20. 06. 2026
25 травня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 42018000000000044 (справа 761/39656/18) відносно колишнього керівника ДП “Адміністрація морських портів України” Амеліна Андрія Миколайовича, а також Наконечного Юрія Віталійовича, Степанової Олени Анатоліївни, Раковича Артема Олександровича, Буштрука Олексія Геннадійовича, Кучера Олександра Венедиктовича та Мишка Андрія Миколайовича, яких обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 358 та ч. 4 ст. 358 КК України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем). У судовому засіданні брали участь обвинувачені (у режимі відеоконференції), їхні захисники (частина з них у режимі відеозвʼязку), представниця потерпілого, прокурор та колегія судді у складі: головуючий суддя – Галабала М. В., судді – Строгий І.Л. та Ногачевський В.В. Моніторинговий звіт підготовлено за участю студентів юридичних факультетів у межах освітньо-аналітичного проекту, що реалізується за підтримки BMZ.
Основним предметом судового засідання було дослідження доказів сторони обвинувачення.
На початку судового засідання обвинувачений Ракович А.О. висловив заперечення щодо допустимості низки доказів, долучених стороною обвинувачення, звернувши увагу суду на численні, на його думку, процесуальні порушення під час проведення слідчих дій, оформлення протоколів огляду та ідентифікації цифрових носіїв інформації.
Зокрема, обвинувачений зазначив, що у протоколі огляду ноутбука відсутні реквізити ухвали суду, на підставі якої проводився обшук 8 грудня 2016 року, а також вказано інший ідентифікаційний номер пристрою. Крім того, за словами Раковича А.О., протокол огляду від 13 грудня 2016 року містить часовий розрив: слідча дія була завершена о 18:00 13 грудня та продовжена лише 14 грудня 2016 року о 18:00. На думку обвинуваченого, це ставить під сумнів місце перебування ноутбука у зазначений проміжок часу, умови його зберігання, а також виключення можливості доступу до нього третіх осіб. Окремі зауваження стосувалися огляду мобільних телефонів та інших електронних носіїв інформації. За твердженням Раковича А.О., у відповідних протоколах містяться розбіжності щодо номерів кримінальних проваджень, кількості досліджених носіїв та додатків до них, а також ідентифікаційних номерів окремих пристроїв. Крім того, в окремих випадках, на його думку, існувала невідповідність між пристроями, які фактично оглядалися, та тими, що надалі визнавалися речовими доказами.
Також обвинувачений звернув увагу на відсутність належного маркування окремих носіїв інформації, що, за його позицією, ускладнює їх однозначну ідентифікацію та перевірку безперервності ланцюга зберігання доказів. За його словами, після первинного огляду пристроїв було створено дев’ять відеозаписів, а подальші протоколи складалися вже на підставі перегляду цих відеозаписів. При цьому додатки до протоколів містили скріншоти, які, на його думку, не були належним чином засвідчені. У зв’язку з цим обвинувачений висловив сумнів щодо належності процедури дослідження відповідних доказів та можливості підтвердження того, що самі пристрої фактично перебували у розпорядженні органу досудового розслідування. Крім того, Ракович А.О. звернув увагу на часові невідповідності у протоколах огляду та можливе проведення окремих слідчих дій у нічний час. Зокрема, у протоколі огляду системного блоку час завершення слідчої дії був зазначений як 22:40, що, на думку обвинуваченого, може суперечити вимогам КПК України щодо допустимого часу проведення слідчих дій.
Також обвинувачений зазначив, що опис документів кримінального провадження № 42018000000000044, відкритого у 2018 році, міститься як додаток до протоколу огляду, датованого 2016 роком. На його переконання, така обставина свідчить про невідповідність матеріалів хронології подій та потребує окремої процесуальної оцінки суду. На завершення Ракович А.О. зазначив, що серед матеріалів справи міститься фрагмент листування одного з контактів із його малолітнім сином, який, на його думку, не має жодного відношення до предмета цього кримінального провадження. У зв’язку з цим обвинувачений вважає відповідний доказ очевидно недопустимим та таким, що не може використовуватися для обґрунтування позиції сторони обвинувачення.
