19 листопада 2024 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду в рамках справи №991/10082/24 відбувся розгляд апеляційної скарги сторони захисту на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 06.11.2024 щодо зміни діючого запобіжного заходу на тримання під вартою з можливістю внесення застави в 10 мільйонів гривень відносно Залужного В.Б. якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.364; ч.3 ст.358; ч.2, 4 ст.368-4 КК України (зловживання владою або службовим становищем; підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів; підкуп особи, яка надає публічні послуги). На засіданні був присутній підозрюваний, захисники, прокурор та колегія суддів з Чорненькою Д.С., Панаідом І.В. та головуючим Боднарем С.Б.

Під час моніторингу даного судового засідання спостерігачами IAC ISHR було зафіксовано ряд обставин, які можуть свідчити про наявність порушення права на справедливий суд в контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – ЄКПЛ).

Стосовно сумнівів в допустимості доказів. Сторона захисту звернула увагу суду, що на їхню думку існують об’єктивні сумніви в допустимості доказів на яких ґрунтується підозра. Зокрема, як зазначають захисники, слідство під час проведення досудового розслідування отримало доступ до приватного спілкування підозрюваного та адвоката в порядку проведення НСРД. Матеріали, отримані в результаті цієї НСРД, стали основою в побудові підозри та обґрунтуванні ризиків для необхідності застосування запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою. Тим не менш, варто звернути увагу, що в суді I інстанції сторона обвинувачення так і не долучила до матеріалів справи ухвалу, яка б дозволяла проведення даної НСРД. Крім того, як встановлено в КПК: “Ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді” (п.1 ст.258). Ці обставини породжують об’єктивні сумніви в допустимості доказів, наданих слідством, тим більше що саме ці докази є основою для позиції сторони обвинувачення.  Враховуючи вищезазначене вважаємо за необхідне повторно звернути увагу на суть доктрини “плодів отруєного дерева” яка передбачає, що якщо джерело доказів є недопустимим, то й усі докази, отримані на його основі, також недопустимі. Доктрина передбачає оцінку всього ланцюга доказів, які пов’язані між собою, з урахуванням того, що відповідна інформація не могла б бути отримана без незаконно здобутих даних.

ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що питання, на яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим. Це передбачає вивчення “незаконності”, про яку йдеться, і, якщо йдеться про порушення іншого права, передбаченого Конвенцією, характер виявленого порушення. При визначенні того, чи було провадження в цілому справедливим, необхідно також враховувати, чи були дотримані права захисту. Зокрема, необхідно встановити, чи була заявнику надана можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити проти їх використання. Крім того, необхідно брати до уваги якість доказів, в тому числі те, чи ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їх надійність або точність. Хоча проблема справедливості не обов’язково виникає, коли отримані докази не підтверджуються іншими матеріалами, можна зазначити, що якщо докази є дуже вагомими і немає ризику їхньої ненадійності, потреба в підтверджуючих доказах відповідно слабшає. ЄСПЛ також повторює, що відповідно до його усталеної практики, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, рішення судів і трибуналів повинні містити належне викладення мотивів, на яких вони грунтуються. Ступінь, до якого застосовується цей обов’язок щодо мотивування, може відрізнятися залежно від характеру рішення і має визначатися у світлі обставин справи. Не вимагаючи детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий заявником, це зобов’язання передбачає, що сторони судового розгляду можуть розраховувати на отримання конкретної і чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього розгляду. Крім того, у справах, пов’язаних із втручанням у права, гарантовані Конвенцією, ЄСПЛ прагне встановити, чи є причини, наведені в рішеннях національних судів, автоматичними або стереотипними. З огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні, право на справедливий судовий розгляд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть дійсно «почуті», тобто належним чином розглянуті судом. Досліджуючи справедливість кримінального провадження, ЄСПЛ також постановив, зокрема, що, ігноруючи конкретне, доречне та важливе зауваження обвинуваченого, національні суди не виконують своїх зобов’язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (Budak V. Turkey. п. 70-73).

