоволенні клопотання.
Обвинувачена підтримала позицію свого захисника та підтвердила обставини вилучення телефону на території Німеччини.
За результатами розгляду зазначеного клопотання суд ухвалив відмовити у його задоволенні.
З цього приводу експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що застосування такого заходу, як арешт майна, становить втручання у право мирного володіння майном і, відповідно, має відповідати критеріям законності, необхідності та пропорційності. У цьому контексті національний суд зобов’язаний надати всебічну оцінку обставинам справи, зокрема правовому статусу майна, способу його отримання та дотриманню процедур міжнародного співробітництва.
Європейський суд з прав людини наголошує, що будь-яке втручання у право власності має ґрунтуватися на достатньо чіткій та передбачуваній правовій підставі, яка відповідає вимогам якості закону (Democracy and Human Rights Resource Centre and Mustafayev v. Azerbaijan, п. 67). Водночас має бути забезпечено «справедливий баланс» між інтересами суспільства та захистом права особи на мирне володіння майном (Denisova and Moiseyeva v. Russia, п. 64).
У ситуаціях, пов’язаних із майном, отриманим у межах міжнародного співробітництва, вирішального значення набуває встановлення його належного процесуального статусу, зокрема з урахуванням умов його вилучення та передачі. Відсутність достатньо визначеної правової підстави для подальшого обмеження права власності, а також невизначеність статусу такого майна об’єктивно ускладнюють обґрунтування необхідності застосування додаткових обмежувальних заходів.
З урахуванням наведеного, а також за відсутності чітко встановлених обставин, які б підтверджували належний процесуальний статус відповідного майна у межах національного провадження, підхід, за якого втручання у право власності не здійснюється без належного правового обґрунтування, узгоджується із зазначеними стандартами Конвенції та спрямований на забезпечення процесуального балансу між інтересами слідства та правами особи.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