У зв’язку із закінченням відведеного процесуального часу, судове засідання було завершено.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що у справах, де доказова база значною мірою ґрунтується на цифрових носіях інформації та результатах їх огляду, особливого значення набуває точність, послідовність і належність процесуального оформлення відповідних матеріалів. Будь-які розбіжності у зазначенні номерів кримінальних проваджень, часу проведення слідчих дій, ідентифікаційних ознак пристроїв або способу їх вилучення та дослідження можуть впливати на оцінку належності, допустимості й достовірності доказів, а відтак — на рівень довіри до всього процесу доказування.
Щодо питання допустимості доказів Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що стаття 6 Конвенції не встановлює конкретних правил прийнятності доказів як таких, оскільки це питання насамперед регулюється національним законодавством. Водночас визначальним критерієм залишається загальна справедливість судового провадження, включно зі способом отримання доказів, дотриманням процесуальних гарантій під час їх збирання та реальною можливістю сторони захисту ефективно ставити під сумнів їхню достовірність, допустимість і доказове значення. У рішенні у справі Bykov v. Russia (пп. 89–90) Суд зазначив, що при оцінці справедливості провадження необхідно враховувати, чи мала сторона захисту можливість оскаржити автентичність доказів та заперечити проти їх використання. Аналогічний підхід викладений у справі Macharik v. the Czech Republic (пп. 51–52), де ЄСПЛ підкреслив необхідність оцінки якості доказів та обставин їх отримання для усунення сумнівів щодо їхньої надійності.
Крім того, варто додати, що належна оцінка судом аргументів сторін є не лише формальною процесуальною вимогою, а й ключовою гарантією довіри до судового розгляду. Саме мотивована відповідь на суттєві доводи сторони захисту забезпечує прозорість судового процесу, мінімізує ризики вибіркового підходу до оцінки доказів та зміцнює принцип рівності сторін у кримінальному провадженні. У цьому контексті особливого значення набуває належна реакція суду на аргументи сторін щодо доказової бази. Мотивована оцінка ключових доводів захисту є не лише процесуальною вимогою, а й важливою гарантією рівності сторін та довіри до судового розгляду. ЄСПЛ послідовно підкреслює, що права, гарантовані Конвенцією, мають бути практичними та ефективними, а не теоретичними чи ілюзорними (Yüksel Yalçınkaya v. Türkiye, п. 305). У справах Saakashvili v. Georgia (п. 124), Mehmet Zeki Doğan v. Türkiye (No. 2) (пп. 80–87) та Cupiał v. Poland (пп. 56–57) Суд наголошував, що національні суди повинні належним чином реагувати на суттєві заперечення сторін, а ігнорування важливих доводів захисту може порушувати вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції.
Окремої уваги, на думку експертів місії, потребує питання дотримання права на повагу до приватного та сімейного життя у процесі дослідження цифрових доказів. У цьому аспекті заслуговують на увагу доводи обвинуваченого щодо наявності серед матеріалів провадження фрагмента приватного листування, яке стосується його малолітньої дитини та, за твердженням сторони захисту, не має відношення до предмета обвинувачення. Такі обставини актуалізують питання меж допустимого використання приватної інформації в кримінальному процесі та необхідності дотримання принципу пропорційності втручання. Відповідно до практики ЄСПЛ, метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання держави у сферу приватного життя, а також забезпечення ефективних гарантій такого захисту. Суд зазначає, що коли втручання стосується особливо важливих аспектів особистої ідентичності чи найбільш інтимних сфер приватного життя, межі розсуду держави істотно звужуються (Söderman v. Sweden, пп. 78–79). За таких обставин національний суд має ретельно оцінювати не лише допустимість цифрових доказів, а й необхідність та пропорційність використання інформації, яка не є безпосередньо релевантною для доведення обвинувачення.
З огляду на початкову стадію моніторингу експерти місії IAC ISHR наразі не фіксують обставин, які б однозначно свідчили про порушення права на справедливий судовий розгляд. Водночас подальший перебіг судового розгляду, а також спосіб оцінки судом доводів сторін щодо допустимості, належності та достовірності електронних доказів матимуть істотне значення для подальшої оцінки дотримання гарантій, передбачених статтею 6 ЄКПЛ. З огляду на викладене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