Враховуючи вищезазначену практику ЄСПЛ варто зазначити, що суд I інстанції попри відсутність в матеріалах справи ухвали, яка дозволяла провести НСРД все одно долучив до матеріалів справи докази, отримані в результаті неї. Крім того, у рамках засідань в I інстанції сторона захисту неодноразово ставила під сумнів допустимість доказів та законність проведення НСРД, і суддя I інстанції погоджувався із слушністю доводів сторони захисту, стосовно необхідності долучення ухвали, яка обґрунтовувала та ратифікувала дану НСРД. Попри це суддя в I інстанції прийняв рішення про задоволення клопотання прокурора щодо зміни запобіжного заходу для підозрюваного. Також у рамках уже даного засідання в апеляційній інстанції, один з суддів колегії звернув увагу прокурора на  те, що сторона захисту цілком об’єктивно ставить під сумнів допустимість доказів, наданих слідством, і що прокурор фактично “не може усунути сумніви щодо недопустимості доказів на яких обґрунтовується підозра, а всі сумніви щодо обґрунтованості підозри трактуються на користь сторони захисту”. Прокурор у свою чергу додав, що раніше ухвала про НСРД була засекречена, і долучити до матеріалів справи її вдалось тільки зараз.

Враховуючи обставини справи, зокрема і те, що в суді I інстанції такої ухвали не було, то ми не можемо однозначно стверджувати, що доводи сторони захисту стосовно допустимості доказів є необґрунтованими, а прокурору вдалось усунути сумніви в допустимості доказів, які виникли в захисників та суддів колегії.

Стосовно сумнівів щодо підозри та винуватості особи, які тлумачаться на користь сторони захисту хочемо додати, що  п.2 статті 6 ЄКПЛ, в частині “in dubio pro reo”, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Цікавою є позицією ЄСПЛ у справі “Kolompar v. Serbia”, в якій ЄСПЛ визнав порушення права на справедливий суд через те, що не було дотримано дві основні вимоги кримінального правосуддя: (i) обвинувачення повинно довести вину підсудного поза розумним сумнівом; і (ii) принцип in dubio pro reo, який вимагає, щоб перевага в будь-яких сумнівах щодо достовірності доказів надавалася підсудному, а не обвинуваченню (п.16). Схожу позицію ЄСПЛ займає і в справі “Telfner v. Austria”, де зазначає, що національні суди не повинні виходити з упередженої думки про те, що обвинувачений вчинив інкриміноване йому правопорушення; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-які сумніви повинні бути на користь обвинуваченого (п. 15). 

Стосовно втручання в приватне спілкування підозрюваного та його захисника. Як зазначила сторона захисту в результаті проведення НСРД слідство втрутилось в приватне спілкування між підозрюваним та адвокатом, що є заборонено як КПК, так і гарантіями адвокатської діяльності. Судді з колегії зазначили, що вони обізнані з законодавством, проте на їхню думку “слідство не могло закрити очі” на порушення підозрюваним покладених на нього обов’язків. Варто зауважити, що на підозрюваного Залужного В.Б. був покладений обов’язок не спілкуватись про обставини кримінального провадження з іншим підозрюваним в рамках цього провадження Филем С.В. Сторона обвинувачення вважає, що підозрювані порушили цей обов’язок, так як вони спілкувались в чаті, створеним їхнім захисником. Суд I інстанції погодився з цими доводами слідства, попри заборону на дослідження приватного спілкування між підозрюваним та захисником, встановлених законодавством. 

З цього приводу варто зазначити, що відповідно до:

ст. 258 КПК:

1. Ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді.

…

5. Втручання у приватне спілкування захисника, священнослужителя з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим заборонене.

ЗУ “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”

Ст. 23, п.9: забороняється втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом.

Крім того, ми неодноразово звертали увагу, що адвокатура займає центральну роль у здійсненні правосуддя та підтримці верховенства права. Свобода адвокатів здійснювати свою професійну діяльність без надмірних перешкод є невід’ємною складовою демократичного суспільства та необхідною передумовою ефективного застосування положень Конвенції, зокрема гарантій справедливого судового розгляду та права на особисту безпеку. Таким чином, переслідування або утиски представників адвокатури завдають удару по самій суті системи Конвенції. Крім того, листування з адвокатами, незалежно від того, чи стосується воно запланованого або незавершеного провадження, чи має загальний характер, в принципі є привілейованим згідно зі статтею 8 Конвенції. Її рутинна перевірка, особливо особами або органами влади, які можуть мати безпосередній інтерес до предмета, що міститься в ній, не відповідає принципам конфіденційності та професійної таємниці, що стосуються відносин між адвокатом та його клієнтом (Amazli V. Azerbaijan, п. 35-36). 

Незважаючи на положення національного законодавства України та стандарти, встановлені практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), суд першої інстанції не здійснив належного аналізу обставин, що можуть свідчити про порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ). Більше того, у своєму рішенні суддя першої інстанції послався на прецеденти процесуальної практики, які допускають втручання у конфіденційність спілкування підозрюваного із захисником.

Однак, за висновками експертів моніторингової місії IAC ISHR, наведена судом практика не є релевантною до обставин цієї справи, оскільки в згаданих випадках втручання мало місце виключно щодо адвокатів, які самі були підозрюваними в межах кримінального провадження. У даному ж провадженні жодна офіційна підозра щодо захисників не висувалася.

Щодо тверджень суду про те, що «слідство не могло ігнорувати порушення підозрюваним покладених на нього обов’язків», зазначена позиція, на думку експертів, не може слугувати виправданням можливого порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 ЄКПЛ). Навпаки, така аргументація створює небезпечний прецедент, який може сприяти подальшому порушенню права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 ЄКПЛ.

Також експерти моніторингової місії IAC ISHR повторно наголошують, що ЄСПЛ “надає особливої ваги ризику порушення професійної таємниці адвокатів, оскільки вона є основою довірчих відносин між адвокатами та їхніми клієнтами і може мати наслідки для належного здійснення правосуддя”. Крім того як зазначив ЄСПЛ у справі Michaud V. France (п. 118), без цієї гарантії фундаментальні права обвинувачених можуть бути поставлені під загрозу, що порушує основи демократичного суспільства.

Стосовно непомірності застави. Суд першої інстанції встановив можливість внесення підозрюваним застави у розмірі 10 мільйонів гривень для зміни запобіжного заходу з тримання під вартою. Захисники під час судового засідання висловили позицію, що зазначений розмір застави є надмірним для підозрюваного. Вони наголосили, що суд не здійснив належного аналізу його майнового стану та без обґрунтованих підстав підвищив суму застави з 900 тисяч до 10 мільйонів гривень. При цьому майно підозрюваного перебуває під арештом.

Аналізуючи рішення суду першої інстанції, слід звернути увагу на те, що обґрунтування встановленої суми застави базується на припущеннях щодо «прихованих статків підозрюваного», які, однак, не були підтверджені жодними доказами або конкретними аргументами в судовому рішенні.

Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають, що за обставин цієї справи важко стверджувати, що суд належним чином визначив розмір застави, що фактично зробило застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою безальтернативним.

Відповідно до частини 4 статті 182 Кримінального процесуального кодексу України, суд зобов’язаний визначати розмір застави з урахуванням таких факторів:

– обставин вчиненого кримінального правопорушення;

– майнового та сімейного стану особи;

– інших відомостей про підозрюваного та ризиків, передбачених статтею 177 КПК України.

Закон також прямо зазначає, що розмір застави має забезпечувати належне виконання підозрюваним чи обвинуваченим покладених на нього обов’язків та не може бути явно непомірним для особи.

Суд повинен ретельно враховувати всі вищезазначені обставини та призначати заставу, яка б з одного боку стримувала особу від порушення обов’язків, а з іншого – залишалася доступною для виконання. У ситуації, коли умови застави є явно нереалістичними для виконання, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою фактично стає безальтернативним. Це може розцінюватися як порушення частини 3 статті 5 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що гарантія, передбачена пунктом 3 статті 5 Конвенції, покликана забезпечити не відшкодування збитків, а, зокрема, явку обвинуваченого на слухання. Тому її розмір повинен оцінюватися, головним чином, “з огляду на особу обвинуваченого, його майно та його стосунки з особами, які мають надати гарантію, іншими словами, на ступінь впевненості в тому, що перспектива втрати гарантії або позову проти гарантів у разі його неявки на судовий розгляд буде достатнім стримуючим фактором для того, щоб розвіяти будь-яке бажання обвинуваченого втекти”. Крім того, сума застави повинна бути належним чином обґрунтована в ухвалі про призначення застави (Mangouras V. Spain (28.09.2010). п.78,80).

Варто додати, що у  справі “Bojilov v.Bulgaria” (п.60) ЄСПЛ дійшов висновку про те, що органи влади мають підходити до визначення розміру застави з такою ж ретельністю, як і до прийняття рішення про необхідність продовження строку тримання особи під вартою. 

Враховуючи обставини справи, ми не можемо погодитись з тим, що суд у своєму рішенні належним чином аргументував визначений розмір застави, а доводи сторони захисту про непомірність такої застави є очевидно необґрунтованими. Крім того варто зауважити, що протягом здійснення всього кримінального провадження підозрюваний демонстрував належну процесуальну поведінку стосовно відвідування засідань.

Також слід звернути увагу на поведінку суддівської колегії під час розгляду справи. У ході обґрунтування своєї позиції стороною захисту суд неодноразово перебивав адвоката, вказуючи на нібито повторення аргументів, а згодом змусив захисника припинити виступ і сісти. Один із членів колегії зазначив, що, на її думку, адвокат навмисно затягує виступ, додавши, що: «схоже, тривалість виступу прямо впливає на розмір гонорару захисника».

У цьому контексті варто нагадати, що відповідно до статей 1 та 8 Кодексу суддівської етики: «Суддя як носій судової влади повинен бути прикладом неухильного дотримання принципу верховенства права, вимог закону та суддівської присяги. Під час здійснення правосуддя у межах і порядку, визначених законом, суддя зобов’язаний виявляти тактовність, ввічливість, витримку та повагу до учасників судового процесу і інших осіб».

Подібна поведінка суддівської колегії може бути кваліфікована як порушення засад суддівської етики, що негативно впливає на авторитет судової влади та підриває довіру до правосуддя.

Крім того, ЄСПЛ зазначає, що стаття 6 § 3 (b) Конвенції має на увазі, що основний захист від імені обвинуваченого може включати все, що є “необхідним” для підготовки основного судового розгляду. Обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист належним чином і без обмежень щодо здатності викладати всі відповідні аргументи захисту перед судом та таким чином вплинути на результат провадження (Kikabidze v. Georgia, п.43). Більше того, ЄСПЛ у рішенні по справі Khachapuridze and Khachidze v. Georgia постановив, що для належного відправлення правосуддя важливо дотримуватись гідності, порядку та пристойності в залі суду як ознак судового провадження. Ігнорування стандартів належної поведінки не може і не повинно допускатися (п. 135). 

Враховуючи вищезазначене, ми не можемо однозначно стверджувати, що суд при здійсненні правосуддя в рамках даного судового процесу належним чином дотримувався приписів Кодексу суддівської етики та належним чином забезпечив гарантії передбачені ЄКПЛ для учасників судового процесу.

Суд заслухавши сторони ухвалив відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити ухвалу Вищого антикорупційного суду без змін.

Враховуючи все вищезазначене, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають, що в даному судовому процесі є ознаки порушення права на захист (п.3 ст.6 ЄКПЛ), права на повагу до сімейного та приватного життя (ст.8 ЄКПЛ), рівності сторін судового процесу (п.1 ст.6 ЄКПЛ) та загалом справедливості судового процесу (п.1 ст.6 ЄКПЛ).